Серед пам'ятників правової культури України значне місце займають збірники магдебурзького права, що діяли в містах, які звільнялися від керування й суду феодала й користувалися правом самоврядування (виникло в місті Магдебурзі). Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі. Опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів.

Українські міста одержували магдебурзьке право від литовських князів, польських королів, російських царів, а також українських гетьманов. Першим це право на Україні одержали міста: Санок (1339р.), що був у Галицько-Волинському князівстві; Львів (1356р.); Київ (протягом 1494-1497р.); Станіслав (1663р.), нині Івано-Франківськ. Пізніше магдебурзьке право одержало більшість міст України: Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Козелец, Лубни, Полтава, Чернігів й ін.

Фактичне застосування магдебурзького права в Україні припинилося після поширення в ній в 1783 р. "Установи для керування губернією Всеросійської імперії" 1775 р. і створення загальноросійської судової системи. Указом 1831 р. Микола І скасував магдебургсоке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р. у містах Західної України, які після першого розділу Польщі в 1772 р. відійшли до Австрії, застосування магдебурзького права було припинено в 1786 р.

В XVІІст. Поряд з місцевим звичаєвим правом, польсько-литовським законодавством і магдебурзьким правом з'явився документ, що підтверджує політичну й правову автономію України в складі Російської держави. До складу цього документа ввійшли: Березневі статті (Перяславские договори або Договір Богдана Хмельницького) 14 березня 1654 р., зазначені до них статті Богдана Хмельницького (статті Війська Запорізького) 21 березня 1654 р., подані росіянинові паную, і царські укази до них.

Основною перевагою, що є в українських містах, було право на власне винокуріння. Київські міщани, наприклад, мали дозвіл торгувати "пивом, медом, вином і горілкою, при цьому строго платячи місту оброк". Вигода була чимала: за даними різних джерел, у середині XVІІІ століття від винокуріння міський магістрат одержував 100-150 тис. золотих монет. Винокурні були розкидані навколо всього Києва. Хроніки говорять, що тільки на Куренівці й Приорке (тоді пригородах) в 82 хуторах справно диміли 62 винокурні. У результаті, в XVІІ-XVІІІ вв. міський бюджет на 67,5% формувався за рахунок відрахувань від власного виробництва спиртного. Крім того, конкурентами державної "акцизної монополії" виступали й монастирі. Наприклад, з 1725 р. по 1766 р. у Києві працювали близько 20 монастирських винокурень, які здавали в оренду міщанам (монастирський устав забороняв ченцям винокуріння) [14, c.84].

Природно, це викликало невдоволення центральної влади, що розглядала доходи від продажу спиртного як власну монополію. В 1764 р. імператриця Катерина ІІ веліла "завугільні шинки викорінити...". Фактично були скасовані й всі інші вільності.

В 1782 р. указом Олександра І Магдебурзьке право в сильно урізаному виді (пільги по торговельних митах) було відновлено для жителів Подолу. На честь цієї події в 1802- 1808 р. на гроші, зібрані магістратом, на дніпровській набережній звели Тосканскую колону (архітектор - Меленский). На її меморіальній дошці значиться: "Ретельністю київського громадянства за твердження прав древния сіяючи столиці всеросійським імператором Олександром Й...". Пам'ятник зводився потай від імперської влади, але за згодою генерал-губернатора міста Фенша. Однак подарунок імператорові не знайшов розуміння ні в нього самого, ні у вдячних жителів. В указі від 7 листопада 1802 р. імператор заявив: "Я здивований, що про пропозицію сем від вас повідомлений я не був". Генерал-губернатор поплатився своєю посадою, а київські міщани були обурені "розкраданням засобів" при будівлі колони.

Все це означало одне - Магдебурзьке право до цього часу перетворився в чисту фікцію. І дійсно, як свідчать джерела, коли в 1834 р. магдебурзькі права для Києва були скасовані, в економіці міста змін не відбулося.

Щодо причин поширення, ролі і значення Магдебурзького права в Україні, то переважна більшість істориків, зокрема: В.Антонович. Ф.Леонтович, М.Владимирський, М.Грушевський. Р.Лащенко, Л.Окіншевич, І.Крип'якевич, оцінювали його, здебільшого, негативно, і лише М Довнар-Запольський заперечував думку про негативне значення даного права як запозиченого, "чужого права", шо немало жодного "грунту" в містах України. Він зазначав, шо історики перебільшують негативні сторони життя міської громади за німецьким правом і "що питання це слід розглядати більш всебічно". Сприяючи, з одного боку, утвердженню в українських містах іноземців, Магдебурзьке права, на думку М.Довнар-Запольського, одночасно впливало й на більш швидке економічне зростання міст [7, c.318-320].

Історична оцінка поширення Магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі для українських міст, шо на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від влади місцевих правитслів-землевласників і набували нового правового статусуя. Вони отримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власності на землю, пільги щодо торгівлі і ремесла. Магдебурзьке право регламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їх повноваження і функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Поряд з відродженням старих міст, заснованих ще в часи Римської імперії, виникали нові міські поселення, як правило, на перетинанні сухопутних і водних транспортних шляхів, у стін феодальних замків і великих монастирів. Там починали розвиватися ремісниче виробництво й торгівля, що помітно підвищувало економічний і політичний статус міст. Поступово мінялася їхня роль: з адміністративних і релігійних центрів вони перетворювалися в центри економічного й культурного прогресу.

Слід зазначити, що населення міст було нечисленним, у середньому від 10 до 35 тисяч жителів; були й більше дрібні, у яких проживало від 1 до 5 тисяч чоловік. Як правило, всі міста мали свій центр, що включав ринкову площу, міський собор і ратушу. Довкола нього розташовувалися передмістя, де за принципом сусідства селилися ремісники однієї або суміжних професій. У Середні століття міста оточували кам'яні або дерев'яні стіни й глибокі рови, заповнені водою. Міські ворота на ніч защіпалися, а мости через рови піднімалися. Вулиці були небруковані, неосвітлені, криві й вузькими, тому що кріпосні стіни заважали місту рости вшир - вулиця повинна була бути "не ширше довжини списа". Дерев'яні будинки зводилися впритул друг до друга, верхні поверхи видавалися вперед, поступово замикаючись нагорі, тому сонячне світло майже не проникав у вікна будинків. [9. с.93-96. ]

Але варто враховувати й те, що феодал не шукав засобів до того, щоб перетворити міста в придаток свого маєтку, тому що дуже незабаром зрозумів вигоду підтримки економічної діяльності міста як центр товарного виробництва й обміну. Більше того, в інтересах її поліпшення він нерідко відмовлявся від одних феодальних повинностей, натуральну форму інших заміняв грошової, тим самим створюючи стимул для розвитку міст.

Феодальна держава з містам і певні адміністративні функції. Самі великі міста стали адміністративними центрами воєводств і поветов.

Малим містам і містечкам приділялася роль адміністративних центрів волостей, войтовств, володінь феодала. Строго говорячи, поняття "адміністративний центр" до міст Бєларусі феодальної епохи застосовно досить відносно й умовно. Роль адміністративного центра певної території місту надавало лише те, що він служив місцем перебування органів влади, судових установ, що становила ланки державного керування або влади приватного власника даної території[6. стр.19].

Посилення дворянства в Литовському князівстві супроводжувалося занепадом стародавніх міст Західної Русі. У старій Київській Русі області зі своїми волостными містами становили цільні землі, які підкорялися рішенням віча старших міст. Тепер із введенням господарских урядів обласне місто відірвалося від своєї області; місце віча заступив призначуваний великим князем воєвода з підручними йому старостами, кастелянами й іншими державцами; земско-городовое керування замінене було коронним. У той же час подгородные землі, що перебували в общинному користуванні міст, роздані були великими князями в приватне володіння із зобов'язанням ратної служби. Служиві землевласники, бояри й земяне, що колись входили до складу міських суспільств, тепер шляхетскими своїми привілеями відокремилися від міщан (місце по-польському місто, посад), торгово-промислового міського населення, і почали залишати міста, селячись у своїх вотчинах і выслугах, жалуваних маєтках. Стародавні області вічових російських міст поступово розкладалися на князівські й панские вотчини, і знесилене вічове місто залишалося самотнім серед цих далеких і часто ворожих йому власників, що розкрали його споконвічну волость; голос його віча замикалися в його стінах, не доходячи до його пригородів. Великокнязівські урядники, воєводи, кастеляны й старости пригноблювали городян. Щоб вивести міста Західної Русі із занепаду, польсько-литовські государі давали їм німецьке городовое самоврядування, магдебурзьке право, що в XІІІ й XІ вв. проникнуло в Польщу разом з німецькими колоністами, що наводнювали тоді польські міста. Ще в XІ в. це самоврядування уведене було в містах Галицкой землі, що приєднана була до Польщі королем Казимиром Великим в 1340 р.; з половини XV в. магдебурзьке право поширилося й в інших містах Західної Русі. По цьому праву міщани одержували деякі торговельні привілеї й пільги по відправленню казенних повинностей і звільнялися від підсудності воєводам й іншим урядовим урядникам. По магдебурзькому праву місто управлялося двома радами, або колегіями, лавою, члени якої (лавники - присяжні) під головуванням призначуваного королем війта (німецьке Vogt) робили суд над городянами, і радою з обраними з городян радцами (ратманами) і бурмистрами на чолі їх, які завідували справами по господарству, торгівлі, благоустрою й благочинию міста.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6