По-перше, велика частка акцій була викуплена великим бізнесом, що забезпечило йому реальний контроль над цими підприємствами, а по-друге, багато рядових англійців, які купили акції, потім швидко продали їх. Таким чином, число індивідуальних власників акцій «Брітіш ейроспейс» за два роки скоротилось у три рази.
Кількість індивідуальних власників акцій зросла з 2 млн. у 1979 році до 9, 2 млн. у 1987 році, а у 1990 році цей показник сягнув 11 млн. і вперше перевищив кількість членів профспілок. Більшість нових власників акцій придбали їх у приватизованих компаній, причому деякі з них продавалися за заниженими цінами (акції компанії «Брітіш телеком»). Це значною мірою стало чинником демократизації власності. Понад 2/3 державного сектора було надано у руки приватних осіб, кооперативних підприємств. 1981 року уряд Британії продав приватним власникам акції 18 великих промислових компаній із загальним капіталом 14 млрд. фунтів стерлінгів. [59]
Було поширено можливості для придбання особами найманої праці акцій тих підприємств, де вони працювали. Надавалися податкові пільги для придбання акцій до певної суми. Окремі фірми було викуплено їхніми ж службовцями. Причому варто зазначити, що попит на приватизаційні акції значно перевищував кількість цих акцій. Коли у грудні 1986 року на ринку з'явились акції «Брітіш гез», на них надійшло 4,5 млн. заявок, у 4 рази більше, ніж було випущено самих акцій. Число заявок на приватизаційні сертифікати компаній по виробництву авіаційних двигунів «Ролс-ройс» (1987 року) перевищило кількість акцій майже у 10 разів.
Таке різке зростання попиту на акції приватизованих компаній пояснюється, по-перше, тим, що уряд Тетчер вжив заходів до максимального спрощення процедури придбання акцій, по-друге, уряд у більшості випадків приватизації дозволив виплату у розстрочку. Таким чином, люди із серйозним статком отримували реальні шанси для придбання акцій.
Робітники та службовці приватизованих компаній користувались додатковими привілеями. Коли, наприклад, приватизувалася «Брітіш гез», кожний працівник мав право на 52 безкоштовних акції і ще на 1481 акцію із знижкою 10 %від податкової ціни. 130 тис. співробітників «Брітіш гез» стали власниками акцій. Було введено також ряд податкових послаблень, що стимулювали зацікавленість дрібних власників. До кінця 1987 року 4/5 усіх службовців приватизованих компаній володіли їх акціями. З іншого боку, необхідно зазначити, що 54 % акцій належало 1% найзаможніших акціонерів. [60] Денаціоналізація державних підприємств обґрунтовувалася також ще й тим, що на них значні видатки спрямовувалися на соціальну сферу, а це призвело до вагомих втрат у конкурентній боротьбі з приватними підприємствами, гальмувало розширене відтворення капіталу. Після приватизації акції майже усіх компаній зросли у ціні. «Брітіш телеком» за три роки діяльності у приватному секторі збільшила свої прибутки майже на 30 %. Причому вливання приватного капіталу у державну промисловість було лише одним із вагомих чинників. Не менше, а на думку британського журналіста Д.Брюс-Гардіна, ще більше значення мало обмеження привілейованого становища державних монополій. Законом про транспорт 1980 року «Брітіш рейл» позбавлялося одноосібного права вирішувати питання перевезення пасажирів.
Водночас уряд зберігав за собою «особливий» пакет акцій у ряді компаній, щоб вони не потрапили під контроль іноземних акціонерів. Також створювались спеціальні ревізії та контрольні інститути, які мали стежити за тим, щоб приватизовані компанії забезпечували попит та послуги для населення.
Одним з найважливіших заходів, котрі здійснив уряд М.Тетчер, була приватизація житла, оскільки до початку 1980-х років основна частина міського населення орендувала житло у муніципальної влади. Житлове господарство було збитковим, тому його утримання важким тягарем лягав на місцеві бюджети, а в кінцевому рахунку - на державу.Новий курс торі призвів до пожвавлення ділової активності, прискорив модернізацію економічної структури країни. Британська економіка зросла у 80-тї роки на 3 - 4% швидше, ніж в інших провідних західних країнах, за винятком хіба що Японії. Водночас, у 80-тї роки скоротилися темпи зростання споживчих цін. 1988 року вони становили 4,9 %, тоді як 1979 року - 13,6%.
Слід, щоправда, зазначити, що процеси приватизації і поширення кількості власників акцій, хоч вони й охопили значну частину суспільства, мали й своїх опонентів, оскільки, за визначенням фахівців, більшість населення країни, навіть у самій Британії, залишалася малосвідомою щодо того, як функціонує британська економіка. Саме ця необізнаність пояснювала, чому значна частина суспільства ставилася до процесів приватизації та масового акціонування з певною осторогою, а подекуди навіть вороже. Єдиним шляхом подолання такої упередженості М. Тетчер вважала якнайшвидше залучання британців до цього процесу, щоб реально продемонструвати їм переваги приватної власності перед державною, оскільки саме безпосередня участь у діяльності тієї чи іншої компанії не лише давала можливість підвищити фінансові інтереси кожного власника, але й наближувала його до розуміння реальних процесів економічного життя як країни в цілому, так і конкретного підприємства.
Як зазначала згодом у своїх мемуарах М.Тетчер, сама по собі приватизація не вирішувала жодної з проблем, вона лише виявляла приховані проблеми, які слід було негайно вирішувати. Монополії або квазімонополії, що приватизувалися, потребували державної підтримки, регулювання їхньої діяльності. Необхідно було вдихнути в них впевненість, позбавити упередженого страху перед ринковими труднощами, жорстокістю конкуренції і непередбачуваністю споживачів. «Підтримка одержавлених і приватизованих корпорацій, - наголошує екс- прем'єр, - це зовсім різні речі», оскільки в першому випадку уряд змушений був займатися непритаманними для нього функціями, в іншому ж - уряд перекладав значну частину відповідальності на приватний сектор, створюючи умови для його пристойного функціонування і забезпечуючи від несподіванок «вільного ринку».[61]
§1. Другий строк прем'єрства.
Перемога на Фолклендах відразу ж поставила питання про нові вибори. За поширеною в країні думкою, до воєнного успіху шанси у консерваторів на перемогу були мінімальними. Для такого висновку був ряд підстав: безробіття продовжувало зростати катастрофічними темпами, економіка також знаходилася у стані депресії.
Але Фолклендська епопея все змінила. Англійські газети писали, що війна стала майже головним козирем консерваторів у гонці за голосами. [62] Переможним воєнним лідером називали вони Тетчер. Більшість англійців розглядали повернення Фолклендів ( Мальвін) під англійський колоніальний контроль майже як початок відродження Великої Британії; їм імпонували «тверда рука», яка забезпечила зовнішню перемогу. Влітку 1982 року М.Фут так оцінив ситуацію: « Перемога у війні укріпила позицію торі і особисто Тетчер. На це необхідно зважати кожному серйозному політичному діячеві. Якщо б вона оголосила вибори зараз, то консерватори без зусиль отримали б перемогу».[63]
Дострокові вибори в парламент були призначені М. Тетчер на 9 червня 1983 року.
Консерватори почали підготовку до них задовго до їх офіційного оголошення. У 1983 році компанія «Саатчи енд Саатчи», котрій, як і у 1979 році, консерватори доручили рекламу передвиборчої кампанії, дала наступні рекомендації: слід акцентувати увагу виборців на необхідності продовжити строк перебування консерваторів у влади для здійснення тих планів, які вже були схвалені англійцями у 1979 році, вести кампанію не в оборонному, а у наступаючому ключі, в тому ж питанні про безробіття; нарешті, що особливо важливо, у центр кампанії поставити питання про високий рейтинг лідерів консерваторів і зменшений авторитет лідерів лейбористів. 18 травня був опублікований передвиборчий маніфест консерваторів. Вони запевняли, що Британія « встановила самоповагу і довіру» до себе, що спад в економіці закінчився і почався період становлення, що уряду вдалося значно зменшити інфляцію - до 4 % (це була найнижча інфляція за останні 15 років після 1968 року).
Маніфест проголошував продовження того ж курсу в економіці, включаючи контроль за розходами, зниження податків, денаціоналізацію ряду галузей промисловості. Торі планувала заборонити страйки на виробництвах ключового значення ( щоб, як вони казали, ті не наносили збитків економіці Англії й не приносили незручностей мешканцям країни). Вони оголосили про намір розпустити муніципалітет у великих містах, перш за все Лондонську раду, тобто ради, де домінувала опозиція.
Маніфест лейбористської партії, в свою чергу, передбачав продовження політики націоналізації, зменшення безробіття, захист прав тред-юніонів, а в області зовнішньої політики вихід з ЄЕС і без'ядерну Англію.
Лейбористська партія робила ставку на поширення державних капіталовкладень в економіку країни, на збільшення виділення державних коштів на житлове будівництво (що, на думку частини виборців, призвело б до збільшення податків).
Лейбористи продовжували дотримуватись старих лозунгів, недостатньо враховували нові зміни в економіці і соціальній сфері, продовжуючи наполягати на ряді явно не популярних в народі концепцій економічного розвитку країни. Тим самим вони не тільки не заохочували на свій бік нових виборців, але й втрачали голоси так званих нестійких виборців, які тільки в останню мить виборчої кампанії вирішували, яку партію обирати.
Консерватори виявили мистецтво політичної боротьби, надавши перевагу не обговоренню результатів своєї діяльності і свою програму, скільки обрушувалися на програму лейбористів, підкреслюючи її слабкі місця.
Виборча кампанія почалася серією прес-конференцій партії, причому М.Тетчер взяла участь майже в усіх. Вона відповідала сама на всі запитання, звертаючись до довідників тільки у випадку, коли необхідно було навести цифри. Її звинувачували в тому, що у неї стиль наставника, ментора, «директриси коледжу». Вона парирувала ці зауваження заявою, що багато директрис забезпечили своїм випускникам чудову кар'єру. «Так, я вірю, що повинна переконувати людей в тому, в чому сама впевнена, - продовжувала вона. - Я дуже стара, щоб змінюватись».[64]У травні-червні 1983 року у Великій Британії, на думку багатьох спостерігачів, вибори значно відрізнялись від попередніх. Зазначалося навіть, що вони були більше схожі на вибори американського президента, коли мова йде не стільки про боротьбу партій, скільки про суперництво їх лідерів. Англійський журнал «Економіст» вважав, що головне питання на виборах полягає у ставленні до Тетчер виборців.
Газета «Сан» ( з найбільшим тиражем в Англії - більше 4 млн. екземплярів) в своїх передовицях характеризувала Тетчер як «лідера, що підняв країну до величі у період кризи», як « чудового воєнного адмірала», як « прапороносця простих людей» і т.і. Газета, змальовуючи Тетчер «залізною леді», підкреслювала, що вона в той самий час і «м'яка леді», котра опікувалася безробітними, що вона турбувалася про своїх колег, і т. і.
Сама Тетчер вела виборчу кампанію активно і цілеспрямовано, виступаючи на фабриках, заводах, вулицях міст. Вона заявляла, що вибори 1983 року покликані вирішити, який з двох протилежних курсів у розвитку країни обирає нація: той, що пропонує консервативна партія, чи той, за яким стоять її опоненти, які несли Англії, як вона запевняла, « темні хмари марксистського соціалізму».
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
