2.2 Привілеї містам

У соціально-економічному розвитку міст серйозне значення мали жалувані грамоти, у яких верховна влада надавала їм права й гарантії, що забезпечували їхня життєдіяльність як центрів ремесла й торгівлі, а також установлювали місце й положення городян як стану феодального суспільства.

Ряд заохочувальних привілеїв і пільг містам сприяв економічній діяльності населення. Природно, що чим більше помітної ставала роль міст в економічному житті держави, тим наполегливіше виступали городяни з вимогою політичних гарантій у суспільстві.

У жалуваних грамотах незмінно присутні торговельні привілеї, надання права користування земельними ділянками, загальними вгіддями, звичайно за певну плату, регламентація державних повинностей городян, звільнення з-під влади й підсудності великокнязівської й приватновласницької адміністрації, установлення місту права власної судової й адміністративної влади, тобто самоврядування. Незмінною деталлю преамбули в кожній грамоті присутня запевняння про бажання великого князя литовського, що видавав містам привілею, місто "у мері лепшой поставити", сприяти росту числа жителів, установити в ньому "справедливі й добрі порядки" і тим сприяти його добробуту.

У другій половині XVІ - першої половинеXVіі в. вступна частина грамоти розширюється. У грамотах Могильову, Мозиреві за 1577 рік говориться, що надання місту привілеїв допоможе "збільшити доход скарбниці Великого князівства Литовського... Не підлягає сумніву, що де міщани убожіють, там зменшуються доходи й прибуток, а де міщанам забезпечені більші права й більше справедливий порядок, у таке місто стікаються люди, у ньому краще живеться, таке місто краще захищене й доходи ростуть".

Заохочувальні привілеї містам оформлялися у вигляді грамоти на магдебурзьке право. У неї включалися всі види правий, гарантій і заохочень. У грамотах переважають три головні області життя городян: торгівля, міська адміністрація і юрисдикція, побори й податки. Заохочувальні грамоти містам стали постійною рисою внутрішньої політики держави. Головною турботою цієї політики було стимулювання економічного життя міста. Натуральні повинності городян або скасовувалися безоплатно, або замінялися грошовим побором. Правилом було перше. Тим самим верховна влада визнавала своєрідність і самостійність міського життя.

У міру росту зацікавленості в містах магнаты-городовладельцы доводили це "визнання" до надання знову, що оселилися городянам, особистої волі. Причому, серед міщан під магдебурзьким правом власник міста хоче бачити заможних людей. Таким чином, заможний селянин одержував можливість, переселившись у місто, знайти особисту волю.

Важливо відзначити, що міста в XVІ - першій половині XVІІ в. не втратили перспектив подальшого розвитку від зміни вічового ладу магдебурзьким правом, вони скоріше випробовували ряд утруднень тому, що "магдебурзька реформа" виявилася половинчастої, урізаної, того, що вона не усунула феодального засилля в містах. І все-таки значення жалуваних грамот в економічному й соціально-політичному житті міст дозволяє укласти, що перехід до магдебурзького права зіграв у їхньому розвитку позитивну роль. Однак варто враховувати й те, що уряд у міській політиці діяло виходячи насамперед з інтересів панівного класу, - воно найменше було схильне випереджати події й робило лише те, що диктували час й обстановка. Не привілею верховної влади визначали розвиток міст, а, навпаки, спрямованість еволюції самих міст формувала політикові верховної влади. І якщо протягом XVІ й першої половини XVІІ століть спостерігалося розширення різного роду привілеїв, те це можна пояснити насамперед ростом міст, посиленням їхньої ролі в економічному й соціальному житті держави[6. стр.21-30].

2.3 Юридики

Монопольний характер власності феодалів на землю, їх економічних і політичних привілеїв впливав на формування й розвиток міста. Володіння феодалів не обмежувалися межами маєтків. Їм також належали цілі міста. Але й ті міста, які не перебували у власності феодала, виявлялися в орбіті його володінь і влади. Досягалося це шляхом придбання ділянок землі, що входили в межі міста або належали їм, хоча й розташованих за міською рисою у вигляді передмістя, окремої слободи. Власність феодалів у містах випадала з-під юридичного контролю й впливу правового статусу міста, як і сам феодал. Вона й одержала назву юридики.

Юридики стають, так сказати, постійно діючим фактором економічного й політичного життя феодального міста головним чином тому, що панівний клас включає місцеві ринки, дрібнотоварне виробництво в ті сфери, використання яких сприяє росту його доходів. У цьому насамперед вся суть такого явища як юридики.

Система юридик не локалізувалася межами Східної Європи, зокрема Великим князівством Литовським. Вона була добре відома й країнам Західної Європи. Правда, сеньйоральний режим в історії західноєвропейського міста склав етап його ранньої історії - XІ - XІ вв. За ним пішов період боротьби проти сеньйорів за муніципальні волі, у результаті якої міста затвердили свою станово-політичну автономію.

Перші звістки про юридике в містах України ставляться до XV століття.

Верховна влада санкціонує юридики твердженням їхніми своїми грамотами, зовсім не з огляду на, як позначиться на місті й на її власних інтересах множення юридик. Тільки грамоти королеви Бони Гродно містять єдине свідчення спроби відокремити приватну власність феодала від приватної влади над городянином.

Як ні отрывочны дані, вони цілком виразно свідчать про те, що в містах юридики являли собою постійне явище протягом усього розглянутого періоду.

У чому причини устремління городян у юридики? Документи одностайні у визначенні головної з них - втечі від податкового тягаря. Оскільки вдома й ділянки феодалів не піддавалися оподатковуванню, прагнення городян звільнитися від поборів передачею права власності на свій будинок і земельні ділянки феодалові, залишаючись при цьому розпорядником проданої нерухомості, було цілком природним виходом з положення.

Питанням першорядної важливості є питання про заняття населення юридик. Документи незмінно вказують, що на юридиках духовних і світських феодалів живуть купці, торговці, ремісники. Запису книг раді Бреста неодноразово називають цехових майстрів, подмастерьев, навіть цехмистров. Єдиною групою землеробського населення на юридиках були городники.

Юридики в містах не досягли того ступеня автономності, що грозила перерости в самоізоляцію усередині міста.

Документи чітко виявляють прагнення власників юридик сконцентрувати у своїх міських володіннях ремісниче й торговельне населення. Звідси можна укласти, що оскільки формування юридик проходило й за допомогою переселення кріпаків у міста, юридика сприяла процесу урбанізації, а це дає можливість, з огляду на умови розвитку міст у Мові Посполитой, зробити висновок про позитивну роль юридик у процесі розвитку міст як центрів ремесла й торгівлі. Юридики протягом XVІ - першої половини XVІІ в. залишалися важливим фактором соціально-економічного життя украниских міст. Вони наклали свою печатку й на структуру міського населення[6. стр.30-54].

2.4 Городяни

Міське населення з XV століття йменувалося міщанством. Міщанство включало у свій склад різні категорії громадян: ремісників, торговців-купців, домовласників й ін. Юридичне оформлення міщанства в особливий стан феодального суспільства знайшло відбиття в державному законодавстві Великого князівства Литовського - Статутах. Так, уже в першій статті першого розділу Статуту 1529 р. міщанство виділялося як особливий об'єкт права: "... міщан карати не хочем...". Однак не тільки Статути визначали правовий стан міщанства. Воно конкретно регламентувалося великокнязівськими грамотами на магдебурзьке право[4. c. 83-84].

Населення міст формувалася за рахунок швидких селян, а також з ремісників, переселених феодалами в місто. Серед жителів міст близько 80% минулого білоруси. Отут жили також росіяни, українці, литовці, поляки, євреї, німці, татари. Більшу частину населення становили ремісники й торговці. Крім них у містах була велика кількість міських низів (плебсу )[3. с.136].

Збережені документи дозволили цілком чітко констатувати поповнення міського населення за рахунок селянства. Разом з тим у більших містах у числі жителів були вихідці з малих міст і містечок, що належали приватним власникам.

Реалізуючи бажання скористатися містом для поповнення своєї кишені, феодал не відмовлявся від можливості "перемкнути" частина своїх підданих на працю в сфері дрібного товарного виробництва й обміну. Інвентарі дають досить прямих і непрямих свідчень того, що в структурі міського населення постійну групу становили жителі, переселені їхніми феодальними панами й сохранявшие при цьому свою особисту залежність.

Городянин-кріпак виступає в феодальному місті зовсім чітко. Невірно бачити в цьому факті особливість всього Великого князівства Литовського. Це - особливість епохи. Так, дослідник феодальних міст В.А. Франконии Єрмолаєв прийшов до висновку, що "все населення франконских міст XVІ століття можна розділити на три категорії: на особи, що не перебувають у феодальній залежності й не несучих ніяких феодальних повинностей; на особи, особисто вільних, але, що перебувають у феодальній залежності від міста або інших сеньйорів і несучої відповідної повинності; на особи, що перебувають у кріпосної залежності".

Подібну із цієї можна вважати структуру населення білоруського міста XVІ - першої половини XVІІ в. Таким чином, кріпосний городянин - фігура постійна для феодального міста. Але влаштувавшись у місті такий кріпак здобувало можливість зняти із себе тягар натуральних повинностей, замінивши їхнім грошовим оброком.

У соціальній структурі міського населення переглядає ще одна група, існування якої викликане як ростом фольварочно-барщинной системи, так і розвитком товарно-грошових відносин. Група ця позначена в джерелах термінами "люзные", "гультяи". Обидва терміни мають через що розорилася й збезземелену частину селянства. Протягом XVІ - першої половини XVІІ в. місто залучило більшу масу селянства, що розорилося, і вони утворили постійну групу міського населення. Конституція 1620 року прямо називає "люзного" міським жителем. Відповідно до цієї конституції, до "люзным" - городян ставилися ті, "які будинків своїх не мають і не найнялися на рік".

Для того, щоб бути повноправним городянином, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися місту, складатися в цеху, а виходить, мати право займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було мати певну нерухомість. Обов'язковим мінімумом був власний будинок, або, як тоді говорили, "оселость свою мети". У цехових уставах обмовлялося, що для вступу в цех майстер, крім знання свого ремесла, повинен "у місці бути добрі оселым". Отже, "люзный" городянин не мав необхідного майнового мінімуму, щоб стати повноправним городянином. І проте "люзные", "гультяи" заповнюють міста. Вони наймають житлове приміщення в городян й у документах фігурують за назвою "каморники". Ті з них, які займаються перепродажем товарів, продуктів, позначені в джерелах терміном "перекупники"; працюючі по найманню - "найманці", "молодці", "паробки"; пошедшие в служіння названі "слугами". Але в місті поселявся не що тільки розорився селянин. Число городян поповнював і селянин, що володів відомими матеріальними можливостями, які дозволяли йому влаштуватися в місті як повноправному городянинові. Позбавлені такий можливості, але обладавшие ремісничою професією, виявлялися в сфері бюргерських і цехових з, хоча й не мали "своєї оселости", тобто власного будинку й двору, живучи на положенні "каморника". Про таких майстрів - членах цеху повідомляє ряд міських документів. Очевидно велико в місті було й число жебраків.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6