Йосип Сліпий - голова Української підпільної церкви - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Йосип Сліпий - голова Української підпільної церкви

цього наміру радянська держава ніколи не залишала і при другому приході на західноукраїнські землі почала впроваджувати в життя. Лише методи дещо змінилися: відмовившись від брутальної політики войовничого атеїзму тиск на Церкву старалися замаскувати. "Безбожницька пропаганда притихла, Церкву, духовенство, церковну службу залишено в спокої. Церковні податки були помірковані, священики, дяки, диригенти церковних хорів, а навіть голови церковних братств були звільнені від військових повинностей, богослужіння в церквах і святкування празників могли вільно відбуватися". Світильник істини. Під редакцією П.Сениці. Торонто-Чікаго 1983. Т.3, ст.339.

Такий стан справ пояснювався цілковитою заклопотаністю радянського апарату війною і розбудовою на нових землях. А для цього не бажано було вороже настроювати населення. Але так тривало поки був живий Слуга Божий Андрей.

Митрополит захворів на грип і було вже видужав, але, раптово, його стан сильно погіршився, до чого привело ускладнення - хвороба суставів, яка послабила серце. Владика Сліпий щоденно відвідував митрополита і навіть був присутній при його смерті, яка настала 1 листопада 1944 року.

Похорон митрополита Андрея відбувся з усіма урочистостями, похоронній процесії було дозволено пройти вулицями Львова, що раніше було неможливо за більшовиків.

Зі смертю Андрея Шептицького наша Церква і її новий голова - архієпископ Йосип Сліпий входять у новий етап свого розвитку - етап переслідування і цілковитого знищення.

Цей етап характерний тим, що закінчилося спокійне і толерантне ставлення російських більшовицьких структур до Української Католицької Церкви. Хоча наступник Слуги Божого Андрея, новий митрополит Йосип Сліпий без перешкод зайняв митрополичий престол, але перші тижні його правління вказували на зміни у ставленні більшовицької влади до Української Католицької Церкви.

Мотивуючи військовими діями восени - взимку 1944 - 1945 років всім українським владикам заборонили спілкуватися зі своїми вірними чи то усно, чи письмово. Цей крок радянської влади відбувся зразу ж після смерті Шептицького. А наступним кроком було те, що партійні, адміністративні і репресивні органи почали вивчати настрій населення і духовенства. А крім того в усіх районах скликали духовенство на конференції, де говорили про історію Української Католицької Церкви, критикували Унію, Апостольський Престол, Ватикан і Католицьку Церкву взагалі. Ці конференції скликалися через голову законної ієрархії і явка на них була обов'язковою, а хто наважувався не приїхати, зазнавав репресій (арешти, допити, фізичний і моральний тиск).

Були розміщені скрізь гарнізони військ МВД, почалися репресії проти вірних та духовенства для того, щоб залякати і зломити ймовірний спротив пропагуванню політики Москви.

У більших центрах при адміністративно-патрійних органах було призначено "уповноважених в справах Російської Православної Церкви". Це були люди, прислані з "центру" - вірні ленінці, члени партії і працівники МВС.

2.3 Арешт митрополита
Ці попередні кроки були підготовкою до головного удару, який відбувся після статті Володимира Росовича (Я. Галана) в газеті "Вільна Україна" від 6 квітня 1945 року під заголовком "З хрестом і мечем". В ній критикувалося покійного митрополита Андрея, звинувачувалося уніатських священиків, які нібито "є організаторами банд німецьких націоналістів, є агентами міжнародної реакції. Вони шкодять народові в його святій творчій роботі. Вони є винуватцями багатьох злочинів, що їх українсько-німецькі націоналісти вчинили і чинять над населенням західних областей України". О.Гринів. Йосип Сліпий як історик, філософ, педагог, ст.11.

Було організоване широке обговорення цієї статті серед населення. Її видавали спеціальною брошурою, передавали по радіо. Це ніби розв'язувало руки для подальших репресій. "Вже кілька днів після появи статті, 11 квітня 1945 року, арештовано органами МВД всіх українських єпископів у засязі політичної влади більшовицького уряду: у Львові митрополита-архиєпископа Йосипа Сліпого, єпископа-помічника Микиту Будку, єпископа апостольського візитатора для українців католиків Волині Миколу Чарнецького; у Станіславові єпископа Григорія Хомишина і його помічника Івана Лятишевського". Світильник істини. Під редакцією П.Сениці. Торонто-Чікаго 1983. Т.3, ст.342.

Блаженніший Йосип Сліпий так описує цей час: "Пригадую собі, як в середу 11 квітня 1945 року наїхало дуже багато авт з поліцією, а полковник Мельніков приніс мені документи прокурора про арешт. Обшукали мене і забрали на авто та відвезли до тюрми при вулиці Лонцького. Дуже прикра була річ почути на собі під час обшуку розбишацькі руки". Іван Хома. Йосип Сліпий, ст.26.

Митрополита помістили в камеру до ранку, а наступного дня, 12 квітня 1945 року, відправили поїздом до Києва. В столиці Радянської України Сліпого помістили в камеру-одиночку в тюрмі на вулиці Короленка 33 і почали провадити слідство.

"Мене водили на слідство день і ніч, - оповідав Блаженніший, - так, що я буквально падав з ніг і мене мусили підтримувати, ведучи до слідчого судді, при тому голодував, бо давали на день трошки юшки і 300 грам хліба. Одного разу ранком, вертаючи з допиту, бачив я на коридорі єпископа Григорія Хомишина, згорбленого і похиленого, як повертався з умивальки. А голодування, безсоння і часті довготривалі допити можуть допровадити людину до безум'я, то велика ласка Божа, що я витримав всі ті муки". Іван Хома. Шляхами каторги Блаженнішого Йосипа Сліпого, ст.2.

Мучителі мали перед собою конкретні цілі. Вони хотіли зломити митрополита для того, щоб він виконував їх волю. Від Сліпого вимагали підписатися, що він зрікається єдності з папою, в замін за це йому пропонували Київську митрополію. Коли Блаженніший відмовився від такої пропозиції, почали звинувачувати його у співпраці з націоналістами, що він хотів погодити націоналістів, що правив Святу Літургію для дивізії СС "Галичина". Але нічого конкретного йому закинути не змогли і говорили, що він сидить за покійного митрополита Андрея, який помер кількома місяцями раніше.

Справу було передано іншому слідчому. Замість першого слідчого - Горюна, людини грубої і простакуватої, дізнання проводив слідчий капітан Крикун. Він вдавався до фальсифікації протоколів допиту з надією, що вимучений важкими умовами і тривалим допитом Йосип Сліпий їх підпише, але Блаженніший, переглядаючи листки побачив записані наклепи на Папу, митрополита Андрея та відмовився: "Я таке не казав і не буду підписувати нічого". Іван Хома. Шляхами каторги Блаженнішого Йосипа Сліпого, , ст.3.

Митрополит говорив, що в протоколах є 3/4 брехні. Пізніше він пояснював: "Треба мати на увазі, що вони (слідчі - К. О.) безбожники, без моральних засад, деколи мало образовані, а ще до того переходили в тому звірському напрямку свій вишкіл, то не дивно, що вони не в силі інакше писати". Іван Хома. Йосип Сліпий, ст.28.

Через деякий час митрополиту передали передачу, в якій було трохи сухарів, родзинки, покраяна просфора і невеличкий кубок. Завдяки цьому Кир Йосип Сліпий мав змогу відправляти в київській тюрмі Службу Божу.

Слідство завершилося майже через рік після арешту - 10 травня 1946 року. На основі судової справи (обіймає сім томів - близько 3000 сторінок), цілком сфабрикованої і упередженої, було зачитано звинувачення, яке, як подає О. Мишанич, будувалося на таких пунктах: О.Мишанич. Митрополит Йосип Сліпий перед судом КГБ, ст.10.

1. Митрополит Йосип Сліпий - агент Ватикану.

2. Митрополит Йосип Сліпий, разом з Андрієм Шептицьким, - агенти німецьких розвідувальних органів.

3. Митрополит Йосип Сліпий - керівник антирадянського підпілля.

На закритому суді (військовий трибунал) без участі обвинувачення і захисту, що проходив з 29 травня по 3 червня 1946 року оголошено вирок для митрополита Йосипа Сліпого: вісім років виправно-трудових таборів, трирічне позбавлення прав і конфіскація майна.

А в цей час на Західній Україні події відбувалися по добре продуманому сценарію. Після арешту єпископату відбулися обшуки в митрополичих палатах, тоді арешти всіх видатніших священиків, викладачів Академії та семінарії.

НКВД заарештував також тих священиків, яких було обрано для адміністративного керівництва єпархіями на час відсутності їх владик. Як пише о. Іван Гриньох, влада "хотіла створити в Українській Церкві стан правно - канонічного безладдя і легше здійснити свої плани ліквідації Української Католицької Церкви". Світильник істини. Під редакцією П.Сениці. Торонто-Чікаго 1983. Т.3, ст.342.

2.4 Львівський псевдособор 1946р.
Ні для кого не є секретом, що більшовики з неприхованою ворожістю ставилися до Церкви взагалі. Їхня ідеологія не могла миритися з тим, щоб будь - яке інше вчення буде відтягати на себе розум людей. Таку “конкуренцію” вони вигравали просто і брутально - воюючим атеїзмом. Та треба віддати належне гнучкості мислення радянського керівництва, яке в часі другої світової війни зуміло змінити лінію поведінки і відкинуло цей воюючий атеїзм в сторону, залучивши цим самим на свій бік з одного боку своїх же громадян, яка така політика відлякувала, а з іншого - знайшло прихильне ставлення у союзників по антигітлерівській коаліції, особливо у американців і англійців, які високо цінували свободу релігійних переконань.

Московська церква стала на бік офіційної влади. Митрополит Московський Сергій у листі закликав до оборони СРСР, за пожертви вірних було споряджено військову танкову колону для фронту П.Сениця, Світильник істини, т.3, стор.338. Назовні все виглядало досить пристойно - світська і духовна влада об'єдналися для того, щоб зорганізувати народ для боротьби з жорстоким ворогом. Хоча ніхто не знімав з повістки дня боротьбу більшовиків проти Бога і Церкви. Прикриваючись лише іншими статями в законодавстві влада розправлялася з невигідними чи непоступливими священиками і мирянами. Це тривало аж до самої перебудови. Можна говорити, що на цій ділянці відносин між Церквою і державою Православна церква обрала принцип, що краще поганий мир, ніж добра війна.

Але була інша ділянка відносин Православна церква - Радянський Союз, де між партнерами були не то що мир, а навіть плідна співпраця. Така співпраця єднала цих двох партнерів по відношенню до Ватикану і Католицької церкви. В цьому питанні Церква і держава займали однакову крайнє ворожу позицію.

Митрополит Алексій, що його обрали у 1944 р. Патріархом вже в першому своєму посланні зазначив, що одним із найважливіших завдань Церкви, яку він очолює, є боротьба з Ватиканом та католицизмом Там же, стор. 339.

Позицію влади можна зрозуміти з того, що у 1947 р. вийшла праця впливового радянського ідеолога сталінських часів А. Артурова “Ватикан и его политика”, де автор пояснює що “Радянський Союз всіма силами має боротися з Ватиканом, якщо хоче здобути провідне місце у сучасному світі, а будь-якого співіснування чи порозуміння між Католицькою церквою і комунізмом не може бути, бо всесвітній вплив Католицької церкви іде в розріз із комуністичним інтернаціоналізмом” В. Бурко, Свідчення віри Української Католицької Церкви новітніх часів, Світло червень 1996р, стор.237.

Ото ж видно спільні інтереси двох сторін які хотіли знищити Католицьку церкву, церкву, що вони вважали за чужу. Та набагато більше зростала злоба і завзяття до насильства, коли заходила мова про Східні Церкви, з'єднанні з Апостольським Престолом, які православні і дотепер вважають своїми, але як такі, що зрадили і відійшли від правдивої віри, як такі, що розкололи православ'я. Із властивими Московській церкві месіанством і думкою про власну винятковість Ю. Аввакумов у своїй книзі “Антиримський синдром: політика Московської патріархії стосовно Католицької Церкви у 1946 - 1991 рр” пише, що найменші обрядові відмінності від прийнятою Москвою богослужбової і канонічної практики сприймалися як єресь, як відхід від істиного християнства. “У своїй крайній формі ця тенденція знаходить завершення у широко розповсюдженій в ХVІ - ХVІІ ст. вірі в те, що істине православ'я збереглося тільки на Русі, а решта християнського світу (в тому числі інші православні патріархати) відступили від істини”. (“Добрий пастир” 1996р, стор.82) вона старається навернути цих нерозумних і гордих (на її погляд) заблудших овець до правдивої кошари.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11