Рефераты. Громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя Острозького

оли виходити з тези, що в справах церкви Василь-Костянтин діє скоріше як політик, стає зрозумілим: він образився на Іпатія Потія, бо впевнився, що його просто ошукали. Відтак князь звертається до короля з проханням скликати собор, на якому були б присутніми як духовні, так і світські представники для обговорення питання унії. Монарх спробував умовити В.-К.Острозького пристати до неї. Особливо наголошуючи на тому, що грецька церква перебуває під владою такого патріарха, який утримується волею невірних магометан.

Згідно з римсько-католицькими канонами церковні справи мають вирішувати особи духовні. Але, добиваючись дозволу короля на собор, Василь-Костянтин спробував організувати спільний з протестантами демарш проти католиків. Він писав у зверненні-заклику: "Всі, що признають Отця і Сина й св. Духа, люди одної віри; як би в людей було більше терпимості між собою, як би люди з шаною гляділи, як їх брати славлять Бога каждий після свого сумління, то менше було б сект і наук на світі. Ми повинні злучитися зі усіма, хто тільки віддаляється від латинської віри й сприяє нашій долі: всі християнські ісповідання повинні боронитися проти "папежників". Його королівська милість не схоче допустити нападу на нас, тому що в нас самих може явитися двадцять, а бодай п'ятнадцять тисяч оружних людей, а панове папежники можуть взяти верх над нами хіба числом тих кухарок, котрих ксьондзи держать у себе замість жінок [28, с. 235] .

Король Сигізмунд, ознайомившись з цим посланням, висловив Василю-Костянтину догану за грубі випади, особливо за натяк про "ксьондзівських кухарок". Разом з тим монарх не забував: він має справу не з простим шляхтичем! Погроза виставити тисячі озброєних людей щось та могла значити, адже в країні панував дух анархії. Свавільні магнати, зосередивши в своїх руках величезну силу, ні з ким не рахувалися, не зважали на рішення суду, а самі розправлялися із суперниками. Наїзди на володіння сусідів вважалися звичайним явищем. І на погрози такої людини, як Василь-Костянтин Острозький, король змушений був зважати.

Тим часом рух проти унії в Україні шириться. У Віденському братстві виходить "Книга Кирила объ Антихрист ", написана Стефаном Зизанієм, що носила гостро антипапістський характер. У ній доводилось, що понтифік -- Антихрист, про якого існує давнє віщування, а час унії -- це і є час антихристового царства.

І серед духовенства, і серед світських твір С.Зизанія користувався неабияким успіхом. Втрутився король, заборонивши книгу, а автора велів посадити у в'язницю. Проте рух проти підпорядкування православної церкви Римові не вдалося зупинити репресивними заходами. Львівське братство настільки різко виступило проти цієї злуки, що єпископ Балабан, приєднавшись спочатку до унії, налякався так, що звернувся до суду, твердячи про нечинність підпису, оскільки, мовляв, поставив його на чистий папір...

Листами від 7 лютого 1596 року понтифік сповістив короля Сигізмунда III про укладення унії, а митрополиту Михайлові Рогозі наказав скликати собор єпископів для сповідування віри, виголошене в Римі Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким. Прибулі до Берестя відразу поділились на два табори. Члени уніатського синоду (собору) навіть думки не припускали про можливість проведення єдиного зібрання з православними, які не згодилися на унію. Тому два собори обмінялись прокляттями і взаємними звинуваченнями у гріхах, а відтак відлучили один одного від церкви. Ті , хто прийняв унію, сповістили про це оригінальним чином: "Хто тебе, від нас проклятого, буде вважати в данім сані, той сам проклятий буде від Отця і Сина і Святого Духа".

Потім обидві сторони звернулись до короля. Православні, зокрема, просили не вважати зложених духовними особами і змусити їх повернути церковні володіння, щоб віддати їх тим особам, котрі будуть знову обрані. Та король взяв сторону уніатів, а голову православного собору Никифора24 велів ув'язнити. Тільки завдяки заступництву Василя-Костянтина вирішення справи перенесли до 1597 р. і сам князь особисто доставляє Никифора на суд сенату. Оскільки справа Никифора не була духовною, а суто політичною, то й ставлення до неї виявилося відповідним: Никифора звинуватили в чародійстві та шпигунстві на користь турків.

Як і слід було чекати, суд справді виявився неправим. Виходячи навіть із римсько-католицьких правил, світські особи не мали права судити людей духовного стану і чужоземців. Никифор же був якраз таким чужоземцем, призначений самим царгородським патріархом бути його представником у Бересті.

Князь Василь-Костянтин гостро відреагував на подібне рішення, кинувши в обличчя короля слова: "Ваша милість, нарушаєте права наші, топчете ногами волю нашу, насилуєте сумління. Яко сенатор не тільки сам дізнаю зневаги, але бачу, що все те веде до загибелі королівства Польського; після того нічиї права, нічия воля не обмежені: незадовго настане розлад; може бути, тоді додумаються до чого іншого! Предки наші, присягаючи на вірність своєму володареві, і від його також приймали присягу, що пильнуватиме справедливості, милості й охорони. Між ними була обопільна присяга. Схаменіться, ваша милість! Я вже у високих літах і надіюся скоро покинути сей світ, а ви зневажаєте мене, відбираєте те, що для мене дорожче всього, -- православну віру! Схаменіться, ваша милість! Поручаю вам сего духовного сановника; Бог пошукувати буде на нас кров його, а мені, дай Боже, не бачити більш такого порушення прав, навпаки нехай Бог позволить мені на старості літ почути про добре здоров'я його і про кращу охорону вашої держави й наших прав! [26, с. 315]"'.

Закінчивши промову, яка справила на всіх велике враження, розгніваний князь покинув сенат, залишивши напризволяще Никифора. Стурбований король послав навздогін Василеві-Костянтину його зятя Криштофа Радзивіла, щоб умовив того повернутись. "Король, - переконував тестя Радзивіл, - жалкує над вашою прикрістю: Никифор буде звільнений". Украй роздратований князь навідріз відмовився повернутись до сенату, кинувши спересердя: "Нехай же собі і Никифора з'їсть...".

Княжа честь виявилася вищою життя ієрарха. Никифора заслали у Марієнбург, де він згодом і помер у в'язниці.

Через два роки після цієї події князь Острозький разом з іншими православними панами та шляхтою знову спробував ініціювати конфедерацію з протестантами для спільної боротьби проти католицизму. Був навіть розроблений проект угоди між православними і протестантами. Однак особливого успіху ця акція не принесла і виявилася останньою в протистоянні унії. До того ж на очах князя у католицизм переходили рідні сини та онуки, а старець вже не мав ні сил для спротиву, ні натхнення.

У боротьбі з унією Василь-Костянтин проявив себе як противник існування відокремлених християнських церков. З огляду на це його можна назвати великим утопістом в історії України. Адже спроба злучити всі християнські церкви в одну, наднаціональну, виявилася глибоко романтичним, утопічним у своїй основі, екуменічним проектом. Про жодні практичні заходи щодо його здійснення тоді не йшлося, та й, мабуть, не могло йтися. У XVI ст. ідея об'єднання церков не могла прищепитися у суспільстві і пустити глибоке коріння. Представниками кожної течії християнства: і католиками, і протестантами, і православними -- Василь-Костянтин сприймався відступником і єретиком. Можливо, саме цим утопізмом і пояснюється його толерантність до власних синів, до того факту, що вони перейшли в католицизм. А може це добре продуманий політичний хід?

У релігійній літературі, присвяченій періодові унійного руху в Україні, знаходимо досить однозначні характеристики князя Василя-Костянтина Острозького. Та довіряти церковним історикам навряд чи можна. Тим паче, коли існують деякі факти з життя князя, котрі аж ніяк не вписуються у задані схеми. Зокрема, підтвердженням нашої думки може служити епістолярна спадщина нунція А.Болоньєтті. Так, у листах кардиналу Комо в червні-липні 1583 року папський посланець детально змальовує свої зустрічі та розмови із синами Василя-Костянтина -- Янушем та Костянтином, а також тривалі бесіди із самим князем. При всіх розмовах, які точилися навколо церковної єдності, несподівано на поверхню випливає ще одна справа. Справа, що проливає зовсім інше світло на зацікавленість князя у переговорах з католиками. Виявляється, острозький магнат мав давню тяжбу з імператором за землі в Богемії і звертався через кардинала до понтифіка за допомогою у її вирішенні [32, с. 88, 94].

Князь "гаряче просив, - пише Болоньєтті, - щоб я звернувся з проханням до його святості (папи римського), написати листа в цій справі до його імператорської величності [32, с. 88]". З листа видно, що у стосунках з папою князя цікавлять швидше економічні, суто меркантильні, мотиви. Далі Болоньєтті констатує: "...коли цей пан (князь) буде переконаний, що я сприйняв його прохання близько до серця, то можна буде отримати від нього те, що необхідно для служіння богу, а отримати можна від нього багато [32, с.88]".

Отже, виходячи з щойно наведеного, стає зрозумілим й прохання князя прислати до Острога вчителів з Риму. Без сумніву, магнат добре розумів, яку політику гнутимуть прислані до Острога вчені мужі. В одному з листів той же Болоньєтті зізнавався: "Слід було б послати кількох єзуїтів, які знають мову і грецький обряд, які б однак не розкривали себе (тому, що інакше їх не допустили б), а своїм одягом та справами підкреслювали б, що вони священики грецького обряду [32, с. 83-84]".

В іншому місці Болоньєтті повідомляє, що генеральний управитель Василя-Костянтина погоджується, аби "отці єзуїти були б для цієї справи (навчання в школі) найбажанішими, але вони можуть викликати підозру [32, с. 83-84].

Більше згадок про Богемію у листах не зустрічаємо. Судячи з усього, інтерес князя до папи не просто згас, а його поведінка викликала спротив.

1.5 Діяльність князя у релігійному та культурно-національному житті

Наприкінці XVI століття налагодились активні контакти князя з патріархом Мелетієм Пігасом. До речі, всі листи зберігаються в архівах монастиря на острові Патмос. У своїх посланнях патріарх Пігас неодноразово висловлює задоволення діяльністю нашого князя на користь православної церкви і просить не залишати цих починань, порівнюючи його з візантійським імператором Костянтином Великим. Та найголовніше, що цікавить патріарха, - це фінансова допомога. "Пригадай трохи, - пише він, - і про нашу неволю і подай коли-небудь руку допомоги, адже можеш з Богом це зробити [36, с. 75]". А ще просить: "до всіх трудів його для істини додати і наступне: відкрити училище, цю найкращу охорону благочестя [36, с. 75]". Очевидно, відкриття у 1602 році навчального центру при Дерманському монастирі -- наслідок спонукань патріарха.

Князю Острозькому присвятив свій твір "Про єдність церкви божої" Петро Скарга, добре розуміючи вагу магната в боротьбі за об'єднання католицизму та православ'я. Схильність останнього до діалогу конфесій, заклик до використання занепадаючим православ'ям, особливо на середньому та нижчому пастирському рівні, інтелектуальних, філософських, богословських, загальнокультурних здобутків католицького Заходу розцінювалися Скаргою як повна підтримка князем ідеї злиття обох конфесій. З погляду Скарги, таке об'єднання мало відбуватися під егідою Риму, щоб нести, так би мовити, світло Заходу в темряву занепалого Сходу. Це аж ніяк не відповідало виношуваним Василем-Костянтином планам.

Не менш важливим, особливо з огляду на те, що князь В.-К. Острозький був активним учасником тогочасних подій, є аналіз наслідків Берестейської унії. Без сумніву, цей союз носив чисто ідеологічний характер, поєднуючи в собі не адміністративні, а духовні структури. Оцінка його в сучасній церковній історіографії тенденційна з обох сторін - як захисників унії, так і її противників. Офіційна точка зору донедавна визначалась доктриною офіційної державницької історіографії XIX століття, яку можна сформулювати так: "самодержавство -- православ'я -- народність". Православна церква в цій тріаді отримала статус державної і перехід з православ'я до будь-якої іншої християнської конфесії розглядався як карний злочин.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12



2012 © Все права защищены
При использовании материалов активная ссылка на источник обязательна.