Розвиток землеробництва та тваринництва на теренах України - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Розвиток землеробництва та тваринництва на теренах України

тже, можна стверджувати, що аграрна економіка остаточно утвердилася на чорноземах Правобережної України лише у V-IV тис. до н. є. з приходом сюди з Нижнього Подунав'я та басейну р. Серет культури Кукутені-Трипілля. [25, 34]

Економічною основою цієї яскравої археологічної культури України було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму. В міру виснаження землі вони переселялися далі на схід і поступово освоїли всі придатні для їхньої землеробської системи чорноземи від Карпат до Дніпра.

Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації. Останньою називають такий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність.

Величезні поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налічують до 3 тис. жител і займають площу 200-400 га, по праву вважаються протомістами. Житла на них розташовані концентричними колами, які з'єднувалися з центром численними радіальними вулицями. Населення цих племінних центрів перевищувало 10 тис. осіб.

Складна знакова система орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі винайдення письма. Отже, протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією, що зароджувалася паралельно з найдавнішими містами-державами Близького Сходу. Однак переступити поріг цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тис. до н. є.

Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Дедалі відчутніша посушливість клімату довершила колапс трипільської землеробської економіки. Вичерпання можливостей екстенсивного землеробства, знищення лісів на значних обширах, які перетворилися на потенційні пасовиська, поширення степів у зв'язку з аридизацією клімату наприкінці IV тис. до н. є. стимулювали підвищення ролі відгінного скотарства у трипільському господарстві. Це створило умови для заселення нащадками трипільців Полісся, заплави Дніпра, надчорноморських степів. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували кінець існування трипільської культури.

Значення останньої для стародавньої історії України полягає в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворюючої економіки на українських землях в IV тис. до н. є.

З другою, буго-дністровською хвилею балканських прибульців у лісостепах Правобережної України з'являються найдавніша неолітична кераміка та відтворююче господарство. Про балканські корені цього явища свідчать як особливості буго-дністровської кераміки (лінійний орнамент), так і своєрідний близькосхідно-балканський набір культурних зернових рослин.

Відбитки зерен на глиняному посуді свідчать, що буго-дністровці вирощували традиційні для Східного Середноземномор'я зернові культури - пшениці емер, однозернянку, ячмінь, горох. На поселеннях переважають кістки диких тварин та риби. Серед домашніх тварин були відомі свині, собаки. Пізніше з'явилася велика рогата худоба [28, 118-126].

Слід зазначити, що буго-дністровська культура VI-V тис. до н. є. є місцевим, варварським проявом неоліту Подунав'я. Вона виникла внаслідок впливу балканської культури Кріш з території Молдови на місцеві мисливські та рибальські племена Середнього Дністра на Бугу. Тому основою економіки цього населення були мисливство та рибальство, доповнені запозиченими у критської людності Молдови елементами землеробства і тваринництва.

У середині V тис. до н. є. буго-дністровська людність поширюється на схід до Дніпра і на північ до Полісся. Внаслідок її впливів на місцевих мисливців та рибалок у поліському Подніпров'ї виникла дніпро-донецька неолітична культура, а у Західному Поліссі -- німанська.

Як зазначалося вище, ранньоземлеробська колонізація Європи з Близького Сходу в VII-IV тис. до н. є. відбувалася за принципом "набігаючої демографічної хвилі" [234, с. 150]. Перехід до відтворюючої економіки поліпшував харчування населення й зумовлював демографічний вибух. Люди розселялися у пошуках придатних для землеробства ґрунтів на території, де відтворююче господарство було ще невідоме. Оскільки щільність мисливського населення була в десятки разів менша, а культурний розвиток значно нижчий порівняно з неолітичними прибульцями, останні, як правило, поглинали, асимілювали автохтонних мисливців.

Мезолітичні лісові рибалки та мисливці, з одного боку, і ранньонеолітичні мотичні землероби -- з іншого, як правило, експлуатували різні екологічні ніші первісної Європи. Перші концентрувалися у багатих дичиною лісах Великих Європейських низин, Балтії, Північно-Східної Європи, у болотистих заплавах великих річок. Ранніх землеробів принаджували насамперед родючі ґрунти річкових долин Балканського півострова, Подунав'я та лісових плато середньої смуги Європи.

Нечисленне й відстале мисливсько-рибальське населення, можливо, й знищувалося прибульцями з півдня. Внаслідок цього на землях Європи відбувалася повна зміна не лише господарства, культури, а й антропологічного типу населення. Якщо автохтонна мисливська людність була носієм масивного, кроманьйонського антропологічного типу, то найдавніші землероби Балкан та Подунав'я були грацильними середземноморцями.

Такий у загальних рисах механізм освоєння неолітичним населенням територій з родючими ґрунтами: Балкан, Подунав'я, Центральної Європи.

Яскраві приклади такої взаємодії з аборигенами дають культури лінійно-стрічкової кераміки лесових узвиш Європи та трипільська Правобережної України.

Підсічно-вогневий спосіб ведення землеробського господарства дав змогу племенам лінійно-стрічкової кераміки протягом V тис. до н. є. освоїти усі родючі лесові ґрунти Середньої Європи. На півночі вони досягли заселених лісовими мисливцями та рибалками непридатних для мотичних землеробів середньоєвропейських низин (Німецької, Польської, Поліської).

У Східній Європі трипільці, просуваючись з Нижнього Подунав'я у північно-східному напрямку, колонізували родючі чорноземи Правобережної України і в середині IV тис. до н. є. вийшли до боліт Полісся та плавнів Дніпра.

Так були вичерпані резерви екстенсивного розвитку мотичного землеробства в Європі. Подальше поширення відтворюючого господарства у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення ролі скотарства.

Кордон між прибулою з півдня неолітичною людністю на аборигенами Європи (лісовими мисливцями) на певний час стабілізувався по межі двох природно-ландшафтних зон: лісових плато середньої смуги Європи та середньоєвропейських низин з їх порослими сосново-березовими лісами, заболоченими та піщанистими ґрунтами. Останні були непридатні для мотичного землеробства і не приваблювали неолітичних колоністів. Вкриті лісом та річками Німецька, Польська, Поліська низини та Середнє Подніпров'я були багаті на дичину та рибу. Тут законсервувалося на певний час архаїчне мисливсько-рибальське суспільство.

Однак наростаюча криза мисливського господарства через зменшення чисельності промислових тварин штовхала мисливців до запозичення від своїх більш розвинутих південних неолітичних сусідів різноманітних нововведень. Насамперед це технологія виготовлення глиняного посуду.

Якщо землеробам посуд потрібен для зберігання зерна та приготування каші, то мисливцям -- для відварювання м'яса та риби, адже через активний мисливський промисел дедалі складніше було здобувати їжу в лісі чи річці.

Згодом лісові суспільства Європи запозичили у неолітичних племен перші навички відтворюючої економіки, металургії та ін.

Археологічні дані свідчать, що аборигени Німецької, Польської, Поліської низин та Середнього Подніпров'я протягом V-IV тис. до н. є. розвивалися під сильним впливом неолітичної людності Центральної Європи, яка була нащадком культурних традицій найдавніших землеробів і тваринників Малої Азії. [26, 161]

Отже, в VI-IV тис. до н. є. в лісостепах Правобережної України розвивалися ранньоземлеробські культури (буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, трипільська), тісно пов'язані зі світом найдавніших у Європі балканських землеробів. На північ від них у Поліссі та в Подніпров'ї жили місцеві мисливці та рибалки. Під сильним впливом з Правобережжя тут виникло кілька мисливсько-рибальських неолітичних культур: німанська західного Полісся, дніпро-донецька Київщини та дніпровського Лівобережжя, сурсько-дніпровська Надпорожжя та Приазов'я. Ці мисливсько-рибальські автохтонні спільноти мали гостродонний глиняний посуд, прикрашений відступаючими наколами гребінця чи палички. [7, 301]

Правобережні землероби і тваринники ліпили з глини різноманітний досконалий плоскодонний посуд з лінійним орнаментом. Взаємодія цих різних світів європейського неоліту являє собою велику наукову проблему.

Розділ ІІІ. Виділення скотарства в окрему галузь господарства

Передумови виділення скотарства в окрему галузь відтворюючої економіки почали складатися ще в суспільствах мотичних землеробів Центральної Європи у V тис. до н. є.

Винищення лісу вело до збільшення ролі потенційних пасовиськ. В умовах поступового скорочення земель, придатних для вирощування культурних рослин, це сприяло зростанню ролі скотарства у неолітичній економіці. Такий процес добре простежується на пізніх етапах розвитку культури лінійно-стрічкової кераміки та Трипілля.

Мотичні землероби пасли худобу неподалік від селищ. На час визрівання врожаю її відганяли подалі від посівів. Так зароджувалася найдавніша відгонна форма скотарства, їй властиве випасання худоби влітку на пасовиськах, віддалених від постійних поселень. Саме цей найдавніший різновид скотарства дав змогу суспільствам з відтворюючою економікою просунутися ще далі в ліси північної зони Європи.

В IV тис. до н. є. людність культури лійчастого посуду, що постала як результат впливу на місцеві мисливсько-рибальські суспільства культури лінійно-стрічкової кераміки, колонізувала Німецьку та Польську низини до Балтійського узбережжя. Сталося це завдяки освоєнню відгонної форми скотарства. Воно створило умови для поширення й розквіту відтворюючої економіки у безмежних степах Євразії у IV-II тис. до н. є. Однак це відбулося в наступну після неоліту -- енеолітичну добу у винятково сприятливих для тваринництва умовах аридизації клімату, що призвело, з одного боку, до колапсу Балканської землеробської протоцивілізації, а з іншого -- до небувалого поширення степів. Це стимулювало виокремлення скотарства в окрему галузь економіки і швидке розселення перших скотарських народів з індоєвропейським мовно-культурним комплексом безкраїми євразійськими степами від Дунаю до Монголії і далі до Індії та Ірану.

Останнім часом дедалі більшого визнання у наукових колах отримують погляди О. Шрадера (1883) та Г. Чайлда (1926, 1950), які вважали, що перший імпульс до європеїзації Євразії пішов від найдавніших скотарів північно-причорноморських степів та лісостепів. [29]

За цією версією, яка, на нашу думку, найбільш переконлива й аргументована, найдавніші індоєвропейці виникли на півдні України внаслідок складних історичних процесів, що привели до відокремлення скотарства в окрему галузь первісної економіки. У загальних рисах вони розглядалися у попередньому розділі. Там же показано, як внаслідок аграрної колонізації балканських землеробів були вичерпані резерви мотичного землеробства в Європі. Подальше поширення відтворюючої економіки у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення ролі скотарства. Цьому сприяла прогресуюча аридизація клімату, що вела до кризи землеробської економіки Балкан.

Виокремлення скотарства із змішаної землеробсько-скотарської економіки у самостійну галузь сталося на півдні України на кордоні зайнятих мотичними землеробами родючих чорноземів Правобережжя Дніпра та євпропейських степів, що з цього часу стали домівкою рухливих і войовничих скотарських народів.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6