Досить складно вирішувалося питання про надання права вільного розвитку українській пресі в умовах польської окупації. Річ у тім, що польська цензура постійно втручалась у видавничий процес, забороняючи ті чи інші періодичні видання або окремі випуски, наприклад, газети «Наш шлях». Польська цензура створювала перепони і належному технічному забезпеченню українських видань, через що зовнішньо українські газети суттєво поступалися польським виданням. Цензура викреслювала все, що стосувалося перебування поляків в Україні, повідомлення про події на фронті, військові операції армії УНР. Це не могло не позначитися на стані інформованості населення. Такою ж була політика і щодо книжкової справи. Тому І. Огієнко наполегливо домагався введення до цензурного комітету українських представників, які обстоювали б інтереси і права української преси. І вже з 30 січня 1920 р. такі представники діяли в польських цензурних органах. В особливо складних випадках Головуповноважений сам звертався до польських властей з протестами, виборюючи об'єктивну і справедливу оцінку українських видань. Після однієї з таких заяв від 18 травня 1920 р. І. Огієнко отримав запевнення від польської військової цензури про уважніше ставлення до українських часописів.
Важливою ділянкою роботи І. Огієнка стало збереження й організація українського війська. Функції контролю взяла на себе військова рада, створена за наказом Головуповноваженого від 10 грудня 1919 р. До неї увійшли отамани В. Зелінський, І. Кобза, Павленко та державний інспектор М. Теліжинський.
Пожвавлення роботи в організації війська пов'язане з діяльністю отамана Ф. Колодія, який з 10 грудня 1919 р. очолив референтуру військових справ. Останній, як згадував І. Огієнко, сумлінно і старанно виконував свої обов'язки, був людиною працьовитою й кристально чистою, безперервно працював для організації війська». Про добре налагоджену роботу цієї референтури писав у своїй доповіді від 7 березня 1920 р. головний військовий прокурор Е. Мошинський, особливо наголошуючи на тому, що офіційно в Кам'янці-Подільському могла існувати лише референтура військових справ, яка використовувалась для упорядкування справ центральних інституцій військового міністерства і для охорони державного майна.
Вважаючи створення нових військових формувань, які захищали б українську державність, найголовнішим завданням, І. Огієнко доручив полковникові Шандруку формування полку. Однак сподіваного результату досягти не вдалося. Щоб прискорити процес реорганізації української армії, І. Огієнко неодноразово звертався до Головного Отамана з пропозиціями, донесеннями, листами. В одному із звернень до С. Петлюри він писав, що справа формування українського війська гальмується через відсутність коштів, і просив надати кредит у сумі до 100 млн. крб. Детальніше це прохання він обґрунтував у листі до С. Петлюри від 12 березня 1920 р., особливо наголошуючи на тому, що зволікання зі створенням українських військових формувань негативно позначиться на політичному становищі держави. «Йде шалена агітація проти формування українського війська, - писав він, - а між тим ворог свої сили збільшує… В Кам'янці зібралось дуже багато вільного народу, який нічого не робить, політиканствує - веде шалену агітацію проти всіх, хто йому не до вподоби». Гальмувала процес і нерозсудлива політика поляків, внаслідок чого серед військових було «мало тих, хто мав охоту йти вкупі з ними». Тому І. Огієнко вважав необхідним виконання в першу чергу таких завдань: 1) обов'язкова присутність військового міністра, який би взяв усю відповідальність на себе; 2) подання необхідної фінансової допомоги на створення військових формувань; 3) отримання дозволу на організацію української армії полковникові О. Вдовиченку, який мав найбільший авторитет поміж військовими.
На жаль, накреслені плани не були доведені до кінця через розбіжності в поглядах між центральними урядовими структурами і адміністрацією Головуповноваженого. Крім затвердженої 4-ї стрілецької бригади, вище військове командування дозволу на створення інших формувань не дало, а займатися організацією військових частин дозволялося лише особам, які призначались урядом. Коло повноважень Головуповноваженого в той час було досить обмеженим: він контролював діяльність юнацької школи, мав право опікуватися військовими, зберігати військове майно, збирати необхідну інформацію. А тим часом відсутність у місті військового командування, надмірна скупченість військових, обмеження відповідних повноважень Головуповноваженого негативно позначалися на процесі реорганізації української армії.
За такого збігу обставин найбільшим досягненням у сфері військової політики можна вважати створення в грудні 1919 р. військової школи для підготовки українських старшин, діяльність якої повністю відновилася з 1 січня 1920 р. До її організації І. Огієнко доклав чималих зусиль. Головну перепону чинила польська адміністрація. Та, врешті-решт, відповідний дозвіл на її відкриття було отримано - за умови, що школа матиме аполітичний характер, її навчальна програма ставила за мету збільшення військового досвіду з гарматної та інженерної справи, піших військ. Начальником школи було призначено генерал-поручика В. Зілінського.
Поряд з вирішенням питань організації українського війська І. Огієнко багато часу приділяв справам, пов'язаним з матеріальною допомогою та медичним забезпеченням військових та їх сімей. З-поміж найневідкладніших проблем, що розглядалися в Управлінні Головуповноваженого, були й такі, як виділення «харчових грошей на козаків», подання грошової допомоги в розмірі 4 млн. крб. військовим урядовцям і козакам, які перебували в Ланцуті, надання матеріальної підтримки вдовам, утворення військового санітарного управління тощо.
Виконання заходів по збереженню й захисту української державності ускладнювалось поширенням інфекційних захворювань - тяжкого наслідку війни, розрухи, катастрофічного спаду життєвого рівня населення. Справжнім лихом, що незмірно загострило і без того напружену соціально-економічну ситуацію, стала епідемія тифу й холери. Лише на початок грудня 1919 р. у Кам'янці-Подільському на тиф захворіло 10000 осіб. Велике скупчення в місті людей спричинило швидке поширення інфекції. Боротьба з нею стала загальнодержавною справою. За наказом Головуповноваженого уряду УНР від 30 листопада 1919 р. всі лікарі, залишені в Кам'янці-Подільському, підлягали реєстрації в управлінні повітового військового начальника. 8 грудня 1919 р. почав діяти санітарний комітет при Головуповноваженому уряду УНР, що складався з референта по санітарних справах, представників губернського, повітового і міського самоврядування, польської влади, залізниці та державного контролю.
Головним завданням комітету стала боротьба з епідемією, об'єднання всіх медично-санітарних організацій міста. Для більш планомірного медико-санітарного обслуговування місто поділили на 10 лікарських дільниць, кожна з яких мала дільничного лікаря та медсестру. Санітарний комітет за рецептами районних лікарів виділяв для найбіднішого населення необхідні ліки та дезинфекційні засоби. Все це давало можливість залучити до боротьби з пошестю найширший загал медичних працівників.
У вирішенні найгостріших санітарно-епідеміологічних проблем брав участь місцевий відділ Червоного Хреста, одним з фундаторів якого був І. Огієнко. Управління Головуповноваженого разом з головною управою та місцевою філією Червоного Хреста розробило дійові заходи для запобігання поширенню епідемії. Так, у грудні 1919 р. при головному управлінні Червоного Хреста було створено дезинфекційну колону, на яку фонд Головуповноваженого лише того ж місяця відшкодував 220460 грн. її силами з кінця грудня 1919 р. до середини січня 1920 р. було продезинфіковано 36 помешкань. Санітарна комісія при Головуповноваженому взяла під контроль залогову міську баню, в якій чотири дні на тиждень були безплатними послуги з видачею мила. На сторінках міської преси постійно друкувалася інформація про дотримання норм особистої гігієни, проводилась роз'яснювальна робота по запобіганню інфекції. Та, незважаючи на здійснену величезну роботу, ліквідувати інфекційні захворювання повністю, на жаль, так і не вдалося. Від них постраждали тисячі людей. У квітні 1920 р. від тифу помер референт військових справ Ф. Колодій.
І. Огієнко не зміг до кінця реалізувати свою програму по налагодженню більш-менш нормального для умов війни життя, хоч і робив усе можливе. 6 липня 1920 р. на засіданні РИМ вирішувались питання евакуації уряду з Кам'янця-Подільського. Вченого включили в комісію, що займалася цією справою. Очолював комісію Є. Архипенко. З 7 липня Кам'янець-Подільський було оголошено в стані облоги, а за кілька днів уряд Директорії опинився в Тарнові.
Після повернення центрального уряду до Кам'янця-Подільського потреба в існуванні системи управління Головуповноваженого уряду УНР відпала. В літературі існують різні точки зору щодо хронологічних меж існування цієї структури влади. Так, М. Тимошик обмежує його липнем, а В. Яблонський - квітнем 1920 р. Однак, за архівними документами, РИМ рішенням від 17 жовтня 1920 р. прийняла підготовлений І. Огієнком законопроект про ліквідацію посади і управління Головуповноваженого уряду УНР, а 31 жовтня 1920 р. голова Директорії С. Петлюра, голова РИМ А. Лівицький та Головуповноважений міністр І. Огієнко підписали постанову про ліквідацію управління Головуповноваженого уряду УНР.
Таким чином, найпліднішими в діяльності І. Огієнка були вісім місяців - з листопада 1919 р. по липень 1920 р. За цей час він активно включився в роботу по організації структур державного управління, намагаючись по можливості уникати помилок попередніх українських урядів. Його діяльність була спрямована на налагодження системи адміністративного апарату, регулювання фінансової сфери, створення нових військових підрозділів та системи підготовки військових кадрів, державну підтримку національної культури й освіти. Хоча не всі задуми були реалізовані, це не применшує вартості його державницької праці.
У взаємозв'язку своїх достоїнств і вад Іван Огієнко відбувся і як науковець, і як державний діяч. В цьому, безперечно, привабливість його особистості для сучасників. Яку б посаду він не обіймав, чим би не займався, він робив усе не заради себе, а заради утвердження національної ідеї, в поняття якої передусім включав відновлення держави на українській землі. З огляду на це його можна назвати українським неоромантиком. Саме віра в українську справу і бажання прислужитися українському народові змусили його залишитись у Кам'янці-Подільському, незважаючи на те, що уряд капітулював перед складністю обставин. За сумлінну державну службу І. Огієнку неодноразово виносилися подяки. Все життя він був вірний собі і тим принципам, які сформувалися в нього ще з дитинства, це безмежна любов до Бога та свого народу, яким він служив серцем, душею і розумом.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
