Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

аким був ретроспективний, доволі оптимістичний погляд Антоновича на своє тридцятилітнє минуле. Важливо те, що власні дії, як і в принципі діяльність «хлопоманів», він вважав не чудернацтвом чи виключно юнацьким захопленням, не заслугою осіб, а велінням часу -- хвилею, яка винесла передову молодь на дорогу українського народництва.

Трохи спокійнішим стало життя Антоновича, коли він був призначений (квітень 1864 р.) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і потрапив під опіку впливового М. В. Юзефовича Саме за цей зв'язок Антоновичу дорікали радикальні кола українства, про що йтиметься далі.

У багатьох склалося враження, що Антонович «оговтався»: скінчилися юнацькі забави, політичні маніфестації -- тепер він увесь у науці. Сам Володимир Боніфатійович дуже тішився такою опінією, яку підтримував навіть серед колег. Ця думка утвердилася й у жандармському управлінні завдяки М. Юзефовичу. Однак ця ідилія тривала недовго. Емський указ, одним із творців якого був усе той же Юзефович, спричинився до чергового наступу на українство. Першою впала інституція, на яку покладала великі надії українська наукова інтелігенція.

15 липня 1876 р. Антонович із жалем повідомляв Б. Познанському, що Південно-Західний відділ Російського географічного товариства закривають, і, «говорят, что есть циркуляр, воспрещающий все издания на малороссийском наречии без исключения, даже печатание нот й сценические представления. Придется нам в чужом пиру похмелье» [119]. Сам Антонович теж мав чимало неприємностей. Почали загострюватися стосунки з офіційною владою. Генерал-губернатор М. І. Чертков поставив собі за мету звільнити Антоновича з університету й вислати з Києва. Попечитель Київського учбового округу з цього приводу запропонував ученому виїхати на рік за кордон у наукове відрядження. О. Ф. Кістяківський у своєму щоденнику підсумовував: «Всякий раз, когда подымается волна гонений и розысков, начинают подкапываться под Антоновича» [120]. А в колі знайомих ученого ходив легендарний вислів Черткова: «Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц» (будинок Антоновича) [121].

Ймовірно, наслідком такої різкої зміни ставлення до Антоновича був його вихід із Комісії для розгляду давніх актів і розрив стосунків з М. Юзефовичем. Останній з опікуна перетворився на гонителя.

У лютому 1880 р. Антонович виїхав за кордон. Певний час він працював в архівах Львова. Тут його чекала... помста поляків. У листі до Ф. Вовка Антонович писав, що його приїзд викликав «целый поток ругани в польских газетах -- на диво здесь много эмигрантов 1863 г., следовательно, есть старые счёты. Выругали меня знатно, так, как ругали во время оно... некий публицист заявил, что будто Драгоманов жаловался, что должен был бежать из России вследствие моих доносов... Жду с нетерпением своего выезда из Львова, но думаю, что могу это учинить только покончивши работу, иначе это будет неустойка й позорное бегство» [122].

Невідомо, як склалася б доля Антоновича після повернення до Києва (кінець грудня 1880 р.), якби комісія сенатора О. О. Половцова не зняла генерал-губернатора М. І. Черткова з посади за зловживання. Знову громадівці почали будувати плани, сподіваючись на відміну закону про заборону української мови. Однак замах на Олександра II призвів до нової реакції. Антонович зміцнюється в думці, що в Україні за таких умов можлива лише культурно-освітня діяльність. Він намагається не вплутуватися у політичні акції нелегального характеру, сприймаючи спроби свого залучення до них як провокацію. До цього часу, ймовірно, належить і рішення Антоновича зав'язати стосунки з російськими ліберальними земськими діячами, яке все ж не дало бажаних результатів. Але загалом він оцінював цю групу позитивно: «Это единственный честный и умный кружок, с который мне удалось познакомиться в Великороссии за 30 лет самого тщательного искания» [123].

У 1885 р. відбувається остаточний розрив Антоновича з Драгомановим через принципові розходження: оцінка боротьби галицьких народників із москвофілами (Антонович її підтримував, Драгоманов вважав зайвою), концепція майбутнього устрою України (Антонович виступав за південно-західнослов'янський федералізм, Драгоманов -- проти), оцінка младогромадівських гуртків «політиків» (Антонович-- негативна, Драгоманов -- позитивна), оцінка значення російської літератури для української інтелігенції (те ж саме) [124]. Під впливом Антоновича «Стара Громада» вирішила приділити головну увагу формуванню політичної свідомості українства за допомогою культурно-освітньої діяльності. Громадівці переконалися, що культурний рівень українського народу низький, тому засвоєння соціально-політичних ідей Драгоманова й, відповідно, політична пропаганда неможливі.

Драгоманов сприйняв цю зміну лінії бурхливо. З убивчим сарказмом він давав Антоновичу найнищівніші характеристики (зокрема в листах до Івана Франка). Зрозуміло, з-за кордону робити це було легше, не відчуваючи всіх складнощів подвійного життя не лише Антоновича, а й усього українського руху в Російській державі. Слід віддати належне Володимиру Боніфатійовичу: він не гудив Драгоманова, а просто мовчав.

Цей трагічний конфлікт двох визначних діячів українства, звісно, мав не стільки особисті, скільки ідейні корені.

М. С. Грушевський писав, що на добі українського життя другої половини XIX ст. повік залишаться виписаними обидва імені, які символізували тяглість української традиції та національного історичного самопізнання, кожен з оцих двох діячів підкреслив свою сторону в програмі розвитку національного життя. Один -- суспільно-політичну, а другий -- культурно-наукову, історично-етнографічну. Це були Драгоманов і Антонович. Для сучасників вони стали антитезами в сфері теоретичного і практичного українства. Але наступники звели їх у синтез та поставили на чолі тих, хто «шукав у пітьмі підвалин національного життя». Це були два провідники Старого Риму, які в найтяжчі часи «не вважали пропащою справу свого народу» [125].

Зрозумівши, що політичне майбутнє за молоддю, та зважаючи на особливе значення українських організацій на місцях, Антонович, скільки вистачало сил, працював на цьому терені.

З особливим пієтетом згадували його приїзди й виступи одесити. А. Синявський писав, що «справоздання В. Б. про становище української справи заслуховувалися з таким захопленням, уважністю, в такій тиші, що, здавалося, чути було, як б'ється пульс тих сердець, що об'єдналися тут коло «божественного», як тоді шуткуючи казали, «Вчителя», щоб почути його слово» [126]. Окрім того, Антонович відшуковував кошти для конкретних справ одеської «Громади».

Молодь постійно оточувала Антоновича, до нього йшли за порадою навіть ідейні противники -- драгоманівці.

Як згадувала М. Беренштам-Кістяківська, коли курсистки ВЖК (Вищих жіночих курсів) звернулися до Антоновича за порадою, що їм зробити для народу, чи не варто діяти рішучіше, він відповів: «Народні рухи на загад не робляться, нарід можна тільки готувати до них, а як обставини наспіють, то й найменшої зачіпки досить буде, щоб зайнялася революція... Наперед знати, коли це може бути, не можна ніяк, треба тільки готувати матеріал та творити в масах потрібний настрій». Антонович був упевнений, що «ніякими таємними змовами нічого зробити не можна, що вся вага -- в масах, що їх треба освічувати». Як наслідок, більшість учениць Антоновича після закінчення курсів пішли працювати сільськими вчительками [127].

У 1887 р. у зв'язку з 25-річним ювілеєм діяльності Антоновича його шанувальники організували вечір, про який згадував М. В. Стороженко. Тут Антонович говорив «у напрямі своєї «сповіді», поширюючи її зміст та мов зміцньовуючи ті мрії та думки, що він тоді проказував, спогадами з свого життя, немов упевньовуючи й себе, й своїх слухачів, що він ступив тоді на правий шлях». При цьому, за Стороженком, Антонович промовляв, «прикро дивлячися на Олександра Матвієвича Лазаревського, що поза його очима частенько було промовляв своїм особливим акцентом: «Не верю-с Антоновичу! Не искренен-с!» То була думка «невтаємничених» у справи Володимира Боніфатійовича українофілів. Але Антонович стоїчно ніс свій хрест. Він ні перед ким не виправдовувався, не афішував свої справи, не спростовував чуток. Олександр Лотоцький справедливо зауважував: «З надзвичайно скромної натури своєї В. Б. ухилявся од політичних виступів зовнішніх; коли ж обставини примушували його до того, то ті виступи були яскраві й блискучі» [128].

Так, у 1888 р. в Києві на Шевченкових роковинах Антонович виголосив промову, зміст якої зафіксував у споминах О. Барвінський. Учений говорив про значення цього свята для розвитку народної ідеї, про завдання української освіченої верстви щодо пробудження народної свідомості. «Вся стать тихенького і прибитого важкою працею провідника України оживилася під час сеї промови, котра була несхитним доказом, яке гаряче серце било в його груди [129].

Цікавим є свідчення того ж Барвінського стосовно антиросійського (антиімперського) спрямування Антоновича та його орієнтації на більш демократичну щодо українства Австро-Угорщину. У 1888 р., коли загострилися стосунки Росії з Австрією, наддніпрянські українці стали розмірковувати про австрійську карту. Тоді Бісмарк фінансував видання книги Гартмана про відновлення Київського князівства на чолі з австрійським архікнязем. Антонович у розмові з Барвінським зауважив, що якби австрійські війська вступили на територію Росії, то «українське населення не дало ти ся ужити за топорище російській сокирі проти австрійської армії і віднесло би ся до неї приязно» [130].

Наприкінці 1890 р. виникла ідея про примирення галицьких українців із поляками задля спільних дій в австрійському парламенті (так звана «нова ера»). В Києві її підтримали О. Кониський та В. Антонович. У цьому контексті виникла думка про Товариство їм. Шевченка з його подальшим перетворенням на Українську Академію наук та ін. У січні 1891 р. Антонович побував у Львові, де намагався вести переговори у справі «нової ери», про що повідомляв в одному з листів: «Вот уже 2 дня сижу во Львове и так кручусь и шарпаюсь на все стороны, попал в такой водоворот, что кручусь, як муха в укропі, і голова ходором ходить» [131]. Антонович констатував, що «галицкая публика скорбна наукою», в основному -- «дешева публіцистика». «Между тем,-- зауважував учений,-- хороший материал есть, и из него можно бы устроить научные солидные кружки,-- лишь бы позитивизм был не верхоглядный и вывесочный, а действительно реальный,-- ведущий дело научное, совсем откаснувшись всякой политики сучасной,-- по моему, в этом будущность, а не в кипячении страстей по текущим вопросам...» [132]

Однак сподівання на успіх «нової ери» виявились марними. Ні галичани, ні громадівці її не сприйняли. Проект примирення і культурницького поступу провалився. По-різному оцінюють тепер саму ідею «нової ери» й участь у ній Антоновича.

На думку Марка Антоновича, ця участь була продиктована «свідомістю слабості українських позицій в Галичині і намаганням здобути щось легальним шляхом для української справи, використовуючи міжнародне напруження між Росією і Австро-Угорщиною» [133].

Складними були й стосунки у київській «Старій Громаді». Настільки складними, що неконфліктний Антонович змушений був вийти з неї.

У 1891 р. в листі до Ф. Вовка Антонович так пояснював це: «Компания сия сделалась на мой нрав невозможною», засідання перетворилися в «передачи городских сплетен, текущих маленьких новостей и т. п., и все это завернуто в тогу будто бы стояния у народного дела»; запропоновані ним програми діяльності хоч і приймалися, але «объявлено было, что громада не чувствует себя в силах их выполнить»; дедалі загострювалися особисті конфлікти з П. Житецьким, В. Науменком, Є. Тригубовим та ін.; довкола приватного життя Антоновича Я. Шульгин та «громадські дами» розвели справжній скандал. Проте вчений вважав, що для нього це лише на краще: «...освободившись от узов громады, я значительно оживился и стал деятельнее. Сношения мои расширились и деятельность тоже» [134].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14