У інших партійних керівників - Сталіна, Каменева, Зииов'єва - не було чіткої позиції в питанні про шляхи економічного розвитку країни. У своїх рішеннях вони керувалися поточною політичною стратегією, метою якої була боротьба за владу. Так, до 1924 р. Зипов'єв і Каменєв підтримували Сталіна проти Троцького, але, починаючи з 1925 р. вони перейшли на «ліві» позиції і виявилися на одній стороні з Троцьким проти Сталіна та Бухаріна. Сталін же умів майстерно лавірувати і вставати в позу неупередженого судді між тими й іншими, щоб забезпечити за собою політичну перемогу і завоювання влади.

3. ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА

25 травня 1922 р. Ленін переніс перший приступ хвороби з подальшим правостороннім паралічем та афазією. До роботи він зміг повернутися, хоч і не в повній мірі, лише наприкінці вересня. До того як 16 грудня його уразив другий приступ, а потім 10 березня 1923 р. - третій, після якого він остаточно був усунений від всякої політичної діяльності, Ленін написав кілька важливих статей, де по багатьох пунктах висловлював незгоду зі своїми колегами, особливо із Сталіним, і де він виявляв занепокоєння відносно майбутнього партії. Перший конфлікт між Леніним і Сталіним виник у зв'язку з тим, що Сталін запропонував відмовитися від монополії зовнішньої торгівлі. Другий, набагато більш серйозний, стосувався національного питання. 11 ід час хвороби Ленін продиктував замітки і статті про можливих наступників, про необхідну, на його думку, реорганізацію партійного апарату і про перспективи непу. У трьох основних статтях (від 23-31 грудня 1922 р. і 4 січня 1923 р.), часто помилково званих «ленінським заповітом», Ленін дав оцінку шести найближчим своїм соратникам. Він вважав головною небезпекою для стабільності і єдності партійного керівництва суперництво Сталіна і Троцького. Перший «зосередив у своїх руках неосяжну владу», і Ленін не був упевнений, що Сталін «зуміє завжди досить обережно користуватися цією владою». Другий - «мабуть, найбільш здібна людина в справжньому ЦК», але «виділяється надзвичайною самовпевненістю і надмірним захопленням чисто адміністративною стороною справи». Ленін вважав, що Каменеву та Зинов'єву не можна докоряти в їх помилках під час революції, але, проте, це, «звичайно, не було випадковістю». Кілька слів було присвячено Бухаріпу і П'ятакову: Ленін називав їх «найбільш видатними силами (із наймолодших сил)». «Бухарін не тільки найцінніший і найбільший теоретик партії, він також законно вважається улюбленцем всієї партії, але його теоретичні переконання дуже з великим сумнівом можуть бути віднесені до цілком марксистських». Що стосується П'ятакова, то він був «людиною, безсумнівно, видатної волі і видатних здібностей, але дуже захопливою... адміністраторською стороною справи, щоб на нього можна було покластися в серйозному політичному питанні». Через десять днів Ленін додав кілька критичних рядків про Сталіна: «Сталін дуже грубий, і цей недолік, цілком терпимий в середовищі і в спілкуванні між нами, комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека. Тому япро-понуго товаришам обдумати спосіб зміщення Сталіна з цього місця...»

У січні - лютому 1923 р. Ленін продиктував ще п'ять статей, де знову повертався до двох питань першорядної важливості, вже порушених у грудні. Перше стосувалося реформи урядового апарату. Це питання непокоїло Леніна з початку 1922 р., коли він особисто наполягав на тому, щоб в основних великих містах Росії був проведений облік радянських чиновників. Документ був готовий до осені, але за наказом Сталіна до Леніна він так і не дійшов. Усвідомлюючи, що відбувається бюрократизація партії і зростання впливу таких установ, як Секретаріат, Політбюро та Оргбюро, Ленін запропонував посилити авторитет ЦК, подвоївши число його членів (за рахунок партійців пролетарського походження), обрати нову Центральну Контрольну комісію (яка засідала б разом із Центральним Комітетом), яка також складалася з «істинних пролетарів», і, нарешті, значно скоротити величезний (12 тис. чоловік) апарат Робітничо-селянської інспекції, з 1919 р. очолюваної Сталіним, довівши його до кількох сотень непідкупних людей «хорошого» соціального походження (тобто пролетарського). Однак цих пропозицій було недостатньо, щоб позбавити Секретаріат, і зокрема Генерального секретаря, тієї неосяжної влади, яку він отримав після заборони в березні 1921 р. фракцій, що ослабило авторитет партійного з'їзду. Було передбачено, що члени ЦКК будуть тепер не виборними, а призначатися Оргбюро. За таких умов контроль партійних органів за викликаючими підозру бюрократичними структурами дуже обмежувався.

Всі останні ленінські пропозиції будувалися на одному ідеалістичному постулаті: хороші особисті якості людей здатні перемогти будь-які труднощі. Ленін не розумів, що в суспільстві, послабленому революцією, інертному, іноді відкрито ворожому по відношенню до нової влади, вплив бюрократії стає величезним. Інша проблема, що непокоїла Леніна, про яку він говорив у останніх роботах, стосувалася майбутнього російської революції, що відбулася, всупереч усій марксистській логіці, в економічно відсталій країні, яка стояла на півдорозі між капіталістичною Європою та Азією, в країні, якій не вистачало культури, щоб відразу перейти до соціалізму. Ленін визнавав, що більшовики захопили владу за наполеонівським принципом: «Спочатку треба вплутатися в серйозний бій, а там вже видно буде», не рахуючись із відсутністю для цього соціальних та економічних передумов. Комуністи встановили диктатуру пролетаріату, коли пролетаріат складав меншість населення, створили робітничу партію, де робітники складали меншину; почали відновлювати капіталізм (неп) після революції, званої «соціалістичною». Яким могло бути майбутнє революції, яка виходить із помилкових посилань? Ленін вважав, що революції загрожують дві серйозні небезпеки: розвал єдності партії і «союзу робітників і селян». Першої небезпеки можна було позбутися, негайно реорганізувавши ешелони влади і усунувши від керівництва Сталіна. Боротьба з другою вимагала політичної обережності і часу. Ні в якому разі не можна «нести відразу чисто і вузькокомуністичні ідеї в село», вважав Ленін. Тільки довга і послідовна «культурна революція» могла б справитися з «напівазіатським неуцтвом маси» і в майбутньому відкрити шлях до соціалізму. Цій «культурній революції» повинна була допомагати кооперація. «Зараз усе, в чому ми маємо потребу, - це в тому, щоб організувати населення в кооперативи в широких масштабах». По цьому пункту (як і по багато яким іншим) Ленін займав тепер позицію, протилежну тій, якої раніше дотримувався. Ленін завжди вважав систему кооперативів «буржуазною» діяльністю, тепер же він роз'яснював, що «при суспільній власності на засоби виробництва і з перемогою пролетаріату над буржуазією система цивілізованих кооператорів стає системою соціалізму». Ставка па «союз робітників і селян» і «особисті якості» виявилася помилковою.

Через кілька тижнів після третього приступу, що знову вразив Леніна, відбувся XII з'їзд РКП(б). З'їзд ухвалив пропозиції Леніна про розширення складу ЦК і злиття Робітничо-селянської інспекції з Центральною контрольною комісією. Керував нею Куйбишев - людина, особисто віддана Сталіну. Доповідь з національного питання не викликала особливої критики, незважаючи на виступи грузинських комуністів, які заявили, що безглуздо вести мову про яку-небудь автономію республік, коли все вирішує центральна влада. Троцький вирішив не виступати з національного питання із замітками, переданими йому Леніним. У них різко критикувалася політика Сталіна, Дзержинського та Орджонікідзе в Грузії, що робило позицію Сталіна в цьому питанні особливо хиткою. Пізніше Троцький пояснював, що він не обнародував ленінські вказівки, побоюючись, що подібний виступ міг бути витлумачений як бажання розпочати боротьбу за ленінську спадщину ще за його життя. Мовчання Троцького, без сумніву, пояснювалося також боязню похитнути єдність партії та її апарату в той момент, коли катастрофічна економічна ситуація в країні посилювала вплив «робітничої опозиції», що вже виявлялася в численних страйках і створенні підпільних груп («Робітнича правда», «Робітнича група»). Ці об'єднання, які зуміли розповсюдити свої листівки навіть серед делегатів з'їзду, викривали «нову буржуазію» - партійних функціонерів - і закликали до створення достовірно робітничих організацій у партії та профспілках, які могли б допомогти пролетаріату знайти класову самосвідомість, необхідну для оволодіння владою.

Замість того, щоб виступити з національного питання, Троцький говорив на з'їзді про економічну кризу. Нін блискуче визначив «кризу ножиць» і добився прийняття резолюції про необхідність поліпшити планування промислового виробництва. І Іезважаючи па зусилля 1 Гятакова, який намагався реалізувати резолюцію через ВРНГ, протягом кількох років це залишалося лише благим наміром. У результаті побоювання зруйнувати єдність партії зіграли на руку Сталіну, який отримав найбільшу вигоду від цього вичікувального з'їзду.

Уявна єдність, продемонстрована XII з'їздом, продовжилася недовго. На вересневому пленумі ЦК 1923 р. відбулася дискусія з проблеми «ножиць»: невеликою перевагою голосів було прийняте рішення про пониження цін на промислові товари. З питання про «партійну дисципліну» думки також розділилися. Доповідач від підкомітету з «партійної дисципліни» Дзержинський запропонував деякі заходи по зміцненню ідеологічної єдності партії: наприклад, зобов'язати кожного комуніста передавати ДПУ будь-які відомості про існування фракцій і ухилів. Ця пропозиція, сприйнята багатьма як справжня провокація, була подібна до рішення Троцького відправити 8 жовтня лист у ЦК, де він звинувачував «диктатуру апарату» в економічних труднощах у країні, а також в огидній обстановці всередині партії і оголошував про свій намір публічно висловитися про це на зборах активістів. Через тиждень ті ж ідеї з'явилися в платформі, адресованій Центральному Комітету і підписаній 46 ветеранами революції (Преображенським, Серебряковим, Бубновим, Сапроновим, П'ятаковим, Мураловим, Антоновим-Овсієнко та інш.). «Платформа 46-ти» звинувачувала «фракцію більшості в Політбюро» в гострій економічній кризі. Вона пояснювала «кризу партії» розривом, що постійно збільшується між верхівкою Секретаріату і рядовими членами, між чиновниками, призначеними зверху, і масою, яка не бере участі в партійному житті, вважала хибною практику призначення відповідальних осіб усіх рівнів радянської ієрархії. Для Політбюро не склало труднощів затаврувати «декларацію 46-ти» як «акт фракційності» переважною більшістю голосів, використавши загальне здивування тим, що Троцький, відомий своєю авторитарністю і бажанням підпорядкувати суспільство жорсткій дисципліні, раптом перетворився на «головного демократа». В той же час Політбюро висловилося за «демократизацію» партії, «яка затрималася виключно через громадянську війну» і «низький політичний рівень» комуністів. Протягом місяця сотнями публікувалися резолюції первинних партійних організацій про способи подолання цих недоліків. 5 грудня 1923 р. Політбюро закрило вміло організовану дискусію, прийнявши документ, який повинен був задовольнити опозицію і в економічній, і в політичній областях. Не зовсім довіряючи цій заяві, складеній із суцільних загальних фраз, Троцький спробував закликати первинні парторганізації домогтися справжньої демократизації. 11 грудня була опублікована стаття «Новий курс», де Троцький пояснював, що ніяка демократизація не може статися «зверху». Партія повинна взяти під контроль свій апарат, перетворивши його у виконавця колективної волі, і прибрати тих, хто не виносить ніякої критики. До того ж тільки демократизація дозволила б партії забезпечити дійовий контроль над роботою підприємств. Втручання в цю роботу партійного апарату, який не знає ні реального положення справ, ні місцевих умов, може тільки дезорганізувати виробництво. З появою статті Троцького дискусія поновилася у засобах друку і партійних осередках.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8