Незважаючи на прагнення шляхти отримувати якомога більше доходів зі своїх фільварків шляхом посилення експлуатації, вироблена у них продукція зростала повільно, а то й зменшувалась. Це, окрім вичерпання фізичних можливостей селян, пояснювалося низкою інших причин, передусім скороченням поголів'я домашньої худоби, що негативно позначалося на можливостях угноювання грунтів, нестачею сільськогосподарських знарядь праці у селян. З огляду на це, врожайність зернових, як і в першій половині XVII ст., залишалася низькою й дорівнювала сам 3-3,5.
Проти феодального гніту селяни протестували всіма можливими засобами: приховували доходи зі свого господарства, щоб сплачувати менше чиншу і давати менше натуральної данини; погано працювали на панському полі; рубали панський ліс, відмовлялися виконувати підводну повинність, купувати у пана спиртні напої. Поширеною формою протесту були втечі від одного пана до другого, після німого сейму - особливо на Правобережну Україну, яка, вкрай обезлюднена, готова була прийняти втікачів звідусіль для свого загосподарення. Спалахували селянські заворушення. Особливо гострого характеру набули виступи селян у 1669-1672 рр., коли вони охопили південь Краківського воєводства, зокрема Лянцкоронське, Чорштинське і Новотарзьке староства. Спалахи соціального протесту селян півдня Малопольщі неодноразово спостерігалися й в останній чверті XVII та у XVIII ст. Особливо бурхливими виступами ознаменовані 1750-і роки. Розгорнувся великий рух селян Курпйовської пущі в Мазовії, основним заняттям яких упродовж століть були лісові промисли. У 1699 р. вони відповіли повстанням на примушування виконувати панщину. Те саме відбулося у 1735-1736 рр. У 1755 р. розгорнувся масовий рух селян Суразького староства на Підляшші, а 1758 р. був жорстоко придушений опір селян трьох сіл Каліського повіту однойменного воєводства.
Декілька слів хотілося зазначити і про роль польської шляхти в розвитку промисловості. У промисловості помітним було значення мануфактурного виробництва, перші зразки якого припадають ще на 1740-і роки. За організацією діяльності мануфактури поділялися на розсіяні і централізовані, а за соціальною приналежністю - магнатські, магнатсько-купецькі (міщанські), державно-купецькі і купецькі. Магнатські мануфактури засновувалися майже повністю, а магнатсько-купецькі і державно-купецькі переважно на примусовій праці підневільного селянства і міських низів. Тому вони випускали продукцію, особливо предмети розкоші, яка не могла успішно конкурувати з імпортованими із Заходу товарами ні за якістю, ні за цінами. Тож такі мануфактури проіснували тільки по кілька років. Краще складалася доля купецьких мануфактур, які базувалися на більш кваліфікованій найманій праці. Але й їхня продукція за якістю і цінами поступалася імпортованій, у результаті лише деяким з них вдалося перетривати до XIX ст. У Речі Посполитій мануфактурне виробництво було порівняно краще розвинуте у Великопольщі, Середньому Помор'ї, Краківському воєводстві, Варшаві.
Тут мануфактури діяли в основному в легкій промисловості, зокрема у виготовленні полотна і сукна.
1766р. у Варшаві була органзована акціонерна спілка Компанія вовняних мануфактур із засновницьким капіталом 777 тис. злотих, поділених на 120 акцій. Нею керував орган з 12 осіб на чолі з Анджеєм Замойським. "Компанія" отримала від уряду пільги: право на створення підприємств у королівщинах, безоплатне придбання будівельних матеріалів, звільнення від податків майстрів, запрошений з-за кордону, а також від митних зборів з імпортованих сировини, устаткування строком на 12 років тощо. "Компанія" розпочала діяльність 1767р., але щороку вона була збитковою: підприємства, що входили до "Компанії", не виконували покладених на них завдань. Урешті 1771 р. вона повністю збанкрутувала. Її сумна історія була наслідком невмілої організації, добору адміністративного апарату, іноземних майстрів, низька продуктивність праці селян і маргінальних елементів. Акціонерним було й Товариство полотняного виробництва країни із засновницьким капіталом 900 тис. злотих. Воно існувало у 1787-1794 рр., але припинило діяти з тих самих причин, що й "Компанія".
З 1782р. у Варшаві діяла Гірнича комісія, яка опікувалася видобуванням міді, кам'яного вугілля, проводила геологічні пошуки, особливо покладів солі. Певну підтримку промисловості надавали сейми Речі Посполитої 70-х і 80-х років. Так, одна з сеймових постанов вимагала, щоб спорядження піхоти і кінноти та одяг слуг виготовлялися з вітчизняних матеріалів. Вона ж заборонила усім без винятку користуватися виробами з імпортної шкіри, імпортними кафтанами, каретами, столовим склом, фарфором, а шляхту зобов'язала носити мундури, виготовлені тільки з польського сукна, колір яких мав затвердити сеймик кожного воєводства.
Друга половина XIX ст. стала часом значного цивілізаційного поступу, який був пов'язаний з індустріалізацією, впровадженням до виробництва і побуту здобутків науки і техніки, зростанням освіченості і культурного рівня населення усіх європейських країн. Поляки не стояли осторонь цих процесів. Поступ відбувався повільно і його результати стали відчутними на початку XX ст.
Зміни в господарському розвитку охопили всі землі, на яких проживали поляки. Вони залежали передусім від політики правлячих кіл, традицій і способу життя населення, економічної кон'юнктури тощо. Загальний напрям цих змін зумовлювався розвитком капіталістичних відносин, втягненням усе більших мас людей у виробничі і ринкові стосунки. Упродовж другої половини століття основна маса польської шляхти залишалася зв'язаною з сільським господарством і земельними відносинами. Земельні реформи, проведені в Пруссії в першій половині XIX ст., мали на меті збереження насамперед великого шляхетського володіння. У підсумку на початку 60-х років великим землевласникам належало у Познанщині понад 60 % земель, на Помор'ї - понад 70 %, Сілезії - 50%. Велика земельна власність залишалась тут основним виробником сільськогосподарської продукції. Польська шляхта, незважаючи на спроби обмежити ареал їхніх володінь, добре пристосувалася до ринкових умов, активно використовували кредити, найману працю, нові агрокультуру і техніку. Це давало змогу збільшувати врожайність і поголів'я худоби.
Наприкінці XIX ст. шляхетські та селянські господарства Познанщини, Помор'я, Сілезії, Вармії і Мазур мало відрізнялися від західноєвропейських. (За показником середньої врожайності з гектара чотирьох головних зернових культур Познанщина і Сілезія були на рівні з Великобританією - 19 центнерів, випереджали Францію - 13 центнерів і поступалися німецьким землям - 20 центнерів).
Російський царат, проводячи земельну реформу 1864 р., прагнув послабити польських землевласників-шляхту і привернути на свій бік селянство. Тому за реформою 1864 р. селяни отримали у власність всю землю, яку вони обробляли. Земельні наділи отримали навіть 175 тис. родин безземельних селян. Шляхта зберегла в своїх руках більшу частину володінь (55,6%), а селяни відчували брак землі. Не була врегульована справа сервітутів (лісів і пасовищ), які формально залишались у власності поміщика, але за традицією використовувалися селянами. Земельна реформа 1864 р. та її реалізація призвели до повної незалежності селянина від шляхтича (громади отримали самоврядування, незалежне від попереднього землевласника), підважила позиції шляхти на селі, змусивши її пристосовуватися до капіталістичних порядків. Селяни перетворились у самостійну соціальну верству, яка лише поступово приходила до усвідомлення свого суспільного значення.
Нові методи господарювання дуже повільно проникали у село і фільварок Королівства Польського. Польська шляхта отримала тут меншу компенсацію за землю, ніж в Росії. Аграрна криза, яка охопила Європу у 80-х роках, відбилася на землеволодінні. Частина фільварків була розпарцельована і продана селянам (до 1890 р. парцеляції було піддано майже 12% шляхетських маєтків), але землі бракувало (кількість господарств зросла з 593 тис. у 1870р. до 717 тис. у 1899р.). Збільшилася кількість безземельних селян: з 220 тис. у 1870 р. до 849 тис. у 1891 р. Невисокий рівень агротехніки не дозволяв збирати високі врожаї (середня врожайність чотирьох зернових культур становила 11 центнерів з гектара і значно поступалася Познанщині).
У Галичині під владою Австро-Угорщини аграрні відносини складалися подібно до Росії. Після реформи 1848р. селяни стали власниками невеликих земельних ділянок, тоді як в руках великих землевласників збереглася майже половина всіх земельних угідь. У 1890 р. тут було ще 45 латифундій, які охоплювали понад 10 тис. га земель.
Перебування польських земель під владою трьох різних імперій сильно відбилосяь на процесах індустріалізації. З певним запізненням промислова революція охопила також польські землі. Найбільш динамічно вона проходила на теренах колишнього Королівства Польського. Тут склалися сприятливі умови для швидкого розвитку новочасної промисловості: ще 1857р. було скасовано митний кордон, і неосяжний російський ринок став доступним для товарів текстильної та металургійної промисловості.
Дістаючи від земельних володінь великі прибутки, багато польських заможних шляхтичів відкривали промислові підприємства. Так, графи Браницькі володіли в 60-х рр. 36 промисловими підприємствами, в тому числі 9 цукровими заводами, 2 заводами сільськогосподарських машин, 10 гуральнями, а також ливарними, шкіряними, миловарними, свічними, цегельними та іншими підприємствами. Тільки в одній Білій Церкві Браницьким належали заводи сільськогосподарських машин, шкіряний, свічний, миловарний і гуральня.
Найбільший промисловий інтерес польська шляхта (магнати) в Україні проявляла до цукроваріння. На початку 70-х рр. поляки володіли тут 64 цукровими заводами. Їхньою власністю було близько 500 винокурень і майже 5 тисяч млинів. Цукрові заводи давали щорічно 2 млн. крб. Прибутку, винокурні - до 3 млн., млини - близько 1,5 млн. крб.
Те, що поляки - шляхтичі займали провідні позиції у цукровій промисловості в Україні, було не дивним. Більшість цукрозаводів пореформених років утворилася на базі великих шляхетсько - дворянських володінь (Потоцьких, Браницьких тощо). Саме шляхта перетворювалася у підприємців, тобто переходили на капіталістичний шлях ведення господарства. Звичайно для цього потрібні Були значні кошти і якщо прибутків від своїх земельних володінь їм не вистачало, то вони знаходили капітали, вдаючись до державного або приватно - капіталістичного кредиту, нерідко і під заставу маєтка. Крім того їм значно допоміг у цьому приплив капіталів, одержаних у вигляді викупних платежів від селян. А це булла величезна сума. За період з 1861 р. по 1906 р. селяни Правобережної України сплатили 235 млн. крб. Викупних платежів за землю, включаючи сюди і проценти державі. Остання виплатила шляхті вартість землі в сумі 93,3 млн. крб. До того ж, їхні латифундії були основними постачальниками сировини для їх заводів.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
