Розвиток землеробництва та тваринництва на теренах України - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Розвиток землеробництва та тваринництва на теренах України

тже, у IV тис. до н. є. територія України стала порубіжжям між осілими, миролюбними землеробами Європи та агресивними номадами євразійського степу. Це визначило її історичну долю на майбутні 5 тис. років -- до XVIII ст.

Саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій північно-східний форпост -- трипільську культуру -- безпосередньо впливала на предків майбутніх скотарів - мисливців та рибалок лісостепових басейнів Дніпра та Дінця. Останні отримали від балканських нащадків найдавніших землеробів та скотарів Близького Сходу не лише навички відтворюючого господарства, а й близькосхідну сільськогосподарську термінологію, що простежена лінгвістами у мові праіндоєвропейців. [14, 69]

Отримані від трипільців скотарські навички прижилися і швидко розвинулися у сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Стада корів та овець пересувалися у пошуках пасовиськ, що вимагало від скотарів рухливого способу життя. Це стимулювало швидке поширення колісного транспорту, а також приручення у IV тис. до н. є. коня.

Постійні переходи у пошуках пасовиськ призводили до військових сутичок із сусідами та мілітаризації суспільства. У скотарів на відміну від землеробів не жінка, а чоловік є головною фігурою в сім'ї та роді, оскільки все життєзабезпечення лежить на пастухах та воїнах. Можливість накопичення худоби в одних руках створила умови для майнового розшарування суспільства. З'являється військова еліта. Мілітаризація зумовила будівництво найдавніших фортець, поширення культів верховного бога-воїна та пастуха, бойової колісниці, зброї, коня, сонця-колеса, вогню.

Ці ранні напівкочові скотарі залишили мало поселень, але величезну кількість могил. Археологи пізнають їх за так званим поховальним степовим комплексом. Найважливішими елементами такого комплексу є курганний насип, покладення небіжчика на спині з підгнутими ногами, посипання його червоною вохрою. В могили нерідко клали зброю (кам'яні бойові молоти та булави, грубі глиняні горщики, орнаментовані наколами та відбитками шнура, кам'яні антропоморфні стели). Нерідко в кутках могильної ями знаходять колеса, які символізували поховальний віз.

Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена конярів, що проживали у IV тис. до н. є. між Дніпром та Доном [15, 26-30]. Від них походить ямна археологічна культура, носії якої просунулися з Північного Причорномор'я по степовій зоні на захід у Подунав'я, на південь у Передкавказзя та на схід у Поволжя, північний Казахстан і навіть далі до Алтаю.

Аридизація клімату та навала причорноморських скотарів наприкінці V-IV тис. до н. є. зумовили колапс землеробського неоліту Балкан. Він стояв на порозі цивілізації і характеризувався домінуванням землеробства, осілістю, немілітарним матрилінійним суспільством з високорозвиненою матеріальною та духовною культурою, що дістало відображення у досконалій та вишуканій кераміці та пластиці. Типовий приклад цієї високороз-виненої культури дають трипільські пам'ятки Правобережної України.

Скотарство виникло із мисливства й було справою чоловіків. В неоліті були приручені майже всі великі господарські тварини -- свиня, коза, вівця. Шляхи й послідовність приручення в різних місцях відбувалися неоднаково. Коня одомашнили вже в мідному віці.

Як свідчать численні факти, першими свійськими тваринами на Передньому Сході -- якщо не рахувати собаки, відомого, нагадаємо, ще в мезоліті -- стали вівця та коза. Значно пізніше в цьому регіоні одомашнили бика і свиню. В Європі кістки перших приручених тварин виявлені на Балканах, зокрема в ранніх шарах Аргіси, Ніа Нікомеді (VII тис. до н. е.). В Степовому Подніпров'ї, Подністров'ї та Криму найдавніші сліди доместикації бика й свині простежуються в матеріалах ще до керамічного часу. Так, на площі мезолітичного могильника Василевський III знайдені кістки бика великої породи, що, на думку І. Г. Підоплічка, має ознаки приручення, а серед фауністичних решток мезолітичної стоянки Гиржеве, за В. І. Бібіковою, є кістки бика з такими ж ознаками. Велику кількість кісток свині виявлено і в мезолітичних шарах Криму.

Значно більше даних характеризують склад культурного стада в межах України й Молдови за неолітичної доби. Насамперед слід згадати поселення Сороки в Молдові, в ранніх керамічних шарах якого (4480 p. До н. е.) відкриті кістки свині та бика.

ІІІ.1 Становлення скотарського господарства

Джерелами для відтворення скотарської системи господарства на території України є матеріали трьох груп.

До першої відносяться остеологічні матеріали археологічних досліджень поселень та курганних поховань.

Другу групу джерел складають знаряддя праці, предмети побуту і духовної культури, які мають пряме чи побіжне відношення до скотарського господарства, перш за все рухливого. В цю групу джерел входить характер забудови поселень та структуру, склад поховальних комплексів.

Третю групу джерел складають етнографічні дані, які використовуються для інтерпретації археологічного матеріалу, моделювання систем первісного скотарства та диференціації форм його розвитку.

В вивченні скотарського господарства одним з головних є питання його становлення як системи. В першій половині ІІ тис. до н.е. у населення, наприклад, буджацької, катакомбної культури та культури багатопружкової кераміки скотарство було основою економіки. На цей час воно існує вже як сформований, розвинутий господарський комплекс з притаманною для нього системою утримання та відтворення поголів'я худоби, іншими специфічними ознаками, характерними для господарсько-культурного типу скотарів-кочовиків.

Визначення господарсько-культурного типу кочівників для доби неоліту -- бронзи здійснюється за наступною схемою:

- рухливий спосіб життя з відповідними специфічними ознаками матеріальної і духовної культури;

- система пасовисьок, що складається з екстенсивних форм утримання тварин впродовж року або більшої його частини;

- спеціалізоване скотарство, яке є основою господарської діяльності і головним постачальником продуктів харчування.

Рухливий спосіб життя. Одним з його ознак слід вважати курганний обряд поховання. Саме кургани з'являються як релігійно-ідеологічне відображення пастухівського скотарства. Їх поява синхронізується з зародженням рухливого скотарства, пов'язаного з розвитком конярства у населення середньостогівської культури. Не випадково в Буджацькому степу одне з найдавніших поховань зі скіпетром, у вигляді зображення голови коня, датується IV тис. до н.е. є свідченням початку переломного моменту в історії степового населення, тобто виділенням рухливого скотарства в окрему галузь (Даниленко, Шмаглій, 1972). [10, 5-15]

Іншою ознакою рухливого способу життя є співвідношення поселень та курганів. Для другої половини ІІІ тис. до н.е. і першої половини ІІ тис. до н.е. в Буджацьких степах, в межиріччі Південного Бугу і Дністра відомі лише два поселення -- Маяки та Усатове. Інші усатівські пам'ятки -- кургани. Відстань в десятки кілометрів між відомими поселеннями і курганами не дає підстав стверджувати, що останні споруджувались осілим населенням. Характерним в цьому відношенні є пам'ятки носіїв буджацької культури. На сьогодні це виключно кургани, в яких знайдено чимало свідчень про рухливість населення, яке їх споруджувало і, зокрема, це залишки в них возів або їх частин.

Наявність курганного обряду при відсутності поселень -- типова картина для першої половини ІІ тис. до н.е. В епоху пізньої бронзи посилюється роль землеробства. Господарство і побут стають осілими. Факти вказують на відповідну стійкість в ІІ тис. до н.е. певного співвідношення між чисельністю поселень і курганів: більше курганів -- менше, або повна відсутність поселень, менша кількість курганів -- багато поселень.

Подібні “курганні регіони” могли виникати як результат господарської диференціації, коли населення, в даному випадку з рухливим скотарським господарством, локалізується в окремих районах степу. Одним з них могло бути Дністро-Дунайське межиріччя за часів існування тут Буджацької культури.

Особливе місце серед матеріалів, пов'язаних з рухливістю, займають поховання з возами, або їх частинами. Цей вид транспорту виник внаслідок розвитку скотарського господарства і рухливого способу життя. Вози для рухливих скотарів були житлом на стоянках і під час кочування, і засобом для перевезення майна, різних вантажів. В умовах сформованого рухливого господарства вози відіграють не тільки значиму роль в виробництві, але й стають певним духовним символом в поховальному обряді. Не випадково більшість поховань з транспортом супроводжуються лише колесами, рідше частинами возів і зовсім рідко цілими возами. Використання колісного транспорту в обрядодіях є наслідком тривалого існування виробничо-побутової практики.

Система пасовисьок. Система пасовиськ -- широке поняття. Вона обслуговує всі форми скотарства від приселищного до кочового.

Формування системи пасовиськ залежить від різних чинників і, перш за все від кліматичних умов і, насамперед, від репродуктивності степу. Але, зрештою, система пасовиськ залежить від типу скотарського господарства і соціальної організації скотарів, хоча останні фактори є, в свою чергу, обумовленими, значною мірою, формами економічної адаптації населення до місцевого природного оточення.

В Північному Причорномор'ї формування системи пасовиськ починається, напевне, з часів неоліту (Даниленко, 1969). У подальшому в епоху міді вона вдосконалюється. [9, 112]

Моделювання системи пасовиськ першої половини ІІ тис. до н.е. базується на методичних рекомендаціях С.І.Руденко, який розділяє скотарство на осіле, відгінне, або пасовищне, напівкочове та кочове. [14, 67]

Не всі форми скотарського господарства можливо прослідкувати на археологічному матеріалі, тому пропонується осілу і відгінну форму скотарства, якщо не вдається їх розподілити, розглядати під назвою “осіле”. Тільки з переходом до напівкочового і кочового скотарства відбуваються зміни в матеріальній культурі, які фіксуються археологічно. В такому випадку, при неможливості їх розподілу, таке господарство може називатись “рухливе” [17, 44-45].

В Північному Причорномор'ї система пасовиськ реконструюється, зокрема, по розміщенню курганів. З'ясовується нерівномірність їх розподілу по степовій території.

Як показує картографування курганів в одному з районів Буджаку (Тарутинський район), з 234 курганів 124 знаходяться на берегах річок Когильник і Чага, які мають широкі пойми і різну висоту берегових схилів: лівий -- пологий, правий високий та крутий, з якого на декілька кілометрів проглядається долина. Саме тут, за етнографічними даними скотарі влаштовували тимчасові стійбища. [16, 13-19]

Невипадково на високому березі знаходиться і більше курганів, ніж на протилежному пологому. В долинах річок більше якіснішого корму для тварин. Річки були надійним джерелом питної води і водопоїв тварин, місцем для рибних промислів. В поймах існували кращі умови для збереження тварин взимку.

Топографія курганів співпадає з маршрутами кочівок рухливого скотарського населення. Принаймні за цими маршрутами кочували ногайці Буджацької орди, у межиріччі Дунаю і Дністра на площі 150 х 200 верст. Маршрути сезонних переходів скотарів пролягали вздовж річок. За літо вони перекочовували 3-4 рази. Відстань між стоянками складала 10-12 верст, а між аулами - 8-10 верст. [15, 25]

Подібною до цієї могла бути система пасовиськ і первісних скотарів, адже форми утримання тварин при екстенсивному скотарстві визначались станом природних умов і існували практично без змін тривалий час.

Спеціалізація скотарства. Спеціалізоване скотарство -- одна з умов існування рухливого господарства.

На формування спеціалізованого скотарства вказує існуюче співвідношення видів тварин в домашньому стаді. В осілому господарстві обмежені можливості збільшення поголів'я всіх видів, тому перевага надається тваринам найбільш практичним -- коровам та волам, які погано переносять тривалі кочівки, а в зимовий період не здатні добувати корм з-під снігу. Зате з цим добре справляються коні, які, до того ж, легко долають значні відстані. Значні відстані здатні долати і вівці.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6