Соціальний розвиток пострадянського Сходу
Картина соціальних процесів на Сході буде неповною, якщо хоча б приблизно не визначити тенденції соціально-економічного розвитку на колишньому радянському Сході перш за все в республіках СНД. Ці нові пострадянські держави ніби "повертаються" на Схід з яким вони залишались зв'язаними в історичному, цивілізаційному і соціокультурному відношенні, за роки політико-ідеологічної "розлуки" з ним де в чому зарубіжний Схід обігнали, (ліквідація неписемності), а де в чому від нього відстали. Безумовно, вони пішли вперед в плані модернізації, урбанізації освіти, а також в ряді економічних показників. Хоча не все було так, як показувала радянська пропаганда, ряд країн Сходу за період незалежності добилися більшого. Розпад економічного простору СРСР і криза всього пострадянського суспільства змінили положення. Негативно вплинув виїзд російського і російськомовного населення, яке складало левову частку місцевих кваліфікованих кадрів. Цей відтік продовжується і не може не впливати на положення, тому що біля третини населення у східних республіках СНД завжди було некорінним, і тільки росіяни складали в 1991 р. 7% жителів Грузії, 3% - Вірменії, 8% - Азербайджану, 41% - Казахстану, 13% Туркменії, 11% Узбекистану, 22% Киргизії, 10% Таджикистану. Виїжджає населення і інших некорінних національностей, тому що етнічні конфлікти, які почалися ще до 1991 р. додатковим тягарем лягли на економіку і на соціальну обстановку, і на духовний клімат пострадянських держав. Це зниження ролі і значення інтелігенції і вихід на передній план нових владних еліт (етнократій) і раніше забороненої ідеології - націоналізму (який часто доходить до ксенофобії), зростання ролі місцевих збройних сил і мафіозних клік. Всі ці соціальні явища, отримали свій концентрований і закінчений вираз в Чечні де в 1990 р. утворився вибухонебезпечний синтез таких факторів як злиття в одне ціле кланових (тайпи) і конфесіональних (вірди) структур, сімейні і мафіозні зв'язки, криміналізація бізнесу і крайнє загострення соціальних проблем (безробіття молоді в першу чергу), різкого вибуху етноцентралізму і популярності харизматичного лідера Дудаєва, який вибрав вдалий момент для відділення від Росії, яка сама переживала не кращі часи як в економіці, так і у внутрішньому житті.
Певну роль зіграло і соціальне відставання радянського і пострадянського Сходу від зарубіжного Сходу. Для мусульманських районів СНД (включаючи і російський Схід) характерні більш глибокий вплив суфійських братств, які в радянські часи частково виконували роль "ісламського масонства", тобто таємної системи збереження ісламських звичаїв. Звідси і певна самостійність братств і їх відділень, в першу чергу - на Кавказі, Центральній Азії, більш високий, ніж за кордонами колишнього СРСР, авторитет суфійських наставників - устазів, вакилів, імамів і т.д. Разом з тим збереженню тут в більш консервативних формах типових для традиційного суспільства відносин особистої залежності, позаекономічного примусу, патріархальної колективності і близості в земляцтвах сприяв низький (в 2-3 рази в порівнянні з росіянами і російськомовними) рівень міграції в міста. Для середньоазіатських і кавказьких сільчан в цілому завжди був показовим (типовим) потяг до сільського укладу життя у "великій сім'ї", неприйняття індустріально-урбанізованої моделі розвитку і неминучої руйнації в місті внутрісімейних і внутріобщинних норм. Економічно це підкріплялося також широким поширенням особистого присадибного господарства (формально - в рамках колгоспно-радгоспних порядків), яке давало дуже велику долю прибутків як на селі так і в місті. На зарубіжному Сході це було рідкісним явищем, тому що навіть після аграрних реформ 60-70-х р. у більшості країн Азії і Африки зберігались малоземелля і аграрне перенаселення, яке штовхало до міграції. А в районах інтенсивного і високоприбуткового землеробства за межами СНД, як правило, панувало плантаційне і фермерське господарство, яке так само прагнуло позбутися "лишніх людей".
Роблячи висновки можна сказати, що економічна, технологічна і соціо-культурна модернізація Сходу у другій половині ХХ століття, ішла повсюдно, хоча і нерівномірно. Більш швидко і стабільно вона проходила на Далекому Сході і в ПСА в силу ряду причин і обставин (історично вироблених, в тому числі - в руслі релігійних вчень синтоїзму, буддизму, даосизму, конфуціанства таких якостей як дисциплінованість, лояльність, працелюбство, мала вимогливість) і зовнішніх факторів (вплив США, "економічного дива" Японії, енергії Хуацяо). Хоча із протиріччями, але зате ефективно вона йшла в країнах які вирізнялися багатоукладністю, міжцивілізаційною контактністю (в Малайзії, Таїланді, Індонезії), ще складніше - в країнах Південної Азії, особливо і Індії, де модернізація наштовхувалася на кастовість, комуналізм (засилля общин), становість, етнічне, релігійне і мовне різноманіття. В різних іще більш складних варіантах це ж ми бачимо в Пакистані, Бангладеш і Шрі Ланці, які, до того ж, були зоною підвищеної конфліктності в етноконфесійному плані.
Особливий регіон Азії це Китай, Монголія, Північна Корея, В'єтнам, Лаос, Камбоджа. Сьогодні ці держави з центрально плановою економікою, видозміненою сьогодні, доводять (за виключенням КНДР) можливість ринкового варіанту подібного централізму (особливо КНР). Історія поки що не дала остаточної відповіді на питання, чи може існувати в конкретних умовах Сходу подібна модель суспільства, хоча успіхи його розвитку не викликають заперечень, а досвід КНР вивчається у всьому світі.
Ще один момент, Країни Далекого Сходу і ПСА, і Південної Азії зуміли перетворити колись гостре протистояння Захід-Схід у м'яку форму напівконкуренції - напівпартнерства, напівпогодженості - напівкритики, тому що почувають себе більш впевнено в економічному відношенні. Таким чином, неоднорідність та нерівномірність процесу модернізації Сходу багато в чому визначається, перекручується, "підправляється" як різними умовами в різних регіонах Сходу, так і впливом на них політики Заходу, дій Японії і Китаю, а також - складних процесів на пострадянському просторі.
6. Основні тенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються
Результати економічного розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки за останні півстоліття дуже неоднозначні і протирічиві. Незважаючи на чималі труднощі, кризові явища, сповзання назад, а також наперекір багатьом песимістичним прогнозам, які зробили ряд відомих економістів у перші післявоєнні десятиліття, країни, що розвиваються досягли в сукупності суттєвого, хоча і не повністю стійкого прогресу в економічній сфері.
У другій половині ХХ ст. декілька десятків афроазіатських і латиноамериканських держав, які складають 1/6 - 1/5 їх загальної кількості, але концентрували в себе майже 2/3 - 3/4 населення і валового продукту країн, що розвиваються, так чи інакше вступили на шлях сучасного економічного росту. Мінімальний критерій, прийнятий для віднесення країни до групи держав, які розвиваються по шляху сучасного економічного росту, передбачає підтримання нею не менше півтора процентного подушевного росту ВВП в середньорічних розрахунках за останні три-чотири десятиліття. До цього слід додати інтенсивні зрушення в різних галузях, пропорціях розподілу ВВП. Так було у розвинутих країнах на етапі "стрибка" промислового - 1,3 - 1,5%.
Завоювання політичної незалежності, здійснення деколонізації, проведення аграрних реформ, імпортозаміняючої експорторієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктури, налагодження і удосконалення систем макроекономічного регулювання мобілізації власних ресурсів, широке використання капіталу, досвіду і технологій розвинутих держав сприяли відносно швидкій модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. До того ж, даний процес охопив не тільки маленьких і середніх "тигрів" (Сінгапур, Гонконг, Південна Корея, Малайзія, Таіланд), але і ряд крупних "драконів" (Бразилія, Мексика, КНР, Індія, Індонезія і ін.).
Все це викликало значне прискорення економічної динаміки слаборозвинутих країн: якщо в 1900 - 1938 рр. подушевний ВВП в периферійних країнах зростав в середньому на 0,4 - 0,6% та в 1950 - 1998 рр. середньорічний темп приросту цього показника досяг 2,6 - 2,8%. Звичайно, не у всіх країнах, що розвиваються економічна результативність була така вражаюча.
Якщо в передових країнах у післявоєнний період спостерігалися тенденції до конвергенції, зближенню рівнів розвитку, то на периферії і напівпериферії була інша закономірність - по багатьом характеристикам посилювалась дивергенція їх економічної еволюції в рамках типологічних груп. За підрахунками експертів ЮНКТАД в 1960 - 1990 рр. коефіцієнт варіації подушевного доходу в розвинутих країнах скоротився з 0,51 до 0,34 в той час як у країнах, що розвиваються, він виріс з 0,62 до 0,87, в тому числі в країнах Африки - з 0,49 до 0,68 і особливо різко в азіатських країнах - з 0,46 до 0,81.
Економічний ріст на душу населення для афроазіатських і латиноамериканських країн виявився в два рази вище ніж по країнах Заходу в період їх "промислового стрибка" кінця ХУІІІ - початку ХХ ст. і в цілому відповідав показникам по розвинутим державам у післявоєнний період. В той же час, судячи по даним, розрахованим за паритетами купівельної здатності валют, якщо в розвинутих країнах відмічалась тенденція до скорочення темпів приросту подушевного ВВП (з3,8 - 4,0% в рік в 60-і рр. до 2,4 - 2,6% в 70-і рр., 2,1 - 2,3% у 80-і рр., 1,4 - 1,5 у 1991 - 1998 рр.) то в країнах, що розвиваються, не дивлячись на кризові явища у багатьох країнах, темпи приросту ВВП в розрахунку на душу населення в цілому підвищувались: з 1,9 - 2,1% у 60-і рр. до 2,3 - 2,5% у 70-і рр., 2,7 - 2,9% у 80-і рр. і 3,4 - 3,8% у 1991 - 1998 рр.
Відмічений феномен зв'язаний не тільки з успіхами східно азіатських "тигрів" але і з швидким нарощуванням в останні два десятиліття економічного потенціалу супергігантів "третього світу" - Китаю і Індії. Зв'язок двох факторів - значних абсолютних розмірів ВВП (а паритетах купівельної спроможності - друге і четверте місця і світі), а також відносно високих темпів його росту - дозволило КНР і Індії зайняти в 1990 р. відповідно перше і третє місця по показнику абсолютного приросту ВВП серед п'ятірки найбільших країн світу (США, КНР, Японія, Індія, Німеччина).
Порівняно швидкі (хоча і знижуються) темпи росту населення, а також відносно високі показники збільшення подушевного ВВП країн, що розвиваються, сприяли підвищенню їх долі в сукупному продукті світу з 27 - 29% у 1950 р. до 34 - 35% у 1990 р. і 40 - 42% у 1998 - 1999 рр. Якщо в 1950 р. по долі в світовому ВВП розвинуті капіталістичні держави більш ніж в два рази перевищували країни що розвиваються, то сьогодні розрив не перевищує 10 - 12%. Таким чином, факт стабільності господарського розвитку країн що розвиваються в найбільш густонаселених країнах де є ще чимало соціально-економічних та демографічних проблем, не дозволяє вважати, що в кінці ХХ ст. країни що розвиваються в цілому залишаються зоною підвищеної економічної нестабільності.
Суттєве зростання темпів економічного росту країн, що розвиваються за останні 50 р. було багато в чому зв'язано з процесом прискореної індустріалізації, з поширенням демонстраційного ефекту, із значним зрушенням в структурах зайнятості населення, основного капіталу, валового продукту, а також сукупного попиту. Разом із тим, вчені підкреслюють значну диспропорцію господарського розвитку цих країн, вибірковий характер передових форм виробництва. Дані характеристики, звичайно, не слід абсолютизувати і тим більше розглядати як признаки і фактори стійкої, довгострокової специфіки притаманної тільки афроазіатським і латиноамериканським державам.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
