Звичайно ж, ідеї М. Залізняка, в яких поряд з релігійними домінуюче місце займали соціальні мотиви, робили мобілізуючий вплив. У Холодний Яр почали стікатися люди. Хто вони? Чому їм були такі близькі і співзвучні думці М. Залізняка? Основну масу повстанців складали експлуатовані стани, і в першу чергу правобережне селянство. Наявні документи підтверджують правильність цього виводу. Наприклад, згадуваний вже С. Галицький в своєму свідоцтві в Запорізькому Коші (липень 1768 р.) стверджував, що «здебільшого бачив по них (повстанців, - Авт.), що вони найпростіші мужики...». Аналогічні думки висловлювали в канцелярії Коша уманчани Остап Поламаний і Остап Бочка (липень 1768 р.): «Ті ж гайдамацькі зграї називають себе запорізькими козаками, але насправді є не запорожці, але сущі з простих Польській області на Україні мужиків, що живуть, також винокурів...». Звичайно ж, з часу повернення козаків з турецьких володінь і підстави так званої Нової Січі (1734 р.) в гайдамацьких загонах істотно зросла питома вага запорожців. М. Залізняк, сам запорізький козак, добре розумів значення січового елементу в організації повстання. Саме тому він налагодив щонайтісніші зв'язки із Запоріжжям, де користувався всемірною підтримкою і великим авторитетом. Запорізькі козаки, як правило, були керівниками крупних загонів в повстанському війську. Їх військова виучка, уміння організувати стихійну багатолику масу кріпосного селянства в боєздатне військо зіграли важливу роль в розвитку повстання.
Таким чином, багатотисячна маса селян і козацької голоти була тією соціальною базою, на яку спирався в своїй боротьбі з польсько-шляхетським режимом М. Залізняк. Саме їм найбільш близькі були думки керівника повстання і саме вони сприйняли заклики до виступів як єдино правильний метод боротьби з ненависним панством.
Тим часом в повстанському таборі в Холодному Яру закінчувалися останні приготування. На одній з загальновійськових рад М.Залізняк був обраний полковником. Відповідно він жалував своїх найближчих сподвижників званнями сотників та єсаулів. Вирішено було обзавестися знаменами ( в розпал повстання їх вже налічувалося 30), котрі повинні були символізувати приналежність селян і козаків до того чи іншого військового підрозділу. Розпізнавальні знаки були невід'ємною частиною інших повстанських загонів. Полковницьку владу М.Залізняка символізував пернач [218; 7].
Дрібними загонами кинулися вони на маєтки польських поміщиків -- убивали власників, грабували майно і тим приваблювали до себе цілі сотні охочих. На запитання: «Куди ми йдемо?», відповідав: «В Україну, відновлювати Гетьманщину». Невдовзі й надвірні козаки, здебільшого православні, відгукнулися на клич запорозьких козаків і, озброївшись, пішли за ватагами. Тут ми зробимо невеличке зауваження: щоб ватазі з гирла Громоклії в Інгул сягнути чигиринських лісів та монастирів, треба було пройти понад 200 верст, рухатися по території ворожого Запорожжю Новосербського корпусу, поминути благополучно їхні прикордонні пости й шанці, перш Ніж хлинути й на «лядську землю і на самих ляхів». Із цього видно що гайдамацькі ватаги, якби ними керували чи хоча б брали в них участь запорозькі козаки із Залізняком на чолі, повинні були значно посилитися в Чигиринському повіті, серед людей, котрі аж ніяк не належали до низового війська. І справді, за показаннями польських письменників, розбої та грабування почалися разом із поселянами (chlopstwem) довкола чигиринських монастирів, а це близько 300 верст від центру запорозького поселення. «Коли їхня кількість, говорить Липоман,-- сягнула 300 чоловік, здебільшого наших поселян (poddanych), то вони негайно кинулися на поміщицькі маєтки: Медведівку, Смілу, Жаботин та інші».
Місто Сміла -- кращий маєток князів Любомирських -- зазнало такого ж розору, як і Жаботин. Тільки з одного села Орловця прибуло 100 кінних козаків, щоб служити під командою «полковника» Залізняка. Його похід був облитий кров'ю, позначений грабунками й пожежами: Богуслав, Корсунь, навіть Канів, незважаючи на замок, гармати і гарнізон, що утримувався базиліянськими ченцями, ігумен яких вважався разом з тим і комендантом, були захоплені гайдамаками. Скрізь папські будинки були зруйновані і спалені, містечка розграбовані, католицькі священики, поляки і євреї забиті нелюдськими способами. У Богуславі Залізняк відпочивав, радився зі своїми осавулами й сотниками: одні хотіли йти на Білу Церкву, древнє українське місто, інші прямо на Уманщину -- маєток одного з найголовніших ворогів Запорожжя графа Ф. С. Потоцького, хоча й противника Барської конфедерації. Наїзд на Умань -- центр західноукраїнської торгівлі та багатих ярмарків -- приваблював бунтарів особливо, бо ширилися чутки, що туди втікали поляки із сім'ями та майном як до міста більш укріпленого, з гарнізоном (zaloge) найманого жолдацтва (zoldactwa), навіть регулярних військ і 700 надвірних козаків. У цей час в Богуславі до гайдамаків приєднався відомий уже ватажок запорожець Василь Шило і за його підмовою вся міліція князя Любомирського.
По дорозі до Умані була Лисянка, що належала чигиринському старості князю Яблоновському,-- торгове і досить укріплене містечко зі значним гарнізоном та бойовою амуніцією. Вся волость мала до 10 000 поселян і була під начальством головного «губернатора» Кучевського. «Дізнавшись про гайдамацькі наїзди,-- говорить Липоман,-- до 200 сусідніх дворян та євреїв шукали притулку в цьому замку. Кучевський хотів захищатися в досить укріпленому палісадом і стінами поміщицькому замку, але мешканці, підучені гайдамаками, переконали й змусили коменданта відкрити ворота «вірному війську Запорозькому», тобто Залізняку, ручаючись за життя і майно всіх поляків. Але як тільки гайдамаки увірвалися до міста й замку, почалися нечувані убивства й грабежі. На Кучевського одягди сідло, їздили на ньому, а потім закололи списами; інших поляків скидали з дахів на списи або вбивали чим попало. Дуже небагато дворян, переодягнувшись селянами, змогли порятуватися [433-434; 1].
2.4 Уманська різня
Тим часом на повістку дня повстання висунулася задача оволодіння Уманню - могутньою, з багато чисельним та добре озброєним гарнізоном фортецею. Тільки різних калібрів гармат у фортеці нараховувалося 32. В арсеналі зберігалося немало іншої зброї і боєприпасів. Охорона Умані її власником С.Потоцьким покладалася на жолнерський гарнізон і два полки надвірних козаків. Останні були підданими графа і поряд з господарськими повинностями відбували сторожову службу у місті. На них покладав великі надії М. Залізняк. Він добре розумів, що ця частина місцевого гарнізону, ніколи не виступить проти повстанців. Являючись як правило вихідцями з нижчих станів вони піддавалися жорсткому пригніченню і переслідуванням зі сторони польської шляхти. Тому справа, почата М. Залізняком, користувалася у них співчуттям і повною підтримкою.
Особливий авторитет і пошана серед надвірних козаків мав старший сотник Іван Гонта. В даний час не представляється можливим точно встановити рік і місце його народження (у одних джерелах називається с. Розсошки на Черкащині, в інших якесь село на Поліссі). У описуваний час І. Гонта з сім'єю жив в с. Розсошки, де, ймовірно, займався господарством (Р.Ю. Храбан, на нашу думку, досить переконливо спростував той, що перекочовує з однієї книги в іншу теза польсько-шляхетських мемуаристів про те, що І. Гонта володів Розсошками і ще одним селом - Орадовкою ). Сучасники відзначають широкий кругозір сотника, його допитливий розум, знання мов. Та і сам він був людина видно і неабияких здібностей. Вероніка Кребс, дочка уманського губернатора Младановича, в своїх записках про події в Умані в червні 1768 р., характеризуючи І. Гонту, відзначала, що він «був красивий представницький мужщина і до того він не тільки говорив, але і чудово писав по-польськи, а виховання його було таке, що і тепер його можна було б визнати за шляхтича» Її брат Павло Младановіч також відзначав, що «Гонта був козак видний, рослий і красивий, відрізнявся постійним успіхом у всіх своїх справах». Цій людині доля зумовила важливу роль в повстанні 1768 р.
Послані уманським губернатором проти загону М. Залізняка козацькі полиці відмовилися підкорятися своїм командирам. На загальновійськовій раді вони заявили шляхті: «Можете пани виїхати геть, ми не потребуємо більш вашої присутності, радимо вам: біжіть, якщо хочете залишатися в живих; інакше загинете, якщо не від руки гайдамаков, то від нашої». Мабуть, у той час І. Гонта вже налагодив тісні контакти з М. Залізняком. З'єднання обох загонів повстанців відбулося недалеко від Умані. Навіть польська шляхта, що спостерігала з валів фортеці братання надвірних козаків І. Гонти і повстанців М. Залізняка, вимушена була визнати, що обидва керівники повсталих зустрілися як давні знайомі.
Штурм міста почався увечері 9 червня 1768 р. Одна частина повстанців атакувала фортецю в районі урочища Турки, інша - з боку Грекового лісу. Не дивлячись на убивчий гарматний вогонь супротивника, селяни і козаки не знали втоми - вони кілька разів підряд кидалися на зміцнення, намагаючись виявити вразливі місця оборони і захопити фортецю. Але тільки вранці 10 червня шляхта склала зброю.
Ми переходимо до того рубежу повстання, події якого понад усе фальсифікувалися польсько-шляхетською історіографією. Які тільки небилиці не привносилися на сторінки мемуарів, публіцистичних і художніх творів. Повідомлялося про десятки тисяч убитих, про так звані звірства кровожерного українського мужика і так далі і тому подібне Справедлива боротьба селянсько-козацьких мас кваліфікувалася як розбійницький рух, а повстання 1768 р. як «Уманська різанина».
Що ж насправді відбулося в місті? В першу чергу слід зазначити, що історики не повинні переносити нинішні моральні цінності на той давній жорстокий час, коли уявлення про моральність було дещо іншим, чим в пізніші епохи. На тортури і екзекуції, четвертування і дибу повсталий народ відповідав тим же - фізичним знищенням представників пануючих станів. Правда була на стороні М. Залізняка і І. Гонти - народні маси добре розуміли це і цінували своїх предводителів за непримиренність до тих, що їх пригноблюють. Проте розправи повстанців не слід перебільшувати. Тільки переляком шляхти можна пояснити приведене число знищених в Умані - понад 85 тис. чоловік. Реалії ж того дня помітно відрізнялися від свідоцтв мемуаристів. М. Залізняк на допиті стверджував, що під час розправи над шляхтою було «тисячі дві людина поколото». Декілька іншими виявилися розміри колодязя, який досить часто фігурує на сторінках шляхетських творів (замість 300 сажнів глибини опинилося всього 25). Зате напевно відомо (і це відзначають сучасники подій), що як М. Залізняк, так і І. Гонта врятували десятки (якщо не сотні) людей - представників різних станів, а також дітей і людей похилого віку. Дії М. Залізняка і І. Гонти опинилися помітно гуманніше, чим розгнуздане свавілля шляхти, селянською кров'ю, що залила, всю Правобережну Україну.
2.5 Організація життя на захоплених М. Залізняком територіях
Новий етап в розвитку повстання почався після звільнення Умані і ряду інших районів Правобережжя. Необхідно було організувати господарське життя на звільненій території, створити народні органи влади і забезпечити їх нормальне функціонування. І слід зазначити, що в умовах озброєних зіткнень, що не припинялися ні на один день, із загонами польської шляхти М. Залізняк і його найближчі сподвижники зробили для цього багато що, дуже багато що. Вони проявили себе справжніми народними керівниками.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
