Він чітко постановив, що Великий Закон торкається всіх, включаючи і правителів.
Його наслідники відмінили це право через п'ятдесят років після його смерті.
Щоб укріпити вірність і згуртованість своєї держави, Чингізхан відновив давню традицію набору заручників. Він вимагав, щоб кожен із командирів мінганів і туманів прислав своїх синів і їх кращих друзів особисто до нього. Із них він організував особистий мінган. Замість того, щоб погрожувати смертю заручників у випадку невірності чиновника, Чингізхан використовував розумну стратегію. Він виховав із своїх заручників хороших адміністраторів і керівників, тримав їх, щоб при необхідності замінити ними підлеглого, що провинився. Це діяло дуже ефективно.
Чингізхан розділив цей елітний загін на денний і нічний дозір. Вони відповідали за цілодобову охорону хана і його лагеру.
Саме вони здійснювали контроль над хлопцями і дівчатами, які працювали в таборі, вони організували пастухів і їх стада, вони слідкували за переміщенням табору разом зі зброєю і державними регаліями - знаменами, піками і барабанами. Вони спостерігали за тим як готовили їжу, а також справедливо розділяли м'ясо і м'ясомолочні продукти між людьми.
Дозори допомагали організовувати зібрання суду і взагалі підтримувати порядок. Оскільки вони контролювали входи і виходи із ханських шатр, вони і складали основу імперської адміністрації. [17, 184-186]
Всі члени особистого загону Чингізхана мали звання старших братів за відношенням до інших дев'яти теменів, і таким чином вони могли віддавати накази будь-якому з них. На відміну від інших армій, де кожен солдат мав свій чин, в монгольському війську чин давався всьому підрозділу. Рядовий воїн тумена (армія кількістю 10 тисяч чоловік) Чингізхана був вище по чину керівника інших туманів. Так само всередині туманів будь-який із загону командира мав вищий чин, ніж керівник інших дев'яти мінганів (десять зводів по 100 чоловік)
Щоб організувати швидку передачу указів і повідомлень, Чингізхан створив особливу систему гінців, яких називали „посланцями стріл”. Армія постачала самих гінців, а мирне населення забезпечувало для них станції. Ця поштова служба рахувалась такою ж важливою, як і армія, тому монголам було дозволено служити в ній на тих же основах, що й в військах. [10, с. 112]
Організація і манера пересування монгольської армії відрізнялась від всіх інших армій світу за двома принциповими пунктами.
По-перше, монгольське військо складалось тільки із кавалерії. Більшість всіх інших армій традиційних цивілізацій більше ніж на половину складалися з піхотинців.
По-друге, монгольські війська подорожували без фуражирів і обозів, якщо не рахувати великого запасу коней, який вони завжди брали з собою. Під час походів вони доїли тварин і забивали їх, щоби потім використати у їжу, також харчувались з полювання і грабування навколишніх сіл. Воїни також везли з собою полоски сушеного м'яса, сиру, які вони могли жувати під час їзди, а коли в них було свіже м'ясо, але не було часу його приготувати, вони клали його під сідло, де м'ясо швидко розм'ягчувалось і ставало їстівне.
Традиційно армія пересувалась витягнувшись в одну довгу колону, за якою йшли обози. Монголи розтягувались на велику відстань, щоб забезпечити для коней краще пасовище і дати солдатам максимальний шанс загнати будь-які дикі звірі. Чингізхан їхав в центрі, а по боках його захищали армії Лівої і Правої руки. Менші загони становили авангард і ар'єргард армії. Ар'єргард також охороняв запасних коней всього війська. Десятирічна організація армії Чингізхана зробила її дуже глибокою і мобільною. Кожен тумен був влаштований так як і загін самого хана. Командир десяти тисяч їхав в центрі. Захищений зі сходу і заходу іншими мінчанами, із яких у випадку необхідності також утворювався ар'єргард і авангард. Замість того, щоб утворити ієрархію воєнних підрозділів, Чингізхан організував своїх людей концентричними кругами.
Хоча монголи часто змінювали положення своїх таборів, центральний табір підрозділу завжди розкладали завжди одним і тим самим зразком так, що солдати, які недавно приїхали завжди знали, що і де знаходиться, і куда їм йти. Кожен мінган віз з собою особистий лікарський загін, укомплектований, як правило, китайськими лікарями. Всі шатра розташовувались в спеціально влаштованому порядку згідно з своєї назви і цілі і навіть всередині палаток всі речі розташовувались по одному шаблону. В кінці дня, після переходу бою чи полювання підрозділи ставали на відпочинок розставляючи шатри офіцерів в центрі табора оточуючи їх палатками охорони і других солдат. Вночі коней завжди тримали на поготові, а по краях табору виставлялись дозорні.
На відміну від чіткої структури і організації центрального табору, більшість простих воїнів розділялись на свої менші загони і вільно розташовувались по окрузі. В сутінках вони розпалювали невеликі вогнища, намагаючись зробити це тоді, коли ще досить світло, щоб вогонь було видно на великій відстані, але досить темно, щоб дим не було видно здалеку. На вогні вони поспішно готували їжу. Після їди вони не засиджувались і не спали біля вогню, вони розділялись на ще менші групи по три-п'ять чоловік, які спали в потайних заглибленнях в землі. На світанку наступного дня вони встановляли свої порядки і продовжували рух у звичайному режимі. [17, с. 149-150]
Завжди воїнів вчили вмирати за своїх володарів, але Чингізхан ніколи не просив своїх солдат вмирати за нього.
Ведучи війну він завжди намагався зберегти якомога більше монгольських життів. На відміну від інших воєначальників і імператорів історії, котрі з легкістю відправляли на смерть сотні і тисячі людей, Чингізхан ніколи не жертвував добровільно ні одним із своїх воїнів. Найважливіше правило, яке він створив для своєї армії, стосувалося втрати солдат. На полі бою і в мирній гері воїну заборонялось говорити про смерть, рани і поразки. Одна тільки думка про це могла привернути такий поганий результат. Навіть згадування імен загиблих воїнів рахувались значною забороною. Кожен монгольський солдат повинен вести життя вона, який вірить, що він безсмертний. Коли монгол опинявся в безвихідній ситуації, йому належало подивитись вверх і своїми останніми словами призвати собі на допомогу Вічно Синє Небо. Під час війни в степі кочівники залишали трупів на милість диких звірів і природи.
Монгольський метод ведення війн став важливим із традиційної степової системи ведення боїв, яка розвивалась в Монголії більш ніж тисячу років. Їх успіх пояснювався великою дисципліною, згуртованістю і вірністю своєму ханові.
1.3 Завойовницькі походи
Перші перемоги Чингізхана були над тими, хто був сильніший за нього. Він підкорив собі племена монгольського степу. Переходячи з одного завоювання до іншого, борючись зразу на кількох фронтах, монгольська армія зробила війну явищем континентального характеру. Неперервно воюючи, Чингізхан включав в свою імперію все нові країни. [17, с. 12]
Чингізхан задумав вторгнення в імперію китайських татар (киданів), що раніше відвоювали Північний Китай у династії китайських імператорів Сун, давніх ворогів кочівників, і створили свою державу. Першим його кроком стало підкорення західної частини держави тангутів Сі-Ся.
Після перемоги над армією китайських татар, якою керував син правителя, він захопив фортецю і похід у Великій Китайській стіні.
Закріпивши своє становще вздовж Великої Китайської стіни, восени 1213 року Темучин посилає три армії в різні кінці Китайської імперії. Одна з них під командуванням трьох синів Чингізхана - Джучі, Чагатая і Учедея, - відправилася на південь. Інша під проводом братів і полководців Темучина , рушила на схід до моря. Сам Чингізхан і його син тупі на чолі основних сил виступили на південно-східному напрямі. Перша армія просунулась до самого Хонана і, захопивши двадцять вісім міст, приєдналася до Чингізхана на Великій китайській дорозі. Арія під командуванням братів і полководців Темучина захопила провінцію Ляо-си, а сам Чингізхан закінчив свій тріумфальний похід лише після того, як досяг морського скелястого мису в провінції Шаньдунь. Але чи то побоюючись міжусобиць, чи то з різних причин він вирішив навесні 1214 року повернутися в Монголію. Але перед тим відправив наступне послання-ультиматум китайському імператору: „Усі ваші володіння в Шаньдуні та інших провінціях до півночі від Жовтої ріки тепер належать мені. Єдиний виняток - ваша столиця Йєнпін (сучасний Пекін). З волі небес ви тепер так само слабкі, як я сильний. Однак я хочу залишити завойовані землі, але щоб умилостивити моїх воїнів, налаштованих украй вороже, вам треба обдарувати їх коштовними подарунками.
Китайський імператор з радістю прийняв ці умови своєї безпеки. Укладаючи настільки бажаний для нього мир, він подарував Чингізхану дочку покійного імператора, інших принцес імператорського дому, п'ятсот юнаків і дівчат і три тисячі коней.
Однак не встиг вождь монголів перейти за Велику Китайську стіну, як китайський імператор перевів свій двір подалі, у Кайфи. Цей крок був сприятливий Темучином як прояв ворожості, і він знову ввів війська в імперію, віднині приречену на загибель. Війна відновилася. Поки Чингізхан завойовував усе нові міста і провінції Китаю.
Після цього Темучин кинувся до меж Хороша. Він не мав наміру переходити кордон і відправив до шаха Мухамеда послів із подарунками і таким посланням: „Вітаю тебе! Я знаю, яка велика твоя влада і яка велика твоя імперія. Я ставлюся до тебе як до улюбленого сина. Однак ти маєш знати, що я захопив Китай і всі території тюркських народів на півдні від нього. Ти знаєш, що моя країна - батьківщина воїнів, земля багата родовищами срібла і мені немає потреби захоплювати інші землі. Наші інтереси спільні і полягають у тім, щоб підтримувати добросусідські торговельні відносини між нашими підданими”.
Це миролюбне послання було добре прийняте шахом. І, цілком імовірно, монгольські армії ніколи б не з'явилися в Європі, якби не одна подія. Незабаром після того, як посольство Чингізхана повернулося з Хороша, він послав своїх перших купців у Трансоксіану. Але вони були схоплені й убиті, звинувачені у шпигунстві Інельюком Гаїр-Ханом, правителем Отрара. У гніві Темучин зажадав видачі правителя, що порушив договір. Однак замість того, щоб виконати вимогу, Мухам мед зітнув голову одному з послів монгольського володаря, а інших відпустив, відрізавши їм бороди. Така образа робила війну неминучою, і навесні 1219 року Чингізхан виступив з Каракорума. Почата ним кампанія мала далекосяжні цілі й з перших днів призвела до найнесподіваніших наслідків. [Резерфорд, 194-196]
Із самого початку армія завойовника поділялася на дві частини: однією командував другий син Чингізхана, Чагатай, що направив свій удар проти захисників Хорезмської імперії на півночі; другу очолив старший син Джучі.
Його основною метою було завоювання Сигнала і Дженда. Проти воїнів Джучі Мухам мед вислав армію в чотириста тисяч чоловік. Але величезна армія потерпіла поразку.
У цей час третя армія Чингізхана оточила і взяла штурмом Ходжент, теж розташований на Яксарті. Четверта армія, очолювана самим правителем монголів і його молодшим сином Тупі захопила Бухару. Місто було розграбоване, а жителі були піддані найбільшим насильствам або рятували і спалили вщент. [17, с. 356-360]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
