Голодомор на Ізюмщин - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Голодомор на Ізюмщин

опри те, що ЦК КП(б)У володів інформацією про реальні обсяги вирощеного хліба, він цією постановою приписав заготівельним бригадам вилучати, у випадку повної відсутності зерна, інші види продовольства (картоплю, буряк, капусту, всі без винятку продукти тваринництва), щодо одноосібників дозволялося застосовувати натуральні штрафи у вигляді встановлення додаткового завдання з м`ясозаготівель у розмірі 15-ти місячної норми здачі м`яса. Основний план при цьому не знімався. Заготівлі з урожаю 1932 року в хліборобних районах тривали до січня 1933 року. У „боржників” були конфісковані всі продукти тривалого зберігання. Звідси масштаби голоду. Загинула п`ята частина сільського населення України.

Голод як наслідок сталінського методу колективізації панував у всіх регіонах СРСР, де держава конфіскувала собі весь хліб - основний продукт харчування. Голод забрав життя тисяч людей.

В Україні та на Кубані, на відміну від інших хліборобних місцевостей Радянського Союзу, він набув масштабів голодомору. Комісії з Москви на чолі з Молотовим (в Україні) та Кагановичем (на Кубані) змусили місцеві партійні організації вдатися до жорстоких репресивних заходів, викачати з села усі продукти. Спроби селян уникнути неминучої смерті шляхом втечі були заблоковані розставленими повсюди так званими „заградотрядами” із працівників ГПУ та мобілізованих у містах комсомольців та комуністів.

Між тим, новий перший секретар Харківського обкому КП(б)У, П. Постишев, виступаючи 4 лютого 1933 року на об`єднанному пленумі Харківського обкому та міському КП(б)У, констатував: „Ви знаєте, що хлібозаготівельна кампанія поточного року проходила і на жаль досі ще проходить на Україні край незадовільно. Держава не отримала тієї кількості хліба, якою вона мала всі підстави очікувати від України, не кажучи вже про те, що у відношенні термінів виконання хлібозаготівельного плану партійні організації України, в першу чергу парторганізація Харківської області, ідуть далеко не на першому місці в Союзі”. І жодним словом не згадав, що протягом кількох місяців з початку хлібозаготівель страшною смертю вимерла майже третина сільського населення області. Саме за таке нагадування поплатився посадою попередник Постишева Р. Тєрєхов, якого Сталін назвав казкарем.[17, c.7]

У грудні 1932 року на допомогу Молотову до Харкова прибув Каганович. 29 грудня 1932 року за його участі Політбюро ЦК КП(б)У прийняло директиву обкомам і крайкомам партії, у якій колгоспам, що не виконують плану хлібозаготівель, приписувалось негайно, протягом шести днів здати „все наявне зерно, у тому числі й так звані засівні фонди”. Будь яка затримка розглядалась як саботаж з боку районного керівництва.

У період заготівельної кампанії 1932 - 1933 років було знято з посад 922 секретарів райкомів, голів районних контрольних комісій, куль освіт працівників, 716 голів райвиконкомів, інших керівних працівників (25 - 30% загальної кількості цих кадрів). Більшість з них була репресована.

Трагічним фіналом року 1932 в Харківській області стала так звана „штурмова декада”, яка тривала з 21 по 31 грудня. Загально відомо, що пік голоду, який охопив села України, припадає на весну і літо 1933 року, саме в цей час вмирало найбільше душ. В той же час керівник українських комуністів О.Косіор 9 листопада 1933 року дав наказ скласти і розіслати членам і кандидатам у члени Політбюро ЦК КП(б)У документ з промовистою назвою: „Довідка про мнимий голод з метою боротьби проти хлібозаготівель”. Стосувався він сіл Харківської області. А місяцем пізніше, 6 березня 1933 року вже керівник Харківських комуністів П.Постишев у телеграмі секретарям райкомів, головам райвиконкомів, уповноваженим обкому і начальникам політвідділів МТС та радгоспів Харківської області, дорікав: ”Ви тикаєте в ніс нам труднощі, базікаєте про голо духу...”.

Намагаючись на догоду Москві переконати всіх, що голод - це вигадка ЦК КП(б)У 8 лютого 1933 року прийняв постанову, весь зміст якої зводився до перестороги: „...заборонити посилку будь яких офіційних комісій і ведення офіційного обліку у відношенні до колгоспів, районів та міст, а при локалізації випадків голодування звертати особливу увагу на перевірку того, „чи немає в тому чи іншому випадку симуляції чи провокації...”.

Жахливі картини місцевого життя, названі „мнимим голодом”, можна проілюструвати цитатами із особистого листа начальника Харківського обласного відділу ДПУ Канцельсона голові ДПУ УРСР, від 5 червня 1933 року: „Продовольственное положение по районам Харьковской области и до того довольно тяжёлое, за последнее время резко ухудшилось. В результате этого ми имеем значительное усиление наплыва в город Харьков бездомного, беспризорного и нищенствующего элемента. Наряду с этим резко увеличилось количество обнаруживаемых и подбираемых на улицах города Харькова трупов умерших на почве голода селян. В подавляющем большинстве голодают колхозники и их семьи, среди них имеется много больных и опухших на почве недоедания, помощь коим в ряде случаев не оказывается из-за отсутствия каких бы то ни было продовольственных ресурсов. Основными продуктами питания в поражённых продзатруднениями районах являются: собираемый на полях картофель, различные отбросы, шелуха, семена сорных растений и проч. Наряду с этим также прогрессирует людоедство и трупоедство. Нередки случаи, когда оставшиеся в живых родители употребляют в пищу трупы детей, умерших от истощения, убивают более слабых.

Необходимо отметить, что смертность настолько приняла широкие размеры, что ряд сельсоветов прекратили регистрировать умерших. Выявлены случаи самоубийства на почве чрезмерного истощения”.[7,с.115.]

Всі відомості про смертність, збором яких займалися органи ДПУ суворо засекречувалися й шифрувалися в кожній області по своєму. Харківська область перед столицею - Харковом - звітувала мовою оригіналу так: „За пятидневку … м-ца по … району было заготовлено (закуплено)… голов разного скота. Болеет ящуром … голов”. Тут „ящур” - це випадки людоїдства.

Американський дослідник радянського голоду Р.Конквест наводить спогади старожилів під час голоду у часи царизму: „Їм тоді допомагали. Їх забезпечували їжею. Селяни ходили до міст просити милостиню. Власті влаштовували супові кухні, щоб їх годувати, студенти збирали для них пожертви”.[9,с.172.]

Селяни пухли, умирали з голоду, а область тим часом відправляла продукти на експорт, розраховуючись за придбану техніку. Про це свідчать документи з Державного архіву Харківської області. Президія Харківського облвиконкому наголошувала в одній із своїх постанов, що заготівельні організації, райвиконкоми, підприємства зобов`язані „вважати роботу по експорту найважливішим завданням поруч з посівною кампанією”.[4,с.227.]

Посилена увага до поставок за рубіж диктувалась як економічними планами, так і мотивами ідеологічними. За кордоном не могли собі навіть уявити щоб зерно, продукти харчування продавала держава (за демпінговими цінами - по 2 коп. за 1 кг), в якій голодною смертю гинули мільйони. Отож експорт був одним із засобів як отримування валюти на індустріалізацію, так і дезінформації світової громадськості, давав вагомі, переконливі докази того, що голоду в СРСР не було. Траплялося, що хліб, безжалісно відібраний у помираючих хліборобів, не діставався нікому: а ні іноземцям, а ні своїм. Він згнивав, дожидаючись відправки на залізничних станціях та в портах, гинув під час перевезень.

Справжні збройні повстання, названі „кукурудзяними бунтами”, в яких брали участь сотні змучених голодом селян, спалахнули на Харківщині та в інших областях України на захист зерна, що губилося під відкритим небом на спиртозаводах України. Наполоханий масштабами селянських повстань, Й.Сталін направив тоді Косіору особисте стурбоване послання. Генсек перепитував: „Похоже на то, что в некоторых пунктах УССР советская власть перестала существовать. Неужели это верно?”.

Становище на Харківщині все більше ускладнювалось. Від голоду почали страждати навіть ті категорії населення, які перебували під особливою опікою держави - сім`ї червоноармійців, іноземці, вчителі. 11 листопада 1932 року за рішенням Політбюро ЦУ КП(б)У в обкоми були відправлені телеграми, якими заборонялося створення продовольчих фондів для постачання вчителів та інших службовців до повного виконання плану хлібозаготівлі.

Коли дійшло до того, що відбирати було абсолютно нічого і стало ясно, що виснажені колгоспники не зможуть виконувати польові роботи, влада в лютому 1933 року відмінила хлібозаготівлі, а на весні колгоспам республіки було надано продовольчу допомогу в розмірі 417,2 тис. тон зерна. Однак це була крапля в морі.

Розділ ІІІ. Колективізація і голодомор на Ізюмщині

Вже у 1927 - 1928 рр. у країні почалось згортання НЕПу і перехід до командно-адміністративної системи. У 1928 році почав реалізовуватись перший п'ятирічний план розвитку народного господарства. Згідно з ним в Ізюмі планувався розвиток промисловості будматеріалів та підприємств по переробці сільськогосподарської сировини. Розширене було виробництво на паровозоремонтному заводі, який у 1931 році випускав відремонтованими вже 300 паровозів.

На селі у цей період розпочалась колективізація. Треба зазначити, що на кінець 1920-х років половина селянських господарств Ізюмщини була охоплена кооперативами, тому нагальної економічної необхідності створювати колективні сільгосппідприємства не було. Так, на 1 жовтня 1928 року в Ізюмському округу сільгоспкооперацією було охоплено 52% усіх селянських господарств і 49,4% бідних селян. Засів земель збільшився з 1913 до 1927 р. на 7,5%, кількість хлібних товарних надлишків зросла з 2,5 млн. пудів у 1913 до 5,5 млн. У 1927 поступово вирівнювались майнова нерівність селян. Так, з 1926 по 1927 р. кількість голів робочої худоби (основний показник господарської самостійності у немеханізованому селі) збільшилась у великих господарствах (понад 9 десятин засіва) на 6,6%, середніх (від 3 до 9 десятин) - на 18,1%, малих (до 3 десятин) - на 53,1%, а у найбідніших, батрацьких (беззасівних) - на 100% тобто вдвічі. Кооперативна торгівля майже повністю витісняли не лише приватну (13% - тут і далі дані на 1925/26 рр.), але й державну (12%) і складала 75% по місту. Зростав приріст населення, збільшувалась кількість шкіл, бібліотек, вчителів і учнів. Отже, економічна і соціальна ситуація на кінець 20-х була абсолютно благополучною, з тенденцією до прискореного розвитку та зростання рівня життя. Та історія розпорядилась по іншому.

З кінця 20-х рр. був взятий курс на примусову колективізацію, що розгорнулась на Ізюмщині з 1929 р., коли у регіоні створено було 165 колгоспів, що охопили 4010 селянських господарств з 9,7% землі.[11,с.113] З метою розділити селянство за класовою, майновою ознакою активізована була діяльність комітетів незаможних селян (КНС), на які покладали значну частину роботи по розколу селян за майновою ознакою для полегшення подальшого усуспільнення землі. Сьомий з'їзд КНС Ізюмської округи (20 - 21 лютого 1930 року) у своїй відозві "До усіх наймитів, бідняків, середняків Ізюмщини" писав: "У нашому округу колективний рух набирає вже масової форми, багато сіл і районів вже перейшли до суцільної колективізації, і таким чином суцільна колективізація всього округу - це питання найближчого часу".[12.с.328] Україна була проголошена територією “зразкового проведення колективізації”, і темпи заганяння в колгоспи були тут значно більшими, ніж в інших регіонах СРСР. Проте колективізація на Ізюмщині зустріла значний опір селянства, про що свідчать документи.

Зі звіту Ізюмського окрвиконкому ВУЦВКу про хід хлібозаготівлі після ХV з'їзду ВКП(б) від 9 січня 1929 року:

«В хлебозаготовительную кампанию 1928 г. с начала года (январь-февраль) для получения более реальных результатов применялись такие методы:

а) материальной заинтересованности всей крестьянской массы, путём отпуска товаров, в первую очередь, сдатчикам зерна;

Страницы: 1, 2, 3, 4