Надзвичайно цінним, передусім з пізнавального боку, є ряд історико-біографічних нарисів, уміщених в окремому розділі книги про канонізованих українських святих, якими вправі пишатися кожна нація, але про яких і сьогодні в Україні ми мало що знаємо через відсутність про них бодай короткої інформації в шкільних чи вузівських підручниках. Відсутні ці імена, на превеликий жаль, і в наших українських календарях. Постаті мучеників за українську православну віру Афанасія Берестейського, Афанасія Лубенського, Макарія Канівського, Іова Почаївського зображені Іваном Огієнком на правдивому історичному тлі тогочасної бурхливої доби. Зображені як всенародні святі, яких перше канонізував народ, а офіційна канонізація їх відбулася значно пізніше.

До речі, про одного з цих українських священномучеників - Іова Почаївського -Іван Огієнко, зібравши повніший архівний матеріал, видав через рік окрему монографію. Це, по суті, найповніший досі життєпис про чи не найосвіченішого представника українського чернечого кліру кінця XVI - першої половини XVII століть, який своїм життям і діяльністю заслуговує бути в одному ряду, скажімо, з Іваном Вишенським, Захарієм Копистенським, Іовом Клягиницьким. Відмінність Огієнкової монографії від попередніх публікацій про цю постать, передусім, у тому, що поряд з описом страдницького монашого життя, боротьбою на захист православної віри від насильницької латинізації й ополячення західноукраїнських земель Огієнко показав Іова Почаївського також і як просвітителя, письменника-полеміста, мова творів якого має чіткі ознаки тодішньої староукраїнської з певними домішками церковнослов'янських слів.

До свого 75-ліття, яке широко відзначалося в науковому та церковному житті української діаспори 1957 року, митрополит Іларіон підготував одну з найцікавіших і найґрунтовніших монографій «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця». Книга побачила світ наступного року із спеціальною посвятою на обкладинці: «Видання Української православної громади в Кенора, Онтаріо, для відзначення 75-ліття життя митрополита Іларіона».

Справді-бо, щось символічне було в тому, що саме до цієї поважної своєї дати автор підготував до видання книгу про великого українського князя - патріота, оборонця православ'я, визначного будівничого й мецената української культури, оберегу духовності свого народу, роль і значення якого в українській історії переоцінити важко. Сторінки монографії Огієнка, присвячені національній зраді дітьми Костянтина - найемоційніші. Автор болісно розмірковує над причинами, першовитоками цієї зради, доходячи до невтішного висновку: «Історія роду князів Острозьких - це найтрагічніша історія. Це й символічна історія - це вся історія України…».

Цілком вірогідно, що, опрацьовуючи величезний архівний матеріал про свого героя, виокремлюючи з того величезного масиву фактів найсуттєвіше, найхарактерніше для цієї величної постаті, Іван Огієнко ніби вивіряв і своє довге життя: чи не намарно воно прожите, чи не даремно стільки літ брав добровільно на свої плечі отой тяжкий хрест, з вірою і надією несучи його на Голгофу.

Саме в час написання цієї монографії, напередодні свого ювілею, Огієнко вимріяв, вистраждав ось ці поетичні рядки без назви, лише з такою посвятою: «Українському народові у дні мого сімдесятип'ятиліття»:

Іван Огієнко й надалі, продовжуючи працювати над циклом історичних монографій, обирав для дослідження такі постаті, життя й діяльність яких були співзвучними з його особистими устремліннями.

Останню свою працю зазначеної серії - «Старець Паїсій Величковський» Іван Огієнко в надрукованому вигляді не побачив. Написана вона 1962 року, але цілих десять років автор не міг знайти для неї видавця, хоча дуже хотів за життя свого видрукувати її. Книга вийшла друком вже через три роки по смерті митрополита -1975 року - заходами Інституту дослідів Волині та товариства «Волинь» у Канаді. Саме цим поважним науковим інституціям покійний заповідав перед смертю видання всіх своїх праць, що зосталися в рукописах. Оглянуті історико-біографічні твори Івана Огієнка можна умовно об'єднати одною назвою - «Життєписи великих українців». Ці постаті з нашої далекої минувшини є справді великими, хоча історичні обставини протягом століть не були сприятливими для того, аби народ міг знати правду про них - істинних своїх героїв і духовних провідників нації. І саме завдяки науковому пошуку Івана Огієнка, його сильному й щирому прагненню повернути ці імена українському читачеві з'явилися друком, щоправда, не в нас, а там, на далекій канадській землі і, на жаль, мізерними накладами.

Висновок

Не склавши остаточної, а відтак повної бібліографії наукової і творчої спадщини Івана Огієнка, не систематизувавши і не вивчивши його величезний архів, зокрема епістолярію, не перевидавши в себе в Україні бодай найголовнішого з того масиву фундаментальних праць, не з'ясувавши усіх обставин і перипетій многотрудного життя ученого, нам важко буде осягнути сьогодні глибину і велич того, що зробила ця людина для України. Як і збагнути, усвідомити життєдайну силу, що підносила його дух, благословила на невтомну працю заради тієї ж України, незважаючи на численні перепони і прикрощі. Та вже сьогодні з усього того, що знаємо, що змогли повернути й осмислити, можемо з'ясувати для себе кілька найголовніших уроків, які залишив для нас Іван Огієнко. Особливо важливі такі уроки в контексті нинішніх проблем українського державотворення, коли ентузіазм і піднесення, що повсюдно панували в початковий період здобуття нашою державою суверенітету, почали змінюватися подекуди на зневіру, апатію, а то й розчарування в процесі наповнення такого суверенітету конкретним змістом і в конкретних умовах.

Отож, про уроки Івана Огієнка.

1. Урок неймовірної працьовитості й працелюбності

Навіть побіжний перелік головних ділянок з таких галузей знань, як мовознавство, літературознавство, історія, культура, релігієзнавство, красне письменство, де він залишив своїми фундаментальними дослідженнями помітний слід, а також результативна багатогранна редакторська, видавнича, перекладацька, епістолярна діяльність не може не викликати справжнього подиву й захоплення від усвідомлення того, що це змогла зробити одна людина. Адже коли б видати всю наукову, художню, публіцистичну, перекладацьку та епістолярну спадщину Огієнка, - вона б складала щонайменше добру сотню томів. І всі вони, без винятку, слугували б сьогодні й на таку довгоочікувану, і, здається, вже наповнену конкретним змістом національну ідею, і на утвердження процесів українського державотворення.

Свою працю задля народу Іван Огієнко пізніше поетично назве у своїй автобіографічній поемі «На Голготі» «любою жертвою» «до ночі пізньої від рана», яка, як «тяжкий хрест», була йому милою. І то були не просто образні порівняння. То була життєва правда. Бо тільки за такого ставлення до справи, яку любив, у потрібності й важливості якої був глибоко переконаний, Іван Огієнко встиг так багато робити у будь-який період свого життя. Всі ці періоди були позначені жертовною, спресованою у часі, роботою.

Переконливий факт: за короткий період діяльності УНР він зумів написати і видати близько тридцяти підручників, посібників, словників, таблиць для вивчення всіма категоріями населення української мови! А в Кам'янці-Подільському за безлічі щоденних, щогодинних турбот ректора і міністра перенести мову творів Тараса Шевченка з коментарями і прикладами на 200 тисяч карток! Чого вартує, скажімо, написання десяти томів «Історії церковнослов'янської мови», кожен том якої склав від 300 до 600 сторінок. Та маємо лише перший том - рукописні другий і шостий, як і цілий ряд інших унікальних рукописів, безповоротно втрачені в палаючому Холмі…

Що вже говорити про неймовірні потуги задля створення українського видавництва й написання десятків власних наукових досліджень і філософських творів у Швейцарії в статусі бездомного й голодного емігранта. Більше ніж двадцять літ перекладав учений українською мовою із давньоєврейської Біблію. А кілька історичних драматичних поем написав із зав'язаними очима великими літерами. Писав, незважаючи на заборону лікарів, бо «сильно била незвичка бути без праці»…

2. Урок істинного, а не кон'юнктурного служіння науці

По закінченні Київського університету після захисту кандидатської дисертації, хоч би які посади доводилося в подальшому займати Іванові Огієнкові, він на всі часи залишався передусім науковцем, українським ученим, який весь свій природжений хист дослідника, аналітика спрямовував на вивчення й популяризацію серед народу актуальних питань з різних ділянок українознавства. Його науковий доробок складає сьогодні більш ніж півтори тисячі завершених праць практично з усіх гуманітарних дисциплін і теології. Обсяг цього доробку по праву може скласти окремий предмет студій - огієнкіану.

Кожна наукова праця професора Огієнка може слугувати прикладом не лише вкрай добросовісного, а й залюбленого ставлення до копіткої, почасти чорнової, одноманітної, виснажливої наукової роботи. Вражає скрупульозність і аргументованість авторських висновків і концепцій. Обґрунтуванню кожного факту, кожного твердження передував, як правило, ретельний пошук і відбір колосального архівного матеріалу, детальна «проробка» їхньої історіографії. Й на все це - переконливі джерельні посилання. У своїх фундаментальних наукових дослідженнях Огієнко свідомо уникає зайвої «белетристики». Не соромиться зізнатися читачеві в недовивченості ним того чи іншого питання через брак джерельних матеріалів, спонукаючи в майбутньому такого читача йти далі цією дорогою, поглиблюючи, конкретизовуючи вже досліджене попередниками. Не вважав він за приниження свого авторитету як науковця вмістити в другому виданні уточнення чи й спростування якогось факту, якщо це справді видавалося переконливим. Так було, зокрема, з перевиданням в окремій книзі газетного варіанту історичного нарису «Містечко Брусилів та його околиці». Для вченого дорожчою була наукова достовірність факту, ніж власна репутація.

Наукові праці професора Огієнка зручні для користування й вивчення і читачами, і науковцями, бо в переважній більшості мають солідний допоміжний апарат - систему іменних і предметних покажчиків, додатків з коротким оглядом новинок з розглядуваної проблематики, що з'явилися за час набору книги. Для переконливості й наочності сприйняття читачем тексту, надто ж у фундаментальних дослідженнях, автор дбав про ілюстративний матеріал. Достатньо згадати, яким унікальним, але складним для поліграфічного відтворення був такий матеріал в «Історії української літературної мови», а особливо - у багатотомній «Історії церковнослов'янської мови» - цілий альбом стародруків та хрестоматійні зразки рукописних і друкованих текстів різних редакцій.

Постійно дбав професор Огієнко про культуру видання своїх книг, їхню смислову й граматичну довершеність. Для цього доскіпливо перевіряв факти, сам вичитував кілька разів коректуру одного видання. Коли ж з якихось причин коректуру не встигав перевірити, вважав за потрібне, у виправдання можливих помилок, сказати про це читачам. Так було, зокрема, з випуском у світ його історико-літературного нарису «Дерманська друкарня», де на першій сторінці кожного примірника віддрукованого накладу проставлено штемпельний відбиток червоного кольору: «Автор коректури не читав».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17