Царський уряд прагнув запровадити в Україні загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776 р. на Слобожан-щині, а в 1783 р. на Лівобережжі -- подушний податок, яким обкладалися
селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш-ньою останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в правах з росій-ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.
Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена.
Українська національно-визвольна боротьба XVII - XVIII ст., політичним наслідком якої стало утворення української козацької держави, засвід-чила зрілість національно-державницької політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості народних мас до політичної реалізації своєї самобутності. Проте за тогочасних складних геополітичних обставин, внутріполітичних процесів ця боротьба мала драматичні наслідки.
Після укладення Переяславського договору між Україною і Росією російська влада неухильно стала втручатися у внутрішнє життя україн-ського суспільства, маючи на меті не тільки обмежити гетьманську владу, а й остаточно скасувати автономію України, перетворивши її на імперську провінцію. Соціальний антагонізм в українському суспільстві, слабкість, непослідовність українських політичних сил, занепад громадської моралі уможливили реалізацію намірів царизму.
Особливості національно-визвольної боротьби: вперше державо-творча ідея опанувала соціальними низами, які стали провідною силою в боротьбі за українську державність; Запорозька Січ як політичне утво-рення була зародком української національної держави, продовженням нацїонально-державницької традиції українського народу; республіканська форма правління передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань; окреслився примітивний розподіл влади на законодав-чу, виконавчу та судову, хоч законодавчо упорядкованим він не був; існування української державотворчої традиції, однією з домінантних рис якої було самоврядування, що стало могутнім імпульсом для розвитку політичної самосвідомості українського народу; народні маси набули досвіду боротьби проти національно-релігійного гноблення, соціальної нерівноправності й економічного гніту.
Хоч Українська держава загинула, всі її здобутки залишилися в спадщину наступним поколінням. "Свідомість національної окремішностІ, цінування волі та' індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність, -- писав видатний український історик І. Крип'якевич, -- це були надбання, з яким українське громадянство ввійшло в XIX століття". І коли наприкінці XVIII от. багатьом здавалось, що українське національне життя замерло назавжди, саме на основі національно-державних традицій попередніх часів почалося нове відродження національної самосвідомості українського народу.
На схід від Лівобережної України лежала територія Слобідської України. До її складу входили сучасні Харківська, східна частина Сумської, північна частина Донецької і Луганської областей України, частина Бєлго-родської, Курської та Воронезької областей Російської Федерації.
Слобідська Україна ще наприкінці XVI ст. була майже безлюдною й зазнавала частих нападів кримських татар. У першій половині і особливо з середини XVII ст. ця територія стала швидко заселятися головним чином за рахунок переселенців з Правобережної й Лівобережної України -- українських селян, міщан, козаків, які втікали сюди від гніту польських магнатів та шляхтичів. Крім того, сюди втікали від гніту панів і російські селяни. Поселялися тут і російські служилі люди, які будували укріплення й несли сторожову службу, оберігаючи населення від нападів кримських татар. Уже в середині XVII ст. переселенці заснували ряд міст -- Острогозьк, Лебедин, Охтирку, Суми, Харків і багато містечок, сіл, хуторів і слобід (від останнього слова пішла і назва Слобідська Україна). Насе-лення швидко зростало, і вже наприкінці XVII - на початку XVIII ст. на Сло-божанщині налічувалося близько 250 тис. українських і російських поселенців.
Утікачі з України переносили на Слобожанщину козацький устрій, який нагадував лад Лівобережжя. Тут, як і на Лівобережжі, існували козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями. У другій половині XVII ст. тут було п'ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький (Рибінський), Ізюмський. Усіма справами в полку відали полковник і полкова старшина -- обозний, суддя, хорунжий і писар. Слобідські полки в адміністративних і військових питаннях були підпорядковані бєлгородському воєводі, а через нього -- спочатку Роз-рядному приказу в Москві, а з 1688 р. -- Посольському приказу.
Головними заняттями слобожан були хліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння, пивоваріння, мли-нарство, в місцевостях, багатих на ліс, -- виробництво смоли й дьогтю.
Видобували також сіль, особливо в районі Тора (біля нинішнього Слов'янська) й Бахмута.
На території Слобідської України розвивалися феодально-кріпос-ницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян ("пашенних мужиків"), козаків-підпомічників, міську бідноту, підсусідків і "робітних людей". Селяни, що жили на землях феодалів і були їх підданими, мусили відбувати на них "послушенство", тобто виконувати різні роботи -- обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо -- не менше 1 - 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищі залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки -- компанійці, які відбували військову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуго-вували старшину та виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.
Посилювався і гніт російських властей. Майже в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве населення, встанов-лювали повинності й оброки і обмежували права козаків.
Широкі народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь у повстан-нях (наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671 рр., повстання під проводом К. Булавіна в 1707 - 1708 рр., селян-ська війна під проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян до козацтва. У цьому їй допо-магав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мали залишатись залеж-ними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшу-вало доходи від податків.
У другій половині XVIII ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби
Як відомо, у 1764 р. Катерина II викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. -- Катеринославське намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три намісництва -- Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
Як відомо з попередньої теми, після трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) на початку Х!Х ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії, а Північна Буковина, Закарпаття та Галичина -- імперії Австрійській.
У цей час в обох імперіях відбуваються однакові процеси: доміну-вання в аграрній сфері поміщицького землеволодіння та прогресуючий його занепад; посилення експлуатації селянства, його майнова дифе-ренціація; криза натурального господарства та його перехід на капіта-лістичні рейки.
Сільське господарство було базовим сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначив динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері знаходилось ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва -- земля, що перебувала в руках поміщиків, і основна виробнича сила -- залежне від феодала чи держави селянство.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22
