Аналогічну картину спостерігаємо і в Грановському маєтку, який в 1735--1738 рр. був зруйнований гайдамаками, а в 40--60-х роках він знову заселювався. В 1740 р. в Грановському маєтку5 було лише 10 сіл, а в 1767 р. їх стало 25. В цих селах лічилось за інвентарями дуже багато безтяглих: в 1740 р.--44,7%, а в 1767 -- 37,8%. Характерно, що хоча загальний процент безтяглих зменшився, але в абсолютних цифрах їх кількість збільшилась з 186 до 1165 господарств, тобто резерв для найму явно зростав, що пояснюється появою в цьому маєтку великої кількості слободян. В той же час тут створюється група заможних селян, яка тримала уже від 4 до 8 голів робочої худоби й відповідно могла господарювати і реалізовувати свою продукцію на ринку.
Селяни Придніпров'я продавали на ринку хліб, горілку, полотно, дьоготь та ін. На Лівобережній Україні вони торгували хлібом. Лише через Васильківську і Трипільську застави в 1744 р. із 41 села пройшло 348 селян з 280 возами хліба, тобто було продано до 9 тис. пудів, а в 1764 р. через Германівську заставу було провезено близько 3,5 тис. пудів хліба Селяни Придніпров'я торгували хлібом, горілкою, дьогтем з козаками Запорізької Січі, а козаки приганяли сюди коней, привозили рибу, сіль.
Вже в 30-х роках XVIII ст. південно-східна частина Правобережної України стала районом активних торговельних зв'язків з козацтвом Запорізької Січі. Про це переконливо свідчить скарга кошового отамана Івана Маташевича на грабіжницькі дії шляхти, яка лише за 1730--1732 рр. пограбувала 424 козаків-купців і забрала у них 1242 коней, 546 волів, вози з рибою та інше майно на 1 593 187 талярів. На початку 40-х років XVIII ст. від рук шляхти загинуло 189 козаків-купців, які мали з собою також коней, рибу, гроші (всього на 13 тис. крб.). Коли магнат Станіслав Потоцький почав вимагати мито від такої торгівлі, то запорізькі козаки в 1765 р. скаржилися на те, що їм заважають торгувати, адже низове козацтво здавна вело торгівлю без мита на Правобережній Україні, особливо на Уманщині.
Товарно-грошові відносини сприяли укріпленню економічних зв'язків Правобережної України не лише з Лівобережною Україною, а й з Росією. На Правобережну Україну приїздили російські купці, і серед них були селяни-купці. У архіві Київського прикордонного суду збереглась дуже цікава справа про торгові операції селянина-кріпака поміщика Бутурліна . Цей кріпак із села Палехи Володимирського повіту в 1744 р. приїхав на Правобережну Україну для торгівлі іконами. В 1746 р. він з'явився тут уже з трьома наймитами і торгував по різних містах і селах не лише іконами, але й турецькими поясами, шовковими тканинами та ін. Одного з наймитів цього купця-кріпака десь під Білою Церквою шляхта пограбувала, забрала в нього товарів і грошей на 1350 крб.
Селяни Брацлавського воєводства возили хліб на продаж не лише на Лівобережну Україну, а й в Бессарабію. Адміністратори магната Потоцького скаржились на те, що одержані гроші на закупку хліба по торгах не витрачені, тому що селяни намагаються продати хліб за межі маєтку, аби вийти з-під контролю магната.
Зміцненню зв'язків селянського господарства з ринком у XVIII ст. сприяв розвиток ремесла та промислів. Селяни виготовляли полотно, шили взуття, кожухи, виробляли скло, курили смолу, дьоготь, створювали підприємства мануфактурного типу. Так, селянин Москалець із села Обухова в 1730 р. взяв в оренду у шляхтича в селі Мохначу ґрунт за 6 крб. і 3 куфи дьогтю на рік. Згідно з договором, Москалець орендував ґрунт протягом 9 років. У 1739 р. його «підприємство» пограбувала й знищила шляхта. Москалець втратив 1300 відер дьогтю (на 325 крб.) і заготовленого 12 наймитами бересту на 130 відер дьогтю (тобто на 282 крб.). На шляху розвитку торгівлі селянських господарств виникали перешкоди, викликані в першу чергу поширенням фільварочно-панщизняного виробництва з північно-західної частини Правобережної України на її південно-східні райони. Крім того, магнат використовував своє монопольне право в купівлі та продажі. Він при допомозі своїх адміністраторів та орендарів скуповував у «підданих» все, що його цікавило по «підхожій ціні». Сумаріуші заповнені звітами про закупку у селян волів, биків, полотна для продажу на зовнішньому ринку, посівного матеріалу, хмелю, худоби для внутрішніх потреб господарства, сировину (жито, ячмінь, овес) для ґуралень та пивоварень. Магнат намагався контролювати всі торгові угоди своїх «підданих». Все це разом взяте утруднювало участь селянського господарства в ринкових відносинах. Але головною перешкодою на шляху товаризації господарства безпосереднього виробника була панщина, оренда.
Незважаючи на всі труднощі селянське господарство Правобережної України втягувалось у зв'язки з ринком не лише в чиншових маєтках айв панщизняних. Селяни всіма силами намагались утриматись на чинші і шукали шлях до ринку при допомозі промислів. Вони працювали в руднях, виготовляли залізні вироби (Троянівський ключ), глиняний посуд (Зіньків), взуття (Могилів, Хмельник), полотно (Хмельник, Троянів, Костянтинів). Селяни намагались продавати свої вироби за межами маєтку, їхали на Лівобережну Україну, в Бессарабію.
Навіть у тих маєтках, де відробіткова рента панувала тривалий час, селяни намагались стати чиншовиками. Вони орендували «наймані», «заробні» ґрунти, які нерідко були значно більшими, ніж панщизняні. Це свідчить про те, що в надрах відробіткової ренти селяни намагались розширити виробництво сільськогосподарських та ремісничих товарів на ринок, що в свою чергу перетворювало їх в дрібних товаровиробників й обумовлювало економічне розшарування.
Саме розвиток товарно-грошових відносин сприяв утворенню заможної селянської верхівки, яка зміцнювала зв'язок з ринком шляхом продажу своєї продукції, а з другого боку -- збільшувався прошарок малоземельних халупників, загродників, які змушені були йти в найми. Таким чином, в ринкові відносини втягувалась сільська біднота, утворюючи значні резерви найму.
У нашому розпорядженні є цікаві документи про Богуславське староство Вони свідчать про значне розшарування в селах Богуславського маєтку. На 4156 господарств 136 застосовували найману працю -- причому 23 господарства мали від 2 до 7 наймитів. В Браїловському деканаті 1766 р. в 46 селах на 2347 господарств 15,7% господарств використовували найману працю, а 9,4% населення цього деканату жило заробітком .
У зв'язку з тим, що по селах Правобережної України у XVIII ст. було від 40 до 60% безтяглих, формувався постійний резерв найманої праці. Розглядаючи стан селян Правобережної України в середині XVIII ст., треба пам'ятати важливе теоретичне положення В. І. Леніна про те, що «безземельний, безкінний, безгосподарний селянин -- непридатний об'єкт для кріпосницької експлуатації».
Зміни в соціально-економічній структурі краю сприяли загостренню класової боротьби. Селяни боролись не лише проти феодальної експлуатації, а й за чинш, вільну торгівлю, проти феодальних монополій і боротьба загострювалась в тих районах, де селяни тривалий час жили на слободах та чинші, де вони спілкувалися з козаками Запорізької Січі та повстанцями Лівобережної України, тобто там, де здійснювались більш постійні економічні відносини з Лівобережною Україною та Росією й селяни мали деякий простір для власного господарювання.
Класова боротьба на Правобережній Україні 60-х років XVIII ст. досягла особливої гостроти під час Коліївщини. Інвентарі та скарги селян підтверджують, що Коліївщина хронологічно збігалась якраз з посиленням феодального наступу орендарів на селян та заміною чиншу відробітковою рентою. Отже, якраз введення панщини з'явилось головною економічною причиною, яка обумовила бурхливі події 1768 р.
Коліївщина почалась у тій частині Правобережної України, де більше всього зосередилось втікачів-селян від феодального гніту. Якраз у 50--60-х роках XVIII ст. котилася хвиля переселенців у Київське, а ще більше Брацлавське воєводства. Селян вабили тут слободи та чинш. Недивно, що на одного із таких магнатів, як Францішек Потоцький в 40--60-х роках феодали напосідали частими позовами, в яких вимагали повернення селян-втікачів.
Втечі були хоча і стихійним, але могутнім засобом боротьби проти феодальної експлуатації, бо вони позбавляли магната робочої сили. Люди, які хоч на час звільнялись від кріпацького гніту і пізнали волю, становились бунтівними й знаходили в собі силу до боротьби. Не дивно, що якраз у тій частині Правобережної України, де збиралось багато селян-втікачів, вони бурхливо реагували на посилення феодального гніту, уособленого в діях орендарів та адміністрації маєтків. Один натяк на введення панщини знімав бурю, не кажучи вже про свавільні дії дрібної шляхти, шинкарів, лихварів тощо.
Так, порівнюючи дані про факти гайдамацького руху в працях О.П. Лоли і В. Серчика з матеріалами інвентарів, легко помітити, що найбурхливіші події боротьби 20--60-х років XVIII ст. відбувались не там, де феодальний гніт був найтяжчим, тобто на Волині, а на Брацлавщині, де переважали слободи й невеликий чинш, де закінчувався строк слобод і де управління латифундій, виконуючи завдання феодального власника на землю -- збільшити грошові надходження, вдавалося до застосування пропінації та своєрідної системи орендних відносин. Ця боротьба була не лише протестом проти феодального гніту, а й боротьбою безпосереднього виробника за волю, за нові умови господарювання, за перетворення селян у дрібних товаровиробників [56-66 ; 4].
РОЗДІЛ 2. ХІД ПОВСТАННЯ
2.1 Початок повстання
Наприкінці квітня 1768 року по всій Русі (тобто західній Україні) прокотилася звістка, що якийсь колишній запорожець, козак Максим Залізняк, грамотний і здібний ватажок, утік із Січі на батьківщину -- у зимівники своїх рідних та знайомих, розміщених на річці Громоклії при її впадінні в річку Інгул, поблизу нинішнього Бобринця (Херсонської губернії). Там жило багато зайд із різних теренів Малоросії, України і навіть Новосербського корпусу -- всіляка голота, яка промишляла рибальством, полюванням на птахів, а найчастіше гайдамацтвом. Залізняк легко набрав там собі «чату гультяїв» -- чоловік 50 піших і кінних, роздобув навіть пернач і прапор. З ними він перейшов кордон західної України, і там з допомогою ним самим складеного «дозволу»,-- ким і коли даного, ніхто не запитував,-- у лісах черкаських і чигиринських із поселян набрав ще до 200 чоловік, озброєних списами, а частіше кілками з обсмоленим гострим кінцем [432-433, 1].
Весна 1768 р. принесла для селян Правобережжя нові надії (березень 1768 р.) у келіях Мотронинського монастиря відбувалася таємна нарада групи запорізьких козаків. Про що говорили запорожці? Чому вони так ретельно ховалися? Дорого сплатила б шляхта хоч би за одне почуте слово. На нараді йшла мова про підготовку нового повстання. Тут були розроблені заходи по розповсюдженню народного руху на довколишні міста і села, звідси направлені посланці на Запоріжжя, Лівобережну Україну і в інші місцевості. Мабуть, їх агітаційна діяльність виявилася успішною. Відомо, що в травні 1768 р. в Холодному Яру зібралося декілька сотень чоловік, що склали ядро майбутнього повстанського війська.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
