Даючи оцінку цій антикомуністичній, реакційній кампанії, Моріс Торез писав, що французька реакція, керуючись ненавистю до комунізму, діяла проти інтересів Франції.
Таким чином, за своєю позицією до франко-радянського пакту французьку громадськість можна розділити на три основні групи трудящі Франції на чолі з комуністами активно виступали за ратифікацію пакту, за зміцнення франко-радянського співробітництва, реакційні кола буржуазії, французькі фашисти повели відчайдушну боротьбу за зрив пакту і за змову з гітлерівською Німеччиною, а частина правлячих кіл, хоч і не бажала справжнього співробітництва з «країною більшовиків», але, керуючись інтересами безпеки Франції, підтримувала франко-радянський пакт. Французький уряд відчував тиск з боку усіх цих груп і не міг не рахуватися з громадською думкою, але керівники французької зовнішньої політики, зокрема Лаваль, відбивали інтереси верхівки реакційних промислових кіл і, змушені підписати франко-радянський пакт, бачили свою основну мету в досягненні змови з Гітлером. Саме цим пояснюються хитання Лаваля під час франко-радянських переговорів, його прагнення надати пактові формального характеру. За своїми політичними поглядами Лаваль був запеклим антикомуністом. В одній із своїх бесід з польським послом Хлаповським він відверто говорив про необхідність боротьби з більшовизмом у Європі, визнавав, що він є «гарячим противником більшовизму». В ході франко-радянських переговорів Лаваль, як повідомляв Беку з Парижа Хлаповський, прагнув до того, щоб «рядом обмовок надати пактові з Совєтами характер пакту більше демонстративного, ніж такого, що накладає на Францію істотні зобов'язання». Генеральний секретар Міністерства закордонних справ Франції Леже у бесіді з Хлаповським висловлював задоволення з приводу того, що всі спроби радянської сторони розширити пакт вдалося відхилити.
Польське посольство у Парижі пильно стежило за кожним кроком Лаваля, особливо за його політикою відносно Радянського Союзу. Тому великий інтерес являє собою оцінка позицій Лаваля саме польською стороною. У згаданому вище документі від 10 травня 1935 р. Хлаповський так пояснював причини, що примусили Лаваля підписати франко-радянський пакт: «Повністю відмовитися від політики зближення з Росією Лаваль, незважаючи на свої погляди, безумовно, не може, хоча б враховуючи настрій громадської думки... Росію тут вважають великою, могутньою державою». «Але лінія Ла-заля,-- писав Хлаповський,-- поміркована дружба з СРСР, зміцнення відносин з Польщею і спроба зблизитися з Німеччиною». Даний аналіз досить точно відбивав дійсність і суть політики Лаваля.
16 травня 1935 р. у Празі був підписаний радянсько-чехословацький пакт про взаємодопомогу. Це був другий важливий крок по шляху створення системи колективної безпеки в Європі.
Не випадково саме Чехословаччина слідом за Францією пішла на зміцнення відносин з СРСР. Чехословаччина перебувала на стику німецького та італійського імперіалізму і особливо гостро відчувала загрозу з боку фашистської Німеччини. У пошуках засобів гарантій своєї безпеки вона закономірно звертала свої погляди до Радянського Союзу і Франції -- двох великих держав на європейському континенті, від яких можна було на випадок війни одержати серйозну допомогу. Орієнтуючись на Францію, уряд Чехословаччини твердо підтримував ідею Східного пакту.[25;98]
Звичайно, укладення двостороннього пакту про взаємодопомогу з Чехословаччиною, навіть після підписання аналогічного франко-радянського договору, не могло замінити багатосторонній Східний пакт взаємодопомоги.
Однак це був все ж важливий успіх радянської дипломатії, оскільки договір консолідував миролюбні сили Європи і зміцнював безпеку як Чехословаччини, так і СРСР. За своїм змістом радянсько-чехословацький договір був майже ідентичним з франко-радянським договором. Він складався з тих самих статей, але текст його мав додаткову статтю 4, в якій говорилося, що на випадок, коли одна з договірних сторін стала б предметом нападу з боку одної або кількох третіх держав в умовах, що не дають підстави для подання допомоги і підтримки у рамках даного договору, то друга сторона зобов'язується не подавати протягом конфлікту ніякої допомоги і підтримки агресивним державам. Такий , випадок міг, зокрема, статися в результаті нападу на СРСР, наприклад, азіатської держави, оскільки взаємодопомога за договором передбачалася тільки у разі агресії з боку європейської країни.
У протоколі підписання договору було одне принципове застереження. В статті 2 говорилося, що зобов'язання взаємної допомоги будуть діяти між СРСР та Чехословаччиною лише якщо при наявності умов, передбачених у даному договорі, допомога стороні-жертві нападу буде подана з боку Франції.
Це застереження треба оцінювати всебічно, враховуючи позиції' заінтересованих держав. Воно, безумовно, знижувало самостійне значення радянсько-чехословацького договору і робило його залежним від позиції Франції. Однак, оскільки Франція мала зобов'язання і перед Чехословаччиною, і перед Радянським Союзом, дане формулювання фактично зв'язувало двосторонні договори між СРСР і Францією та СРСР і Чехословаччиною у єдину ланку. В тих умовах, коли головним завданням було створення системи колективної безпеки, цей момент мав позитивне значення. Треба мати на увазі що радянська дипломатія в ході франко-радянських переговорів пропонувала укласти саме троїстий франко-радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу, але французька сторона відхилила радянську пропозицію.
Надзвичайно цікавою для розуміння значення радянсько-чехословацького договору у конкретно історичних умовах того часу є реакція на нього фашистської Німеччини.
25 травня 1935 р. Міністерство закордонних справ Німеччини надіслало своїм посольствам за кордоном, зокрема у Лондоні, Римі, Парижі, Москві і Варшаві, лист, в якому викладалася німецька оцінка радянсько-чехословацького пакту. «Якщо врахувати географічне положення Чехословаччини,-- говорилося у цьому документі,-- ця подія (укладення радянсько-чехословацького договору.-- В. Б.) має для нас вирішальне значення» «Не можна забувати, що повітряні сили Росії могли б бути направлені у Чехословаччину і подати їй допомогу у разі потреби». В листі зверталася увага на те, що одночасно з укладенням договору про взаємодопомогу у Москві було підписано угоду про регулярне повітряне сполучення між Москвою та Прагою.
Франко-радянський та радянсько-чехословацькнй договір 1935 р. мали, безумовно, корінне, принципове значення для дальшого розвитку подій в Європі, для справи миру. Вони означали створення реальних передумов для співробітництва трьох європейських держав у боротьбі проти загрози війни.
2. Зовнішньополітичні стосунки СРСР з Німеччиною
Зовнішньополітичні стосунки між СРСР і Німеччиною даного періоду світова історіографія вивчає переважно в контексті Радянсько-Німецького договору від 23 серпня 1939 р. І це не випадково, адже жодна з дипломатичних подій передвоєнного періоду не викликала, та й не викликає зараз такого інтересу як вищеназвана. Немає ні однієї праці по новітній історії, історії другої світової війни, в якій в тій чи іншій мірі не висвітлювався цей договір.
Велику увагу радянсько-німецькому договору про напад приділяється істориками Польщі. Так в 1987 р. початку 1988 р. щотижневик „Політика” опублікував серію статей про радянсько-польські відносини. В щотижневику „Жітє літерацьке” побачили життя уривки з книги польського історика В. Ковальського „Пакт Ріббентроп - Молотов” і деякі інші матеріали.
Ще більшу увагу радянсько-німецькому договорі про ненапад приділяють історики заходу.
Незважаючи на широкий спектр публікацій виникає необхідність знову повернутися до проблем радянсько-німецького договору про ненапад. На вітчизняній історичній карті стосовно даного питання ще багато білих плям.
Довгий час договір трактувався односторонньо, тільки, як правильний, „розумний” зовнішньополітичний крок Радянського керівництва в ситуації яка на цей час склалася. Лише після великих політичних перетворень які відбулися на території колишньої держави СРСР з'явилися і інші думки щодо договору. Його вже перестали вважати ідеальним. З'явилися навіть публікації, які розкривають договір суто з негативної сторони. Подібні крайності заважають досягненню істини. При розгляді договору важливо виходити з цієї реальності, яка була при його підписанні, а не керуватися роздумами виведеними з контексту часу.
Що стосується західних публікацій, то в них прослідкується дві тенденції. Одні вчені прагнуть розібратися в змісті подій того надзвичайно складного періоду. Інші є активно використовують договір для негативної оцінки зовнішньої політики СРСР.
Сучасні вітчизняні історики в свою чергу прагнуть ефективно використовуючи уже опубліковані документи і матеріали створити об'єктивну картину минулого.
Після цього, як владу в Німеччині захопила партія, яка виражала інтереси найбільш агресивних верств монополістичного капіталу, головною метою яких було встановлення світового планування німецького імперіалізму. Зразу після приходу до влади в 1933 р. фашисти розпочали готуватися до перерозподілу світу.
Згідно з першочерговим планом операція по забезпеченню „життєвого простору” фашисти планували приступити в 1942-1945 рр., але сприятлива ситуація, яка склалася приблизила початок операції. По-перше, мілітаризація Німеччини, швидкий ріст її збройних сил створили для гітлерівців внутрішні труднощі: країні загрожувала фінансово-економічна криза, яка могла викликати невдоволення населення. Найпростіший і найшвидший спосіб запобігти появі труднощів гітлерівці вбачали в розширенні економічної бази за рахунок захоплення територій інших країн, а для цього потрібно було розпочати війну.
По-друге, до більш швидшого переходу до агресивних акцій Німеччину і інші фашистсько-мілітариські держави підштовхувала поступливість їм з сторони правлячих колів англо-фашисько-американського табору. Без наказано відбулося вторгнення військ Німеччини в Рейнську демілітаризовану зону в березні 1936 р. Коли літом 1936 р. почалася Італо-Німецька експансія в Іспанію, західні держави заявили про свій „нейтралітет”. Не зустрів опору із сторони західних держав і напад Японії на Китай в липні 1937 р.[3;65]
В відповідності з прийнятою військово-політичним керівництвом концепції завоювань Німеччина планувала нанести послідовні удари по противниках з метою розгрому їх одного за іншим, спочатку слабших, а пізніше і сильніших. Малося на увазі використання не тільки військових заходів, а й різноманітних методів з арсеналу політики, дипломатії і пропаганди з завданням не допустити об'єднання суперників Німеччини.
Знаючи про агресивні наміри фашистської Німеччини західні держави прагнули спрямувати її агресію проти СРСР. Їх пропаганда акцентувала увагу на слабкості Червоної Армії. Аналогічні тези зустрічалися і в німецькій пресі. Але німецький генеральний штаб в 1938-1939 рр. (на відміну від 1940-1941 рр.) оцінював Червону Армію як серйозного противника, зіткнення з яким вважав на даний момент часу недоцільним. Радянські військові сили військового часу - зауважувалось наприклад в зведені 12-го відділу генштабу від 28 червня 1939 р., - в чисельному аспекті являє собою гігантську військову машину.
Характерними в цьому питанні є погляди генералів - начальника штабу верховного головнокомандуючого вермахту В. Кейтеля і головнокомандуючого сухопутними військами В. Браухіча. На питання Гітлера, чим закінчиться справа, якщо рейх нападе на Польщу, а Франція і Англія прийдуть її на допомогу, генерали відповіли, що Німеччина „розіб'є” Польщу на протязі місяця, Кейтель вважав також, що Німеччина розгромить пізніше також Францію і Англію. В випадку ж конфлікту з Радянським Союзом, то на думку Браухіча, вона „зазнає поразки”.[31;273]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
