Звертаючись до статистичних даних за досить довгий період розвитку країн світу, слід звернути увагу і на той факт, що охоплення населення сучасними формами зайнятості не був повним не тільки в країнах Сходу але і в ряді країн Європи (Греція, Португалія, Іспанія і ін.) Тут зберігались довгий час напівтрадиційні форми виробництва.
Таким чином, нерівномірність, неузгодженість, а також прогалузевий характер сучасного економічного росту властиві як для країн що розвиваються, так і для сьогодні розвинутих країн на етапі їх промислового "стрибка". Більше того, багато країн що розвиваються значно швидше перетворюють свої відсталі традиційні структури виробництва і зайнятості ніж держави Заходу і Японія в ХІХ початку ХХ ст. і навіть випереджають останніх за темпами відмічених перетворень у післявоєнний період.
Слід підкреслити особливо зростаючу роль ще і каталізуючу зовнішньоорієнтованого розвитку і власне експорту у господарському піднесенні відсталих країн, значні зрушення, які відбулися в його структурі (в цілому по країнам, що розвиваються доля готових промислових виробів зросла з 1/10 на початку 50-х р. до 1/6 в середині 60-х р. і більше 2/3 у другій половині 90-х р.), стимулюючу дію в цьому процесі філіалів ТНК, які забезпечують надходження нових (нехай не завжди найновіших) технологій і передового досвіду.
Найбільш інтенсивно відбувалося нарощування чистого притоку прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в країни що розвиваються в 90-і роки - він виріс у 8 раз. В результаті доля цих країн в загальносвітовому обсязі ПІІ збільшилася з 12-14% у 1988 - 1990 рр. до 36-38% на початку ХХІ ст. Але розподіл ПІІ залишається дуже нерівномірним - 80% їх обсягу припадає на 20 країн, в тому числі майже половина - всього на 5 країн (в 1998 р. в КНР обсяг нагромаджених ПІІ перевищив 260 млрд. долл., що майже в 6 раз більше, ніж для Тропічної Африки). Так і їх філіали контролюють значну частину експорту країн що розвиваються. В азіатських нових індустріальних країнах (НІК) цей показник складає в середньому близько 1/3, а в КНР - 44-46%.
Відмічаючи суттєву роль зовнішнього попиту розвитку країн Сходу і Півдня, слід враховувати, що в цілому по афроазіатській і латиноамериканській напівпериферії і прискорення темпів росту ВВП у другій половині ХХ ст. лише частково може бути зв'язане з ефектом експорт-розширення. В загальному ж доля країн що розвиваються у світовому експорті зросла менше ніж у світовому ВВП - з 23-24% на початку 60-х р. до 28-29 % в кінці століття, що говорить про порівняно невисокий рівень інтеграції більшості із них у світове господарство.
Важливе значення мало розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього фактору в 1960 - 1996 рр. було забезпечено в Таїланді 84-86%, в Індонезії 90-91%, в Індії і КНР - 94-96% приросту ВВП. Успішний розвиток внутрішнього ринку (мова при цьому іде не тільки про імпортозаміщающих, а і імпорттопередуючих виробництва) багато в чому залежав від створення нормальних умов для функціонування багатьох дрібних і середніх підприємств на конкурентній основі, що передбачало величезні зусилля держави і суспільства по формуванню надійних правових та економічних інститутів.
Досить високих і стійких результатів в економічному розвитку добилися країни, які проводили політику дозованого лібералізму, стимулювали як експорторієнтовані так і імпортзаміняючі, імпортопопереджувані виробництва. Таке поєднання дозволило їм не тільки не підірвати місцеве виробництво, але і забезпечити підвищення його міжнародної конкурентноздатності у відповідності з принципами динамічних (а не стратегічних) порівняльних переваг.
Адже, більшість країн Заходу і Японія в період свого розвитку до рівня розвинутих держав, тобто в епоху промислового "стрибка" в ХІХ - початку ХХ ст. нарощували свою економічну міць і експорт, проводячи політику достатньо жорсткою, але вибірковою протекціонізму, завданням якого було всестороннє зміцнення внутрішніх і зовнішніх позицій національної індустрії і інших секторів економіки. Хоча Захід, Всесвітній банк, Всесвітня торгова організація (ВТО) і виступають сьогодні за економічну відкритість Сходу, самі ставлять бар'єри на історичні товари з країн цього регіону.
Наперекір песимістичним прогнозам радянської історіографії, експертам ліворадикального ґатунку, які накреслили "кола" економічної бідності країн, що розвиваються, ще в 50-60-і рр. деякі з них, особливо країни Східної і ПСА досягли значних успіхів в нарощуванні фізичного і людського капіталу. Норма валових капіталовкладень, яка ледве перевищувала в колоніях і залежних країнах в 1900 - 1938 рр. 6-8% їх ВВП, зросла в середньому по країнах, що розвиваються з 10-12% на початку 50-х р. до 25-26% у 80-90-х рр. Група країн що розвиваються за цими показниками перегнала розвинуті держави. Доля інвестицій в ВВП досягла в 1996 р. в Індонезії 32%, в Південній Кореї 38%, в Малайзії, Таїланді, КНР 41-42%. Ефективність капіталовкладень в цих країнах в даний період була вищою ніж у розвинутих державах.
Збільшення норми капіталовкладень взагалі по групі афро-азіатських і латиноамериканських країн в 50-90-і рр. відбулося, не дивлячись на песимістичні прогнози, в основному за рахунок внутрішніх джерел фінансування, тоді як доля надходжень іноземного капіталу не перевищувала в середньому 10-15%. Це не більше, ніж у багатьох розвинутих країнах другої "хвилі" капіталістичної модернізації.
В той же час було б неправильно недооцінювати значення зовнішніх інвестиційних ресурсів і фінансування внутрішніх капіталовкладень багатьох периферійних країн, особливо на початкових етапах їх розвитку. Тут слід згадати про солідний внесок американської допомоги Південній Кореї і Тайваню в 50- першій половині 60-х рр. ХХ ст. без якої модернізація цих країн була б дуже затруднена, а може і неможлива.
На відміну від крупних держав, що розвиваються, таких як КНР, Індія, азіатські НІК в основній масі периферійних держав доля зовнішніх джерел фінансування як і раніше досить велика. В 1995-1997 р. відповідний індикатор досягав у Туреччині, Пакистані 25-33%, в Бангладеш і В'єтнамі 43-53%, в менш розвинутих країнах (Тропічної Африки) в середньому 40-70%.
Процеси лібералізації і приватизації, які активізували уряди багатьох країн Сходу у 80-90-х рр. ХХ ст. викликали суттєве збільшення долі приватних інвестицій в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень що є важливим фактором підвищення їх абсолютного рівня і норми. В середньому по країнах що розвиваються доля приватних інвестицій підвищилась з 58-60% у 1980 р. до 68-70% у 1996 - 1997 рр. в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень, що є важливим фактором підвищення їх абсолютного рівня і норми. Доля приватних інвестицій зросла в 1980-1996 рр. в Пакистані з 36-37 до 52-53%, в Індонезії - з 56-57 до 75-77%, в Таїланді - з 68-69 до 77-78%, на Філіппінах з 68-69 до 79-81%. На початку 1995-1996 рр. він досяг в Південній Кореї 74-76%, в Туреччині - 79-86%.
Ріст внутрішніх збережень в країнах Сходу, а також залучення ними зовнішніх надходжень привели до значного розвитку їх фінансових ринків. Якщо в середньому по великим країнам Заходу і Японії обсяг ринкової капіталізації (у % від ВВП) збільшився в 1990 - 1996 рр. майже в 2,5 рази то в країнах що розвиваються він за цей же період майже подвоївся, в КНР з 0,5 до 14%.
Розвиток фондових ринків супроводжувався і певним прогресом в еволюції банківського сектору. Мабуть це і є необхідна, хоча ще недостатня умова підвищення ефективності економіки країни. Названі нами зміни відображають все зростаючу роль фінансових систем, насамперед в азіатських країнах, які сприяють акумуляції і передислокації індивідуальних, сімейних, інституціональних збережень.
Одночасно з значним збільшенням інвестицій в основний капітал для багатьох країн що розвиваються був характерний суттєвий ріст затрат на формування людського потенціалу. Хоча удільна вага державних витрат в загальних інвестиціях в людський капітал в середньому по цим країнам не перевищувала, як правило, 40-60%, а в ряді країн мала тенденцію до зниження, державна підтримка сфери освіти і охорони здоров'я була достатньо вагома і в цілому ефективна тому що сприяла залученню приватних інвестицій в дану сферу. Сукупні приватні і державні витрати на освіту, охорону здоров'я і науково-дослідні та конструкторські роботи, які не перевищували в країнах що розвиваються на початку 60-х р. 4-5% ВВП (в 20-30-х рр. - 0,8-1,5%) зросли в середньому до 10-11% ВВП в 1994 - 1996 рр.
При цьому дані по країнам Сходу і Півдня суттєво різняться. В основній масі країн Тропічної Африки (бідні) витрати на формування людського капіталу складали 6-8% їх ВВП. Порівняно невеликим був і показник в ряді крупних, густонаселених країн. В Індонезії, Пакистані і КНР відмічений індикатор (8-9%) і в Індії (10-10,5%) був нижчим ніж в Таїланді (11-12% ВВП). По Тайваню і Південній Кореї затрати на розвиток людського фактору, які досягали, за неповними даними, відповідно 13-14 і 14-15% ВВП, і їх можна порівняти з індикаторами по Великій Британії (14,4%), Японії (15,4%) і Італії (15,9%). В той же час Тайвань і Республіка Корея помітно уступали Німеччині (16,7%), Франції (18,1%) і США (24,0% ВВП).
Якщо врахувати хоча б частково деякі неформальні види навчання, наприклад, профпідготовку, яка забезпечується підприємствами, то відмічений показник в 1994 - 1998 рр. міг складати по Тайваню і Республіці Корея приблизно 18-19% їх ВВП, в Японії - 20-21%, а в США - 30-31% ВВП.
В цілому по афроазіатським країнам доля інвестицій у сукупний фонд розвитку (у % до ВВП, розрахунок по даним в національних цінах) виросла значно - з 7-10% в 20-30-х рр. до 19-20% на початку 60-х р. і 35-37% в середині 1990-х рр. Але цей показник все ще суттєво менший ніж в середньому по розвинутим країнам. В той же час азіатські НІК в цілому випереджають розвинуті держави як по нормі традиційних капіталовкладень так і по долі фонду розвитку в ВВП (50-51%). Слід відмітити, що і серед "тигрів"-"драконів" бачимо значну диференціацію. По Індонезії останній показник склав 40-41%, по Тайваню 41-42%, в КНР 50-51% (для порівняння в Індії 35-37%), в Малайзії - 53-54%, в Таїланді і Південній Кореї 56-57% ВВП.
Успіхи країн, що розвиваються, і азіатських НІК безсумнівні. Але у них ще зберігається не зовсім збалансована структура нагромадження фізичного і людського капіталу. Якщо в розвинутих країнах доля останнього в фонді розвитку в цілому перевищила ? (тут є дві моделі: в США вона досягла 65-66%, в Японії лише 41-42%) то в цілому по країнах що розвиваються ситуація інша. Цей індикатор виріс з 14-15% в 1920 - 1930-х рр. до 23-24% на початку 60-х рр. і 28-29% в середині 90-х рр. але він майже вдвоє нижче, ніж у розвинутих країнах.
Цікаво, що в цілому по групі азіатських "тигрів" на долю інвестицій в розвиток людського потенціалу затрат було менше, ніж в середньому по країнам що розвиваються (тут більша вага - витрат на звичайні капіталовкладення). Надзвичайно низькі показники в Індонезії (20-21%), Таїланді і Малайзії (22-25%). В цій групі і Республіка Корея - 32-33%. Найбільш сприятливе співвідношення компонентів загального капіталонагромадження - по Тайваню, де вищезгаданий показник досяг 43-44%.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
