По закінченні громадянської війни власті вжили нових заходів проти церкви. У лютому 1922 р. держава конфіскувала у церкви коштовності на боротьбу з голодом. Опір сб-їщєників і віруючих викликав заворушення, за якими пішли процеси і страти. У липні 1922 р. група священиків, готових співробітничати з радянською владою, сформувалася в течію «живої церкви», її представники провели в 1923 р. Собор, який відмінив патріаршество і рекомендував церкві наблизитися до потреб народу. Цей розкол змусив кожного священика зробити для себе вибір. 28 червня 1923 р. патріарх Тихон визнав законність радянської влади. Проте, більшовики були непохитними по відношенню до церкви і розгорнули антирелігійну кампанію. У 1925 р. в неї включився «Союз безбожників», заснований О.Ярославським. Держава всіляко підтримувала видання різноманітної атеїстичної літератури (видавництво «Атеїст», ілюстрована газета «Безбожник», тираж якої до кіпця 20-х років досяг 500 тис. примірників, псевдонаучний журнал «Антирелігіозник»), Антирелігійна пропаганда велася різними шляхами, висміюючи віру і звичаї (комуністичний Великдень, паради і карнавали під час релігійних свят) і прагнучи показати перевагу науки і розуму. Після смерті патріарха Тихона у квітні 1925 р. вибори нового патріарха не відбулися. Його обов'язки взяв на себе митрополит Петро, висланий в 1926 р. в Сибір, а потім митрополит Сергій, який закликав у червні 1927 р. «підкоритися законній владі Росії». Проти цього виступила група священиків, що об'єдналися навколо митрополита Іосифа (багато з них були відправлені па Соловки). У той час як церква розділилася у відношенні до влади, остання посилила контроль місцевої влади за ще існуючими приходами, видавши 8 квітня 1929 р. відповідний декрет. Введення в серпні 1929 р. 'тривалого робочого тижня (5 робочих днів, один день вихідний), по суті, скасовувало неділі та релігійні свята. Розпочався повий виток репресій, пов'язаних із селянськими заворушеннями, які супроводжували колективізацію села починаючи з 1928-1929 рр.
«Методи марксизму - не методи мистецтва... Область мистецтва не така, де партія покликана командувати. Вона може п повинна надавати умовний кредит своєї довіри різним художнім угрупованням, які щиро прагнуть ближче підійти до революції, щоб допомогти її художньому оформленню», - писав Троцький. У 20-і роки радянська влада ще не визначила чіткого відношення до «лефівців» («Лівий фронт»), авангардистів, футуристів, пролетку-льтівців (вони відкидали «буржуазне» мистецтво і проповідували самостійну пролетарську культуру, яка відкидала як зв'язок із минулим, так і партійну опіку) і попутників (що не прираховували себе ні до якого напряму). У цьому значенні неп був періодом виняткового розквіту всіх областей духовного життя.
Різко контрастуючи із блискучим інтелектуальним життям інтелігенції, культурний рівень маси піднімався дуже повільно. У березні 1922 р. Ленін писав: «У нас була смуга, коли декрети служили формою пропаганди. Це був час, це була смуга... Але ця смуга минула, а ми цього не хочемо зрозуміти». Як і в інших статтях останніх років (1922-1923 рр.), Ленін відмежовувався від тієї концепції «освіти маси», що переважала під час громадянської війни. Тоді «освіта» частіше за все зводилася до поверхневої ідеологічної обробки і до поспішного і неглибокого охоплення зачатків культури, в основному в армії. Ленін вважав за необхідне взяти від культурної спадщини Росії все «прогресивне» і зайнятися навчанням мас на більш широкій основі. Тільки підняття загального культурного рівня могло покінчити з відсталістю країни і довести до свідомості людей політичні задачі. У той же час Ленін відкидав будь-яку ідею самостійного і незалежного розвитку народної культури. Як це повелося з 1917 р., навчанням маси повинні були керувати власті, визначаючи, яку потрібно вибрати учбову програму або книгу для читання.
Із введенням непу вибір книг став різноманітнішим, слабшав політичний контроль. Держвидав уже не володів монополією па книговидавиицьку справу. Знову виникли приватні видавництва, які випускали твори російських, радянських і зарубіжних авторів. Двадцяті роки були унікальним часом в історії Радянської держави, коли тираж книг частково визначався запитами читачів. Кількість політичної літератури різко скоротилася. У 1927 р. її частка склала менше 15% усіх друкарських видань (не враховуючи газет).
Навчання грамоті не рухалося з місця, незважаючи на зусилля, які докладалися в армії і суспільством «Геть неписьменність». Із самого початку ця організація добровольців виявилася нежиттєздатною через відсутність коштів. Мета була настільки грандіозна, що навчання доводилося вести вибірково. У 1924 р. у Смоленській області (2,5 млн. жителів, з них 58% безграмотних) тільки 4500 - в основному молоді робітники - навчалися грамоті. За переписом 1926 р. з'ясувалося, що 55% сільського населення старшого 9 років (сільські жителі складали більше 4/5 населення) не вміли читати. Зрозуміло, що в таких умовах ідеологічний вплив ускладнювався. Про це красномовно свідчило поширення газет на селі: в залежності від району одна газета припадала па 200 або 1000 дорослих. За винятком великих міст, друковане слово займало нікчемне місце в свідомості величезної більшості радянських людей. Політична неписьменність як наслідок загальної неписьменності, особливо серед тих, хто повинен був бути посередником між владою і народом, ускладнювала поширення політичного впливу: більше 90% членів партії в кіпці 20-х років мали лише початкову освіту; 70% з них взагалі не читали газет. Таке положення не могло не позначитися на ході політичних суперечок.
2. «СОЮЗ РОБІТНИКІВ І СЕЛЯН»
На думку Леніна, сутністю непу повинен був стати союз робітників і селян, оскільки тільки він міг вирішити проблему економічної відсталості країни. Економіка Росії була слабо розвиненою, вільного капіталу не вистачало, сподівання на допомогу іноземного капіталу були тепер безнадійними. Вирішити насущні задачі можна було одним із двох взаємовиключаючих способів: або поліпшити постачання села засобами виробництва і таким чином підвищити продуктивність праці в сільському господарстві (при цьому потрібно було врахувати відтік капіталів з промисловості і сповільнення її розвитку), або всі кошти направити на індустріалізацію, щоб створити робочі місця поза сільським господарством. В останньому випадку постражда-лою стороною ставали селяни. Царський уряд свого часу пропонував піти іншим шляхом. Ленінська концепція непу заперечувала можливість розвитку тільки промисловості або тільки сільського господарства і неминучість ущемлення (прямого або непрямого) одного іншим як єдиного джерела економічного зростання. Промисловість і сільське господарство повинні були допомагати одне одному і розвиватися одночасно, за слідуючою схемою «виробничого союзу»: відновлення важкої промисловості, орієнтованої, передусім на те, щоб забезпечити сільське господарство засобами виробництва; заохочення дрібних сільських підприємців; імпорт сільськогосподарської техніки в обмін на сировину, яку радянська промисловість ще не могла обробляти. Швидке поліпшення технічної бази сільського господарства спричинило б негайне збільшення його продуктивності і приріст сільськогосподарської продукції, яка буде направлена па рийок. Таким чином, місто буде нагодоване і країна знову зможе експортувати сільськогосподарську продукцію, отримуючи натомість машини і обладнання для промисловості. В той же час надлишки цієї продукції стимулювали б розвиток внутрішнього ринку і дозволили б промисловості накопичити нові коші п, необхідні для подальшого розвитку народного господарства.
Що ж залишилося від цього чудового проекту через шість років після введення непу? Якщо взяти тільки цифри зростання виробництва, то вони кажуть про відносний успіх. У порівнянні з 1913 р. загальне промислове виробництво збільшилося в 1927 р. на 18%. Однак в період з 1924 по 1927 р. виробництво зерна скоротилося на 10% у порівнянні з довоєнним часом. Загалом було відновлене поголів'я худоби, за винятком коней, чисельність яких поменшала на 15% у порівнянні з 1913 р. Збільшення площ під промисловими культурами було певною мірою причиною того, що загальний обсяг сільськогосподарського виробництва виріс на 10% у порівнянні з 1909-1913 рр. Але, незважаючи на ці цифри загального характеру, ленінська програма була ще далекою від реалізації. Той факт, що в 1927 р. сільське господарство і промислове виробництво наблизилися до рівня 1913 р., не міг приховати цілого ряду економічних і соціальних проблем, які ставили під загрозу майбутнє нової економічної політики. Наведемо тільки одну ключову цифру, по якій можна судити про масштаби аграрних труднощів. У 1926 р. кількість зерна для продажу па внутрішньому ринку було в два рази меншою, ніж у 1913 р. Мало того, що країна, яка в 1905-1914 рр. експортувала в середньому 11 млн. т зерна на рік, більше його не продавала, але тепер кожного року поставало питання про постачання міст, оскільки селяни наполегливо не хотіли торгувати з державою і тим самим сильно гальмували розвиток всієї економіки.
Таке становище витікало як із слабкості структури сільського господарства після семи років війни і революції, так і з серйозних помилок, допущених урядом у внутрішній політиці в роки непу.
Спочатку революція па селі полягала у зведенні всіх господарств до єдиного економічного рівня і загальмування соціальної диференціації. Знищення великих володінь та їх розподіл дали кожнії! селянській сім'ї в середньому по 2 га придатної для обробки землі (приблизно 0,5 га на одну дорослу людину). Це було нікчемно мало, але все-таки дозволило багатьом вийти за межу бідності. Найбільш бідним безземельним селянам (12% в 1913 р. іЗ%в 1926 р.) дістався чисто символічний шматочок землі, найбільш багатим - тим, хто обробляв площі більше 10 га, - довелося повернути частину своїх земель під час перерозподілу 1918-1921 рр., коли відроджена сільська громада почала боротьбу за зрівнялівку. Наступні переділи землі все більше дробили наділи, число яких за час революції виросло з 16 млн. в 1914 р. до 24 млн. в 1924 р. Зникнення великих землевласників і значне ослаблення заможних селян спричинило зменшення виробництва зерна, призначеного на продаж, оскільки до війни саме ці дві категорії виробників постачали 70% товарного зерна. У 1926-1927 рр. селяни споживали 85% власної продукції. Із 15% зерна, що йшло на продаж, 4/5 виготовлялося в господарствах бідняків та середняків. Куркулі, які становили 3 - 4% сільського населення, продавали 1/5 частину зерна. Все це не полегшувало роботу державних органів, які скуповували сільськогосподарські надлишки.
Ще одним наслідком революції на селі була «архаїзація» селянства. Вона проявилася, передусім, у різкому падінні продуктивності праці - наполовину в порівнянні з довоєнним періодом. Це пояснювалося постійною недостачею знарядь виробництва і нестачею тяглових коней. У 1926-1927 рр. 40% орних знарядь складали дерев'яні сохи; третина селян не мали коней, основного «знаряддя виробництва» в селянському господарстві. Не дивно, що урожаї були найнижчими в Європі. Ця «архаїзація» проявилася також у замкненості селянського суспільства на самому собі, в поверненні до натурального господарства і зупинці механізму соціальної мобільності. 20-і роки стали періодом розквіту сільської громади - органу дійсного селянського самоврядування. Вона відала всіма питаннями колективного життя, але вже не здійснювала, як раніше, дріб'язкової адміністративної опіки за кожним селяни-ном-члепом громади, ця функція перейшла до сільради та місцевих партійних осередків. Громадські традиції, живі, як ніколи, відбивали бажання ставати повноправними незалежними господарями своїх наділів навіть у найбільш заповзятливих (в основному молодих селян, що повернулися з армії). У 20-і роки менше 700 тис. селян вийшло із громад. До революції сезонні роботи були клапаном, який знімав напруження, що нагніталося перенаселеністю села. У 20-і роки ця проблема залишалася як і раніше гострою. При загальному скороченні продуктивності праці надлишок сільського населення становив 20 млн. чоловік. Однак тепер вибір шляху його стоку значно обмежився. Якщо до війни приблизно 10 млн. селян щорічно йшли із села і займалися господарськими роботами на лісозаготівлі, або йшли в місто, то в 1927 р. ця цифра становила всього 3 млн. Труднощі, породжені сильним скороченням відходництва, переважували економічні вигоди, принесені революцією селянству, що складалися з незначного розширення наділів і зниження непрямих податків та орендної плати.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
