Навчання у хедерах, на відміну від ієшив, проводилось на примітивному рівні. Більшість текстів просто заучувались напам'ять. Посада вчителя у цьому закладі не користувалась повагою, адже вважалось, що для цього не треба докладати великих розумових чи фізичних зусиль. У кінці XVIII - поч. ХІХ хедери піддавались жорсткій критиці послідовників Гаскали (Єврейського просвітництва). Методи реформування пропонувались ще в XVIII ст., від лояльних до традиції до найрадикальніших, тобто повного усунення цих шкіл. У джерелах зустрічаються неоднакові описи цієї установи, що було викликане утворенням різних варіантів хедерів в різних частинах світу. Дати єдину характеристику цього закладу надзвичайно важко. Частина документів містять пропозиції по його покращенню полемічного характеру і тільки декілька детальний опис роботи хедера.
Учні приходили в дім до меламеда після ранкової молитви. Інколи для хедери орендували окремі будинки, у випадку, коли дітей було багато, а община мала гроші. Займались до десятої, це становить за найбільшими розрахунками чотири чи п'ять годин. Підчас короткої перерви діти повертались до дому, їли і знову йшли до вчителя об 11 годині. Потім навчання продовжувалось до другої. О другій учнів відпускали на обід. Після нього заняття продовжувались до вечірньої молитви. Навчання відбувались навіть в суботу, але лише до обіду. Вчитель не мав права набирати більше 40 учнів Еврейская энциклопедия / Л. Канценельсон. - СПб., 1908. - С. 806. . Така постанова, певно, виконувалась не завжди, бо деякі кагали вимушені були перевидавати її на своїх зборах знову і знову.
На 1773 р., тобто одразу після першого розділу Речі Посполитої на територіях, що ввійшли до Російської імперії, нараховувалось 4,2 тисячі вчителів хедерів та 5,7 тисяч їх помічників Хонигсман Я.С., А. Я. Найман. Евреи Украины. - К., 1993. - С. 71.. Проте згідно літописам та згадкам станом на передодні 1648 р. їх було в декілька разів більше, а ніж потім до ХІХ століття, коли система хедерів почала витіснятись маскільским рухом. Помічники вчителя проводжали дітей з дому до хедери, щоб ті не заблукали по дорозі, також таким чином контролювалось відвідування, яке було майже 100%. У мемуарах та літературі згадаються предмети шкільного побуту, які свідчать про методи навчання, застосування фізичного покарання. Часто згадуються канчуки (плітки), таблиці для вивчення алфавіту, особливі мелодії, за допомогою яких краще було запам'ятовувати вивчений матеріал. Меламеда у деяких випадках називали ребе (шанобливе звертання до рабина).
Дівчата у загальні хедери не приймались. Але існування окремих навчальних закладів для них становить у сучасній науці проблему. Звісно, що неформальне виховання дівчинки відбувалось так само, як і хлопчика. У сім'ї вона засвоювала з перших років життя норми поведінки, моральні і релігійні цінності, велику кількість різноманітних знань про навколишній світ. Від матері вона дізнавалась, як запалювати свічку у Шаббат, вимовляти над ними «Господь Авраама, Исаака и Якова», в неї ж вчилась виконувати роботу по дому, вести себе за столом і проводити вільний час. В рамках сімейного і суспільного життя дівчинка засвоювала ідеали свого кагалу і намагалась виконуватися заповіді, що її стосувались. Традиційне ставлення до освіти дівчат базувалось на вислові з Мішни: «Хто навчає дочку свою Закону, той робить нерозумно» Моше Росман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. - В 3 т. - Т.3. - Телль-Авив, 1995. - С.41. .
Безліч літератури, як релігійної так і світської, направленої на жіночу частину населення громади показує, що дівчинка отримувала все ж таки початкову освіту. Така навичка, як вміння читати, вважалась необхідною, навіть в тому випадку коли мова не йшла про чоловіків. Існують спогади полемічного характеру у Яакова Ємдена (1697-1776) в книзі «Мигдал Оз»: «Невідомо звідки прийшов цей дурний звичай, що нині є в землях цих: посилати маленьких дівчаток на дім до меламеда, навіть якщо він не одружений. І повинно слідкувати за цим і перешкоджати, щоб посилали їх вчитись до досвідченої жінки або ж вчили в батьківському будинку, а не серед хлопчиків, з котрими вони звикнуть до дурного; а ще краще і до жінки не посилати вчитися поза будинком, щоб не знущались з неї хлопчаки, а також, щоб на вулицю часто не виходила… бо уся слава дочері царської зсередини» Моше Росман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. - В 3 т. - Т.3. - Телль-Авив, 1995. - С. 43. .
В рішенні одного з кагалів на території сучасної Чехії від 1677 р. говорилось: «Той, хто тримає в своєму хедері п'ять дівчат, не має права викладати хлопчикам Тору… Меламед, що викладає в своєму хедері Гемару, навіть один закон, не має права утримувати ні однієї дівчинки в якості учениці, а тим більше ні одного хлопчика, що вивчає алфавіт» Моше Росман. Главы из истории и культуры евреев Восточной Европы. - В 3 т. - Т.3. - Телль-Авив, 1995. - С. 42.. Враховуючи однаковість єврейської традицій на території Східної Європи, це правило можна примінити і до українських земель. Такі згадки зустрічаються нечасто і мають велике значення для освітлення культурно-освітньої діяльності євреїв в часі пізнього середньовіччя і на початку нового часу.
Таким чином ми бачимо, що і дівчата отримували якусь освіту, у рамках хедера. Зазначена навичка читати необов'язково говорить про вміння писати. Відповідь на те, чи отримували такі знання жінки, криється у листах того часу. Більшість писати не вміла, була змушена звертатись до писарів чи своїх чоловіків, хоча існували і виключення. Жінки могли отримати освіту, але виходячи з галахічних приписів, вони мали лише дві можливості: або займатись самоосвітою з надрукованих на ідиші книжок, або отримувати знання на практиці.
Початкова освіта у єврейському середовищі була загальнодоступною, що якісно виділяло її на фоні традиційної християнської. Вона хоч і подавалась на розмовній мові, але давала можливість при бажанні продовжувати навчання самостійно, а чоловіки мали можливість отримати «вищу» освіту в ієшиви, чи якщо такої можливості не було, у бет-мідраші при синагозі. Освіта стала першим етапом у поширенні Гаскали в єврейському суспільстві у другій половині XVIII ст., бо запропоновані ідеї краще сприймаються, коли людина має хоча б базові освітні навички, вміння читати та писати. Просвітницький рух особливо поширився на Галичині. Його наступ на ортодоксів був безкомпромісним і різким настільки, що в 1816 р. рабин Львова наклав заборону на маскільські ідеї. Норман Девис. История Европы / Пер. с англ. Т. Б. Менской. - М, 2006. - С. 623. Серед євреїв в XVII-XVIII ст. в Україні не було повністю безграмотних, тоді як з поголовною неосвіченістю низів християнського суспільства почали боротися тільки у ХХ ст. Всі чоловіки вміли писати, виключення становили тільки жінки. В той час, як серед християн, навіть серед деякої частини міського населення, не кожен вмів поставити підпис. На кінець зазначеного періоду хедери масово стали реформуватись і як система загальної освіти були до кінця ХІХ ст. витиснені більш кваліфікованими навчальними закладами.
1.2 Ієшиви
Коріння виникнення цього навчального закладу уходить в епоху Мішни і Талмуду. Незважаючи на деякі спільні риси, ієшиви часів давньої Палестини та на українських землях у XVII-XVIII ст. суттєво розрізняються. Характер останньої тісно пов'язаний зі світом ашкеназької діаспори. Ієшива була органом, в якому виховувались «вчені мужі». Її існування залежало перш за все від присутності у кагалі рабина, тобто спеціаліста, здатного викладати галахічні приписи та Талмуд. Ця самостійність виражалась не тільки у володінні матеріалом, а й в умінні давати свої нестандартні пояснення. Звісно, що рівень знань рабина та оригінальність його оцінок не піддаються однозначній критиці. Більше того, потрібний рівень мінявся в залежності від місця викладання. Голову ієшиви вибирали не кагальні органи, і його статус залежав від ставлення до нього учнів та інших вчених-мудреців. Вплив «талмудім-хамім» був настільки сильним, що формував загальну громадську думку, яка формувала ставлення до нього кагальних органів. Соціальні зв'язки стали набагато більш тісними, аніж навіть у епоху стародавнього світу і початку розсіяння.
Ієшива, на відміну від хедеру, який не приймав дітей з інших місць, могла надавати освіту бажаючим не тільки з іншого міста, а й з іншої країни. Юнаки починаючи з 14-15 років були не тільки підготовленні до навчання в ієшиві, а й самі прагнули жити окремо від родини, переходити від будинку до будинку, проводити час серед своїх однолітків та бесідуючи з головою ієшиви, своїм вихователем та наставником. Навіть хлопчики з великих кагалів, де було достатньо кваліфікованих навчальних кадрів, їздили в отримувати освіту в інші штетли. Підлітки повністю присвячували себе навчанню та духовним пошукам, релігії. Той, хто навчався в ієшиві, майже не піклувався про побутові проблеми, їжу, місце проживання. Учень не брав участі ні в політичному, ні в економічному житті кагалу, не виконував у ньому додаткові добровільні роботи. У таких умовах гарантувалось, що якщо в нього буде достатньо інтелектуальних здібностей, то він в результаті навчання досягне рівня носія ідеалів, пропагованих суспільством. Характерне для нього градуювання, перетворювало традиційні цінності в прерогативу окремого прошарку - вчених мужів «талмідей-хамім». Це зобов'язувало ієшивників піклуватись про традиції котрі передавались послідуючим поколінням через установи, що були штучно ізольовані від інших інститутів кагалу.
Хоча учні, що проживали у місті, де знаходилась ієшива могли становити більшість, вони переважно залишались на периферії освітнього навчального закладу, на відміну від інших кагальних утворень. Така постановка питання була зумовлена повною залежністю учнів від наставників, що посилювалось з їх ізоляцію від інших інституцій. Ядро ієшиви завжди утворювали іногородні, вони в повній мірі відповідали вимогам самовіддачі і вірності главі ієшиви, бо фізично і морально від нього залежали більше, аніж місцеве населення. Кількість іногородніх учнів демонструвала популярність ієшиви, чим їх більше тим краще. Бажання потрапити до поважного вчителя, котрого можна прийняти за еталон праведного життя та благочестя, мудрості, змушувало молодих людей полишати свій дім і йти у далекі культурні центри. Серед народу побутувала приказка, що той, хто навчається в одного рабина, ніколи не здобуде справжнього благословення. Громади підчас намагались зменшити засилля чужаків тим, що обмежували їх кількість в ієшиві, але ніколи не забороняли повністю їх присутності.
Студентство, як християнське так і іудейське, в середні віки було найменш статичною групою населення. Було багато маршрутів, котрі проходили учні ієшив, але в XVI ст. вони всі стали закінчуватись у Речі Посполитій. Нерідко такі студенти одружувались на місцевих, і залишались назавжди. В ієшиви прибувала молодь з Німеччини, Богемії, Голландії, навіть Італії, що декілька століть до цього була основним центром єврейського віровчення у західній діаспорі. Відомо, що зяття Гликель з Хаммельна навчались у Львові і Познані, і навіть оселились там, але під час погромів 1648 р. змушені були втікати. Багато хто жалівся, що батьки відмовили їм у підтримці, особливо це стосувалось фінансів. Відрив від сім'ї і звичного середовища, влаштування нового життя в іншій країні, сприяли ранньому дорослішанню учнів ієшив, привчали їх до самостійності. Юнаки з невеликих громад відчували труднощі через розрив, що виникав між їх особистими інтелектуальними досягненнями і слабкою освітою в тих містах, звідки вони приходили.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
