Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

ам Антонович та його близькі оповідали, що наприкінці 1850-х років єзуїти з польського табору в особі провінціала ордену Постемпського почали його старанно обходжувати, «вже в той час визнаючи в йому надто велику публіцистичну та майбутню наукову силу». Постемпський нібито пропонував Антоновичу добру стипендію, обіцяв здобути кафедру в Краківському чи якому завгодно університеті, аби лише він «зрікся своєї українсько-демократичної пропаганди». Коли ж умовляння не подіяли, Постемпський, як переказували, найняв групу польських панів, які мали в будь-який спосіб» викликати Антоновича на дуель. Дуель мала відбутися в Китаєві, але коли стало відомо про фізичну вправність Антоновича як фехтувальника та доброго стрільця, паничі відступили [97].

Напруження стосунків зі студентами-поляками також призвело до розриву з їхнім колом. Польська гміна в університеті видавала рукописний журнал «Publicysta», який редагував Мйодушевський, а серед авторів був Антонович. Останній гостро дискутував із редколегією, особливо з приводу статті Мйодушевського про короля Казимира з критикою Богдана Хмельницького. Коли Антоновичу не вдалося захистити гетьмана, він демонстративно залишив засідання редколегії. Остаточний розрив стався у І859 р., після появи статті В. Одинця, де говорилося про потребу спершу відновити Польщу (в межах 1772 р.), а потім вирішувати «місцеві проблеми». Антонович і Рильський вийшли з редколегії, обстоюючи думку про те, що Україна не може бути частиною Польщі [98].

Після таких гострих сутичок постало питання про принциповий розрив із польською громадою в університеті. На зборах гміни було прийнято рішення про заснування власне української громади й остаточний вихід із польської. До цього пристало 15 чоловік. Від самого початку діяльність української громади перебувала під постійним наглядом поліції, і протягом перших двох років Антонович мав давати пояснення стосовно 12 різних справ. Незабаром у помешканні брата художника Миколи Ге -- Йосипа -- був зроблений обшук і виявлені листи Антоновича українською мовою. Даючи пояснення з цього приводу, Антонович відкинув свою звичну дипломатичність і заявив: «Мова ця не заборонена законом і, на мій погляд, єсть одна із самих багатих, хоча мало оброблених слов'янських мов» [99].

На цьому місці маємо з'ясувати одне питання, що його неодноразово ставили дослідники: чи був розрив із польським рухом цілковитим і остаточним, чи все ж лише заманіфестованим і тим прихованим від влади?

На думку В. Міяковського [100], Антонович свідомо замовчував свої зв'язки з польськими політичними організаціями 1860-х років, «всіляко старався викреслити цю обставину із своєї біографії». Дослідник доводив, що до 1859 р. Антонович брав активну участь у польському русі і представляв течію «польського українства». До «хлопоманів» уходили одні поляки, й не було росіян чи українців-лiвобережців. З українофільських на українські позиції «хлопомани» перейшли взимку 1860 р., після ближчого ознайомлення з життям селян (подорожі 1857--1859 рр.) та з посиленням підозріливості до них польського суспільства. Повна маніфестація поглядів відбулася на шляхетському суді в травні 1860 р.. Якраз тоді Антонович закінчив історико-філологічний факультет, вийшовши з польських студентських організацій.

Йосафат Огризко -- керівник петербурзької групи польських революціонерів -- повідомляв, що ще взимку 1860 р. Антонович підтримував польський рух на підготовку повстання разом із партією «хлопоманів». Він приїздив у Петербург і вів про це розмову з самим Огризком та передав йому адреси польських діячів у Москві, Варшаві й Вільні. Затим Антонович їздив у Москву для переговорів з Кіневичем [101].

Однак сам Антонович заперечував усі ці факти, кваліфікуючи такі «свідчення» як валенродизм і спробу «поразки ворогів своїх руками уряду». Антонович підсумовував: «Лучшею минутою моей жизни считаю то мгновение, в котором я решился разорвать всякие связи с обществом, в котором на закваске иезуитской происходит самое беззаконное гнилое брожение, поглотившее все нравственные человеческие понятия и заменившее их всевозможными видами лжи, интриги, бессильной злобы и кощунства над элементарными положениями человеческой и христианской нравственности» [102].

Документи жандармського управління, про які йтиметься далі, скорше підтверджують слова Антоновича, аніж інформацію поляків і висновки В. Міяковського. Жандарми встановили, що взимку 1860 р. Антонович безвиїзне перебував у Києві. Більше того, він брав участь в акції протесту російських та українських студентів проти демонстрацій поляків в університеті. По закінченні історико-філологічного факультету Антонович, як уже зазначалося, вирішив почати викладацьку діяльність. Він звернувся до тодішнього попечителя Київського учбового округу визначного вченого-хірурга і громадського діяча М. І. Пирогова, просячи посаду кандидата-педагога з латинської мови. Як згадував Володимир Боніфатійович, Пирогов відверто запитав його про стосунки з польськими поміщиками й підсумував: «Место я вам дам. Моя служба педагогическая, а не полицейская. Только берегитесь, зло дело на мне не кончится» [103].

Пирогов мав рацію. Як пізніше дізнався в архіві губернаторства сам Антонович, на нього було подано 42 доноси від польських поміщиків, де «хлопоманів» звинувачували у підбурюванні селян до винищення панів.

Антоновича і Рильського спочатку викликали на дворянський суд, де звинуватили в атеїстичній, антипатріотичній та антипоміщицькій пропаганді серед селян. Перед судом Антонович письмово виклав своє кредо, а на суді витлумачив його пункти: свобода совісті, рівноправність усіх релігій, взаємна толерантність; свобода, визнання й пошана для всіх національностей, а в Україні -- особливо для української і т. н. [104].

Суд закінчився нічим. А інтелектуальний глава польської групи Тадеуш Бобровський навіть побажав Антоновичу й надалі студіювати громадські та соціальні питання. Проте неприємності на цьому не скінчилися.

В листопаді 1860 р. київський земський ісправник Подгурський подав рапорт про «товариство комуністів», що складалося зі студентів Київського університету. Главою товариства він називав Антоновича. У зв'язку з цим за ним було встановлено нагляд [105]. Поліція провела дізнання й обшуки у його родичів та знайомих. А попечитель Київського учбового округу М. І. Пирогов звернувся з запитом до генерал-губернатора, «не обличен ли Антонович в каких-либо предосудительных поступках, по которым не следовало бы принять его в педагогические курсы», на що той усе ж відповів, що в цій справі «не встречает и теперь препятствий» [106]. Однак і після цього Антоновича неодноразово тягали на допити. У слідчій справі залишилися тексти його відповідей, в яких він наполягав на виключно культурницьких, науково-етнографічних завданнях гуртка. Врешті Антоновича відпустили, але під суворий нагляд поліції.

Ще під час слідства Антонович перейшов у православ'я [107]. 7 липня 1861 р. він звернувся до редакції «Основи» з приводу публікацій «Biblioteki Warszawskiej» про Богдана Хмельницького та «Gazety Polskiej» про перенесення домовини Шевченка [108]. У відповідь на статтю Антоновича надійшов лист від Т. Падалиці (Зенона Фіша). В свою чергу Антонович продовжив полеміку -- з'явилася «Моя сповідь» [109]. Tут він дуже чітко заманіфестував культурницький напрям своєї діяльності, а не голе політиканство: «Я могу стараться изучать й заявлять, по мере понимания, нужды народа, степень его развития, его потребности, могу способствовать его образованию,-- но навязывать ему что-нибудь задуманное мною а priori я никогда бы не решился!» Сповідь завершувалася словами, які стали епіграфом до всього подальшого життя Антоновича: «...надеюсь, что трудом й любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я все готов разделить с ними...»

Того ж 1862 року гурток київської молоді (21 особа) за участі Антоновича надіслав для друку в «Современной летописи» журналу «Русский Вестник» статтю «Общественные вопросы». З цього приводу цензура звернулася за роз'ясненнями до київського генерал-губернатора кн. І. І. Васильчикова, який конфіденційно повідомив про справу «комуністичного товариства» та рух «хлопоманів», процитував свідчення Антоновича. Князь писав, що молодий чоловік «хорошо знает историю здешнего края, характер и жизнь его населения, сознательно и верно оценивает настоящее политическое его положение, здраво й логически доказывает нелепость тенденции поляков, мечтавших о возможности соединения Южной Руси с Польщею». Генерал-губернатор свідчив, що фактів про «неблагонамеренные стремления» Антоновича та його товаришів не зафіксовано, хоча, ймовірно, поляки продовжують поширювати чутки. Зауваживши, що у принципі гурток Антоновича є незаконним (влада формального дозволу на його організацію не давала), проте статтю все ж можна опублікувати: літературна полеміка дасть змогу глибше розкрити мету і виявити осіб, котрі беруть участь у русі; до того ж публікація утримає їх від незаконних дій [110].

Стаття була опублікована того ж року, а в лютому 1863 р. жандарми встановили негласний нагляд за всіма, хто поставив свої підписи під статтею. Антонович був звільнений з-під нагляду лише через десять років [111].

Поліція простежила поїздку Антоновича до Петербурга, де він зустрічався з редактором «Основи» Василем Білозерським. Останній прийняв його дуже привітно й погодився опублікувати статтю про відносини в українському суспільстві, складену Т. Рильським і доповнену за порадами Білозерського Антоновичем (надрукована під псевдонімом Грицько Чорний). Зав'язалися тісніші стосунки з українцями в Петербурзі. На той час київську «Громаду» (наприкінці 1862 р.) відвідав Пантелеймон Куліш, «на якого тоді молодь прямо таки молилася, але він під час свого приїзду розчарував усіх», лаючи «Основу» та її редактора. Антонович «закинув Кулішеві згаряча, що це, мовляв, негарно поводитися так зі своїми приятелями» [112]. Це особисте негативне враження від Куліша не полишало Антоновича все життя...

Тимчасом польські революціонери спробували ще раз залучити до своєї акції колишніх товаришів.

Напередодні повстання 1863 р. Антон Мйодушевський звернувся до Антоновича й Рильського. Володимир Боніфатійович сказав, що оскільки вони стоять за народ, а народ проти поляків, то не підуть із польською громадою. «Ваша справа,-- говорив він,-- мусить мати для вас фатальний результат. Найкращі з-поміж вас загинуть або будуть заслані, або переїдуть на Захід. Лишиться найгірший елемент, який нам уже не зможе чинити опір. Наша (українська.-- A. P.) справа зможе на тому тільки виграти, коли з двох наших ворогів сильніший буде знищений» [113].

Тоді поляки вирішили діяти методом погроз, а після придушення повстання сповна відплатили Антоновичу, засвідчивши про його участь у ньому [114]. Боячися арешту, Антонович, за свідченням Павла Житецького, навіть «надумав тікати в Галичину і вже зовсім зібрався був», та його нібито зміг переконати не робити цього Житецький [115].

Однак на тому справа не скінчилася. Польські арештанти вперто продовжували свідчити проти Антоновича. До того ж у 1866 р. вийшла книга Фогеля про Йосафата Огризка, де всі звинувачення повторювалися. Згодом, уже на схилі життя Антоновича, з польського боку цю історію описав Равіта-Гавронський [116].

У квітні 1904 р. Антонович повідомляв Б. Познанському, що отримав пропозицію написати відповідь на книгу Равіти-Гавронського. «Сюжет справді задирающій і напрямок чудний,-- зазначав учений,-- репетиція всіх чудасних думок і ілюзій інсургентов 1863 року -- та в добавок і мені там достається і епітетов і вимишленних фактов чимало,-- дуже б хотілось отвітити, та сил не хватає,-- може, трохи укріпившись, літом візьмусь за се діло, та тепер ніяк не зможу» [117].

Антонович так і не встиг дати власні детальні свідчення про ці події. Лише подеколи в листах він згадував про ті часи. Так, до того ж Б. Познанського у 1895 р. він писав: «Что мы увлекались, были оптимистами -- зло верно, но верно также и то, что мы попали в струю живую, соответствовавшую и положению нашего края, и его будущности, и общим требованиям европейского прогресса. Для меня лучшею поверкою служит то, что вот уже 40 почти лет минуло, половина нас вымерла, но оставалась всегда верна раз принятому направлению,-- другая, оставшаяся половина, под седыми волосами, так же горячо предана своей идее, как была в юношеском, азарте. Да и каждый из нас работал искренно в ее пользу в каком бы то ни было поприще. Я уверен, что mutates mutandis, под влиянием времени и опыта мы и теперь с такою же охотою пошли бы на спайку, как тогда, так же горячо рассуждали бы и спорили. Во всем этом, конечно, заслуга не лиц, а сказывается живучесть той струи, на которую судьба нас натолкнула... Растет вера в прочность избранной дороги, вера в прочность и стойкость и последующих поколений,-- несомненно, их вынесет та струя, которая и нас вынесла» [118].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14