Саме так сталося, коли місцева органи інтерпретували рішення про ліквідацію профспілкової організації і заборонили персоналу вступати у профспілки в містечку Чампенхем, виконуючи прийнятий урядом на початку 1984 року закон. Навіть завжди підштовхуючи уряд вправо, тижневик «Економіст» фактично засудив це рішення, кваліфікувавши його як «недоречне».
Куди більше драматичні події розгорнулися в ході конфлікту типографських
Робітників із власником «Таймс», «Сан» та ряду інших газет країни - Мьордоком. Він провів лінію на заміну застарілого типографського обладнання новою більш ефективною і працезберігаючою технікою. Була проведена серія забастовок профспілкою типографських робітників, але вона нічого не домоглася. Праві торі вимагали здійснити ще радикальніші кроки щодо організованих трудівників, розраховуючи, що послаблені високим рівнем безробіття, профспілки не зможуть енергійно протидіяти урядовим заходам.
Під їхнім тиском М.Тетчер доручила розробку нового законопроекту одному із своїх найближчих однодумців Н.Теббіту, замінивши ним «поміркованого» Дж. Прапора.[75] Закон про зайнятість 1982 року («Закон Теббіта») був уже набагато радикальнішим і мав яскраво окреслену антистрайкову спрямованість. Незаконними оголошувались усі політичні страйки, прояви міжнародної солідарності, взагалі будь-які страйкові заходи, про які не можна сказати, що вони «повністю або в основному» пов'язані з умовами найму. Передбачалися також заходи, спрямовані на підрив єдності профспілкових лав. Якщо раніше підприємці могли звільнити з роботи лише всіх страйкуючих разом, то новим законом вводилося «вибіркове звільнення», що давало змогу дискредитувати найактивніших низових профактивістів. Дозволялось також звільняти тих страйкарів, які відмовлялися повернутися на робочі місця через 5 днів після отримання ними спеціального попередження. Відповідно до закону, можна було за організацію страйків піддавати профспілки фінансовим санкціям. «Закон Теббіта» встановлював максимальні штрафи у розмірі від 10 тис. до 250 тис. фунтів стерлінгів залежно від чисельності профспілок. Причому розміри штрафу залежали від числа членів профспілки. [76] Цей захід був особливо небезпечним, якщо врахувати загальне послаблення фінансового стану профспілок в умовах кризи. Закон передбачав поширення правової бази для наступу на право «закритого цеху», маючи на увазі збільшення розмірів компенсації особам, що відмовилися вступити у профспілки на підприємствах з обов'язковим профспілковим членством. Закон також надавав право робітникам, у разі їх звільнення, вимагати виплати компенсації із профспілкового фонду (до 20 тис. ф.ст.), вводилося правило, згідно з яким кожних п'ять років необхідно було шляхом таємного голосування приймати рішення про існування «закритого цеху» (раніше це робилося тільки при утворенні нового «закритого цеху»). При цьому ставилася вимога, щоб на його підтримку висловилося 80 % усіх членів профспілки, або 85 % учасників голосування.
Як тільки закон про зайнятість 1982 року пройшов через парламент, тетчеристи почали підготовку третього антипрофспілкового закону. У січні 1983 року Н.Теббіт опублікував Зелену книгу (консультативний документ) «Демократія в профспілках», у якій робилася спроба розірвати традиційні зв'язки між профспілкою та лейбористською партією. Документ пропонував повернутися до закону, прийнятого консерваторами ще 1921 року, який зобов'язував членів профспілок заповнювати заяву про добровільну виплату політичного внеску, з метою зменшити таким чином кількість платників і тим самим домогтися скорочення фінансових надходжень до каси опозиційної партії. Пропонувалося також регулярно проводити голосування з приводу членства у партії.[77] У дусі «демократизації» профспілок, Теббіт запропонував скасувати діючу в деяких з них заборону на обрання на керівні посади(генерального секретаря або голови) осіб, які не були членами лейбористської партії. Серед пропозиції Зеленої книги важливе місце посідала вимога про обов'язкове проведення таємного голосування перед страйком, причому таке голосування мало проводитись за ініціативою підприємців, за участю робітників, що не входили до профспілки.
Восени 1983 року новий міністр з питань зайнятості Т.Кінг виніс на розгляд парламенту черговий антипрофспілковий білль. У його основу ( з певними змінами) було покладено документ Н.Теббіта «Демократія у профспілках». Влітку 1984 року білль пройшов через парламент як закон про профспілки. Того ж року парламент прийняв ще один закон, який передбачав обов'язкове таємне голосування робітників відносно проведення будь-якого страйку за чотири тижні до його оголошення. При цьому страйк міг бути легітимним лише у тому випадку, коли за його проведення висловлювалося більше 70 % членів профспілки. В іншому разі він вважався незаконним. Цим кроком торі мали на меті унеможливити страйкові виступи робітників або принаймні скоротити їх до мінімуму. Центральна роль у законі відводилась положенню, згідно з яким усі профспілки, що сплачували політичні внески, зобов'язувались не рідше одного разу на 10 років проводити серед своїх членів голосування з сприводу сплати внесків до цих фондів у подальшому.
Таким чином, було здійснено спробу відірвати британський профспілковий рух від його політичного осередку - лейбористської партії.
У цілому ж антипрофспілкове законодавство уряду М.Тетчер (на відміну від спроб Е.Хіта розправитися з профспілками «одним ударом», прийнявши у 1971 році Акт про виробничі відносини) передбачало поступову їхню трансформацію, крок за кроком.[78]
Спершу Маргарет Тетчер , не вдаючись до силових заходів, прагнула домогтися розколу у профспілках, послабити вплив на них лівого керівництва. У той час, як згадуваний вище Акт про виробничі відносини рівною мірою зачіпав інтереси усіх профспілок, система антипрофспілкових заходів, запропонована тетчеристами, врахувала специфіку окремих з них, залежно від статутів і традицій кожної. Найчіткіше основні риси цієї антипрофспілкової стратегії уряду виявились в ході його зіткнення з Національною спілкою гірників, коли кабінет Тетчер у відповідь на страйк вуглекопів перейшов до рішучих дій.
Головне випробування для М.Тетчер та її уряду було ще попереду. І вони до нього підготувалися. Тим паче, що перша спроба зламати або різко послабити профспілку гірників, впроваджена ще на початку 1981 року, закінчилася невдачею.
Наступним кроком консервативного керівництва в підготовці до майбутнього конфлікту з шахтарями стало призначення (вересень 1983 року) керівником НУВП Я.Макгрегора, який ще у США зажив собі слави «нищителя профспілок». Очоливши НУВП, заохочуваний згори, сімдесятидвохрічний Я.Макгрегор негайно приступив до здійснення урядового плану «модифікації» вугільної промисловості, узявши «курс на ліквідацію неекономічного виробництва». На початку березня 1984 року НУВП оголосила про намір закрити протягом року 20 шахт і скоротити 20 тис. робітників. Слід зазначити, що ці заходи уряду проводилися відкрито з метою залякати страйкарів.
Базою розвитку тієї галузі економіки, з якою пов'язані долі гірників, є головне природне багатство країни - кам'яне вугілля. В документі, опублікованому у 1984 році НУВП, констатується: « Важливіший енергетичний ресурс країни - кам'яне вугілля повинно забезпечити нашій промисловості впевнений вступ у ХХІ сторіччя. Прогрес в технології вуглепереробки та використанні новітнього обладнання, економічні переваги, достатня кількість запасів, що забезпечує своєчасне постачання, служать страховим полісом національної індустрії.[79] Згідно багатьох підрахунків, запасів вугілля повинно було вистачити на 200 - 300 років. За даними на 1980 рік, вугледобування дає Великій Британії 37 - 40 % використаної нею енергії, промисловість країни використовує 60% продукції цієї галузі.
Однак вугільна промисловість виявилася в числі депресивних галузей економіки. З 958 копалень , які були у 1947 році, десять років потому збереглося 822; чисельність робітників відносно зменшилася з 750 тис. до 697 тис. чоловік.[80] З 60-х років основним витоком від цієї галузі економіки вважається падіння попиту на вугілля, тому що індустрія була переорієнтована на більш високо інтенсивну сировину: нафту, газ, виробництво ядерного палива.
На електростанціях були накопичені великі запаси палива, які могли забезпечити їхню роботу без підвозу ззовні. В результаті стрімкого зросту добування нафти на Північному морі різко зменшилася загальна залежність економіки від добування вугілля.
Катастрофічне падіння зайнятості гірників, багато в чому встановлювалося процесами, котрі відбувалися у вугледобуванні після Другої світової війни. Скорочення робочих місць було прискорено механізацією галузі виробництва і введення елементів автоматичного управління нею. Основні види гірничих робіт, відвал і завантаження вугілля, почали виконувати машини.
1 березня 1984 року НУВП оголосила, що одна з шахт Південного Йоркшира, яка знаходилася на Кортонвуді, зачиняється. Не маючи виходу, відділ Національної профспілки гірників (НПГ) в Кортонвуді одностайно проголосував за необхідність страйку в усьому Йоркширі.
Популярним у ті дні у всіх гірничих районах країни став лозунг: «Сьогодні Кортонвуд, завтра це може бути твоя шахта».[81] Шахтарі Йоркшира і Шотландії висловлювалися за загальний страйк вуглекопів. У понеділок 12 березня усі шахти Йоркшира І Шотландії ( за винятком однієї) почали страйк.
У страйку на початковому етапі приймало участь 130 тис. робітників ( з 195 тис. шахтарів країни). Але дуже стримано до страйку поставились шахтарі Ноттінгемського вугільного басейну (Ноттінгемшир - другий за розміром вугільний басейн після Йоркшира. Там працювало 33 тис. членів НПГ). До нього приєдналася лише четверта частина шахтарів басейну. А виконавчий комітет Ноттінгемського відділу НПГ опинився в руках так званих «працюючих шахтарів». Свої дії Ноттінгемський відділ виправдовував тим, що цьому басейну не загрожує знищення шахт і тому шахтарям не вигідно втрачати досить високий заробіток, котрий тут існує.[82]
Таким чином гірники Йоркшира поряд із страйкуючими інших районів одночасно з початком страйку змушені були приступити і до пікетування шахт Ноттінгема, щоб завадити добуванню вугілля. Пікетування, яке блокувалося поліцією, привело до зіткнення страйкуючих шахтарів з поліцейськими, пікетувальників із штрейкбрехерами. Інколи навіть шахтарі у запалі боротьби перевищували міри необхідної оборони.
Засоби масової інформації почали кампанію проти пікетувальників. Уряд кинув проти них більше 10 тис. поліцейських. Вірогідно, цього було йому замало. І тут з'явилися повідомлення, що в боротьбі проти страйкуючих використовуються перевдягнені солдати і навіть цілі військові частини.[83] У парламенті влітку 1984 року у зв'язку з цим відбувся інцидент, котрий отримав широкий розголос у країні. Лейборист Перрі задав міністру енергетики Т.Уокеру питання, чи вірні чутки про участь військ у боротьбі із страйкуючими шахтарями. Міністр заперечував це. 1 липня Перрі підняв знову це ж питання, міністр відповів, що не знає ні про яке використання у конфлікті військ, тоді лейборист різко промовив: «Міністр мені бреше». [84] Піднявся галас, спікер палати позбавив Перрі слова. Тоді Перрі передав спікеру фотографію із словами: «Я сказав це тому, що на цьому знімку ви можете самі побачити поліцію та військових, які разом атакують робітників».[85]
У Йоркширі і Шотландії керували страйком ліві профспілкові діячі, в тому числі комуністи. Найбільш яскравою фігурою і визнаним лідером шахтарів був Артур Скаргіл. Він з 15 років почав працювати вуглекопом, вступив до ліги молодих комуністів, у діяльності яких брав активну участь протягом семи років. У 1966 році він вступив у лейбористську партію і почав активну профспілкову діяльність. У 1972 році його обирають членом Національного виконавчого комітету (НВК), а у 1981 році величезною більшістю голосів (70%) і головою спілки. Скаргіл особисто брав участь у пікетуванні шахт, проведенні масових мітингів у підтримку страйкуючих. Він користувався величезною популярністю серед шахтарів, був чудовим оратором, твердо відстоював класові інтереси страйкуючих гірників. «Треба мати на увазі, - казав він, - що ми знаходимося у стані класової війни. Це не гра у крикет у зеленій долині… Ми повинні оголосити війну консерваторам». [86] Не випадково консервативна партія, засоби масової інформації відкрили вогонь перш за все по Скаргілу, прагнучи дискредитувати його. Вже на другий день страйку лондонські газети помістили фотографію дружини одного з шахтарів (у Харварті) з дитячим пістолетом у руках, спрямованим на пікетувальників. Підпис під фотографією говорив: «Вона хотіла б мати за мішень Скаргіла».[87]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
