Польська шляхта другої половини XIX століття - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Польська шляхта другої половини XIX століття

p align="left">Там же, у Херсоні. Ю.Пачоський написав свої капітальні праці "Основні риси розвитку флори Південно-Західної Росії" (1910 р.), „Херсонська флора" (4.1. 1914), "Опис рослинності Херсонської губернії" (Кн.1: "Ліси", 1915; Кн.2: "Степи". 1917) та ін. За період своєї діяльності Ю.Пачоськии опублікував у Росії і Польщі близько 190 праць, присвячених флорі України (165). Деякі види. рослин, відкритих і описаних польським вченим, названі його ім'ям.

Чимало польських вчених працювали у вищих навчальних закладах Наддніпрянської України. Однак ситуація для них видалася тут значно гіршою. Якщо підприємства були приватною власністю, а наукові установи часто відкривалися земствами чи міським самоврядуванням, то вузи мали статус державних імперських установ. А царські власті не хотіли допускати поляків, а особливо тих, хто мав шляхетське коріння, до навчання і виховання студентів, оскільки побоювалися, що вони не будуть ревними вихователями в дусі відданості „царю й отєчєству", скоріше навпаки -- будуть вносити смуту в молоді голови. Зрозуміло, що царська охранка вважала це дуже небезпечним для самодержавства. Не випадково ж саме вона, до речі, намагалась прищепити населенню погляди, що нібито „найбільшими ворогами імперії є євреї, студенти і поляки".

Тому після 1863 р. вийшов ряд царських указів і розпоряджень Міністерства народної освіти, які ставили шлагбаум перед поляками для роботи у вузах. У розвиток цих законно-розпорядчих актів 27 вересня 1868 р. цар ще раз „высочайше повелеть изволил" осіб польського походження, „як уродженців Царства Польського, так і західних губерній, римо-католицького сповідання не допускати ні до яких посад у навчальних закладах Міністерства народної освіти, крім Варшавського і Дерптського навчальних округів".

А як це виглядало на практиці видно на прикладах з тодішнього життя Київського університету св. Володимира. До 1863 р. тут працювало викладачами чимало поляків. З вибухом повстання їх усіх негайно звільнили незалежно від того, підтримували вони його чи ні. У 1870 р. на посаду доцента кафедри порівняльного мовознавства історико-філологічного факультету вирішили запросити Бодуена де Куртене -- в майбутньому одного із світил європейської філологічної науки. Молодий вчений, який тільки-но блискуче захистив докторську Дисертацію, подавав, як кажуть, великі надії. Кафедрі, яка не мала необхідної кількості Бодуен де Куртене був дуже потрібен. Тому рада факультету в 1871 р. одноголосне обрала його на цю посаду. Проти зарахування на роботу Бодуена де Куртене (як поляка) категорично запротестував реакційне настроєний професор Н. Рененкампф. Його підтримали К.Мітюков, Н.Бунге, В.Більбасов. Вони не заперечували того, що Бодуен де Куртене є талановитим вченим, а мотивували свою заяву-протест тим, що не можна брати на роботу поляка. Рада факультету вимушена була передати питання на розгляд міністра освіти. Рішення останнього, звісно, було негативним.

Цей випадок був типовим, як на той час, для вузів в Україні. Той же Бодуен де Куртене невдовзі став викладати в Казанському університеті, а згодом аж до революції 1917 р. плідно працював у Петербурзькому університеті, здобувши своїми філологічними працями світове визнання. В них, до речі, він високо оцінював досягнення української науки і культури, зокрема мовознавчі й етнографічні праці І.Я.Франка, з яким підтримував дружні зв'язки.

Царські власті дещо поблажливіше ставилися до прийняття на роботу в вузи на Україні, в тому числі в університет св. Володимира, поляків-медиків. Щоправда, це вже мало місце пізніше -- у 80-х роках, а в політиці царизму в цьому питанні були, так би мовити, свої припливи і відпливи, тобто жорстка позиція чергувалась з певними послабленнями щодо прийому на роботу в вузи осіб польського походження, якщо вони до того ж не дуже афішували свого польського родоводу. Так було наприклад, з В.Підвисоцьким, уродженець Чернігівської губернії. Як здібний студент по закінченні медичного факультету університету св. Володимира був залишений тут на роботі й швидко зробив блискучу наукову кар'єру. Вже в 1888 р. він був обраний професором кафедри загальної патології, а через деякий час і очолив її. Безумовно, велику роль відіграли особисті якості В. Підвисоцького. Це був талановитий організатор наукової роботи.

В Києві вчений написав удостоєний премії Російської академії наук підручник "Основи загальної патології", що витримав 20 видань і був перекладений 17 іноземними мовами. І.П.Павлов зазначав, що В.Підвисоцький завдяки своєму підручнику став вчителем як вітчизняних, так і іноземних лікарів. У Києві він організував видання наукового журналу "Архив патологии, бактериологии й клинической медицини", написав чимало наукових праць. Лише в "Университетских известиях" було надруковано 15 наукових статей професора В. Підвисоцького. Він відзначився також і в боротьбі з епідемією холери у Києві у 1892 р.

Пізніше В.Підвисоцький з таким же успіхом і самовіддачею працював в Одеському університеті. "В.В., -- писав академік І.П.Павлов, -- взяв на. себе працю обладнати в Одесі медичний факультет, який відкрився. Треба було здобути необхідні матеріальні засоби (а до Державної думи це було дуже й дуже нелегко) і виконати вищою мірою складні будівельні завдання, а потім настав час відповідального добору професорського персоналу. І те, і друге, і третє було досягнуте В.В. повністю.

Певні зрушення на краще настали для поляків після революції 1905 р. Якщо з 1864 р. по 1904 р. на професорсько-викладацьких посадах у Київському університеті працювало лише 7 поляків, то з 1905 р. по 1917 р. -- уже 17. Серед них можна назвати таких відомих вчених, як фізики Ч.Бялобжеський і Л.Кордиш, медики К.Вагнер і С.Каляндик, фармаколог А.Тшецєський, визнаний фахівець з античної філософії Х.Якубаніс та інші.

Проте не слід думати, що після революції 1905 р. всі проблеми з працевлаштуванням поляків у Київському університеті розв'язалися. Всілякі перешкоди у цьому плані чинилися й далі, незважаючи на обіцяні відомим маніфестом Миколи II політичні права і свободи всім громадянам імперії. Показовою щодо цього є справа молодого вченого-філолога В.Клінгера -- вихованцю університету. Як талановитого випускника, його хотіли в ньому залишити, але Міністерство народної освіти вже після революції, в 1906 р. не дозволило йому зайняти викладацьку посаду з причини його польського походження. Лише через два роки завдяки наполегливій підтримці всієї кафедри класичної філології його все-таки обрали доцентом.

Ще через два роки рада університету затвердила В.Клінгера на посаді професора класичної філології. Здавалося б, справедливість перемогла. Однак ніби за чиєюсь командою реакційна київська преса розпочала проти нього наклепницьку кампанію. Про нього писали як про небезпечного польського бойовика, кривдника українського й російського народів. На знак протесту проти такого обурливого цькування В.Клінгер відмовився від посади і направив до міністерства листа з осудом підтримуваної властями практики утисків вчених-поляків в університеті. Слід сказати, що дії шовіністів засуджувало багато професорів і викладачів, які із симпатією ставились до В.Клінгера та інших польських колег, до всього польського народу. Однак тільки після перемоги Лютневої революції В.Клінгер посів посаду професора. У 1917 р. його затвердили ще й завідуючим кафедрою класичної філології університету.

Чимало польських вчених, які працювали в університеті св. Володимира, за сумісництвом викладали і в КПІ. Серед них були К.Абрамович, Б.Шишковський, Л.Кордиш та інші. Останній, до речі. прислужився українській науці ще й після революції -- в 20-х роках він був знову запрошений до КПІ, де почав уперше читати курс основ теоретичної електро і радіотехніки.

У другій половині XIX ст. -- на початку XX ст. чимало польських вчених працювало в Харківському університеті, хоча немилість у зв'язку з повстанням 1863-1864 рр. торкнулася і їх, Перед його вибухом тут працювало двоє талановитих вчених-професорів; хімік-технолог І.Коссов і юрист А.Станіславський, різнобічне обдарований вчений. Останній переклав польською мовою "Божественну комедію" А. Данте і був автором української народної пісні "Летить орел понад небом". (Він, до речі, батько видатного польського художника Я.Станіславського, у якого великі заслуги і перед українським образотворчим мистецтвом).

3.3 Внесок польської інтелігенції у розвиток гуманітарних наук
Треба сказати, що поляки залишили помітний слід в Україні і в галузі гуманітарних наук. Насамперед слід виділити тих, хто служив музі історії Кліо. Серед них варто, на наш погляд, в першу чергу назвати Ю.-А.Роллє. Праці д-ра Антонія І., як він їх підписував, викликали значний інтерес. їх читали і по-польськи, і по-російськи, оскільки частину з них друкувала "Киевская старина".

Закоханий у Поділля, він почав збирати, записувати й публікувати старовинні перекази й легенди краю. Відвідуючи ярмарки й святкові народні гуляння, Ю.Роллє не тільки збирав матеріал з місцевої давнини, а й фотографував найхарактерніші типажі мешканців України: міщан і селян, дідів і молодиць, різного роду гультяїв і т.д. Альбоми цих чудово виконаних знімків він видав як додаток до своїх праць. З них ми можемо судити, як виглядало понад сто років тому покоління наших попередників.

Ю.Роллє спирався звичайно не лише на почуті від людей перекази і легенди. Він перечитав і всі, які тільки міг, старовинні хроніки, немало часу витратив, переглядаючи документи в архівах шляхетських дворів і т.д. У своїй творчості він не обмежувався опрацюванням і публікацією переказів і легенд, а взявся за написання ґрунтовних праць з історії як Поділля, так і всієї України, вміщуючи їх у періодичних виданнях Варшави, Кракова і Львова. В 1869 р. в одному з них він розпочав друкувати свою найважливішу працю „Замочки подільські на молдавських окраїнах", яка з часом вилилася в тритомне дослідження. Його перші два томи присвячені історії міста Кам'янця-Подільського, а останній -- Бара, Могилева-Дністровського, Шаргорода, Жванця і кількох інших подільських міст і містечок, які з козацьких часів пов'язані з відомими чи мало відомими подіями історії України. Праця ця викликала великий інтерес у читачів, а тому була негайно видана в Кракові (а в 1880 р. вийшла у Варшаві другим переробленим і доповненим виданням). Вона ще й досі є фактично єдиним ґрунтовним опрацюванням історії Кам'янця-Подільського, -- міста-фортеці, яке не раз відігравало важливу роль в історії України. Після її опублікування авторитет Ю.Роллє як історика значно зріс і в 1873 р. його запросили співпрацювати з львівським "Пшеводніком науковим". В наукових зошитах останнього з того часу часто стали з'являтися праці д-ра Антонія І. з історії України. Перші п'ять томів його „Розмов про минуле", а потім „Історичних повістей" вийшло у Львові в 1878-1880 рр., де загалом було надруковано 25 праць на цю тематику: „Козача помста", „Тульчинський двір" та інші А потім майже щороку аж до самої смерті Ю.Роллє виходили все нові і нові томи його „Історичних повістей" з історії як Поділля, так і всієї України. Ю.Роллє -- автор також кількох праць з історії медицини на Волині й Поділлі у XV -- XIX ст.

Окремі праці польського історика присвячені біографіям козацьких ватажків С.Наливайка. Підкови, С.Чалого, І.Богуна. За працю про останнього він взявся, прочитавши відомий роман Г.Сенкевича „Вогнем і мечем", одним з героїв якого є І.Богун. На відміну від тенденційно виведеного образу письменником, Ю.Роллє старався подати читачам більш правдиву біографію знаменитого козацького полковника.

Об'єктивну характеристику подільський історик дав і коронному гетьману С.Чарнецькому, якого всіляко прославляла польська історіографія. Роллє ж написав, що він зруйнував Україну дужче, ніж Батий і всі Гіреї разом узяті. Така об'єктивність д-ра Антонія І. викликала схвальну оцінку І.Франка, який завжди пильно стежив за всім, що друкувалось з історії й культури України. Всього Ю.Роллє написав за своє життя близько 80 монографій, які він називав "історичними повістями". Однак це не є монографії в сучасному розумінні цього терміну. Його „Історичні повісті" стоять на межі між науковою роботою і літературною белетристикою. З одного боку, це було безперечним достоїнством, бо його праці написані гарною літературною мовою і дуже легко читаються. З іншого боку, нерідко белетрист у Ю.Роллє переважував історика, на що звертали увагу ще його сучасники.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10