Аж до революції 1917 року федералізм Драгоманова, де все починається з самоорганізації знизу, й марксизм з його національною байдужістю й схилянням перед великими державами були єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» за те, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово було за державами, а не за народами. «Так, -- пише Драгоманов, -- в ній був відділ (секція) й секретар генеральний за Росією, хоч в Росії десятки країн і людських пород одна до одної неподібних». Це був для Драгоманова приклад найтяжчого гріха: «Інакше кажучи, та «спілка» (Перший інтернаціонал. -- Авт.) почала працю не знизу вгору, а згори вниз».
Драгоманов із Швейцарії підтримував близькі контакти з українськими радикалами, насамперед у Галичині, особливо з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та Іваном Франком. Та якщо Павлик одразу став і до кінця залишився політичним прихильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувся до драгоманівської ідеї центральної ролі селянства в становленні соціалізму в середині 80-х рр. ХІХ ст. Павлик дивився на марксистську «утопію» як на програму створення поліцейської держави й вважав, що вона могла знайти прихильників тільки серед державних націй, що гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» фактично перетворилося на «Нації Російської й Німецької імперій, зросійщуйтеся і зґерманізовуйтеся!» Коли 1890 р. у Львові сформувалася перша українська політична партія -- Русько-українська радикальна партія -- це була коаліція, для якої старші прихильники Драгоманова -- Франко, Павлик і Северин Данилович написали програму мінімальну, а молоді марксисти -- Євген Левицький, Микола Ганевич і Володимир Охримович написали програму максимальну. Тодішні оглядачі не могли не помітити суперечностей між загальними фразами програми максимальної про науковий соціалізм та програми мінімальної, яка запропонувала ряд реформ, щоб перешкодити пролетаризації селян.
На першому з'їзді радикальної партії марксист В'ячеслав Будзиновський та молодий Юліан Бачинський (майбутній автор памфлета «Україна irredenta») вперше виступили за політичну незалежність української держави, Франко та Павлик виступили проти. Та навіть коли на кінці 1895 р. Українська радикальна партія офіційно прийняла програму боротьби за політичну незалежність українського народу і як перший крок до цього -- вимогу розподілу Галичини на західну (польську) та східну (українську) частини, Франко обстоював ту позицію, що політична самостійність аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії, що самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання прийме федеративну структуру.
У контексті розгляду соціалістичних моделей української державності важливо підкреслити, що найголовнішими критиками створення в 1914 р. як державницького центру в екзині
Спілки визволення України (СВУ) були навіть не більшовики і навіть не Ленін, хоч він постійно тримав його під прицілом, а самі українські соціалісти.
Найжорстокішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші «не вороги ідеї самостійности України», але «наші російські товариші тільки тоді би виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення».
Тобто Юркевич самй існування України, як державного утворення, поставив у пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Троцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами.
Логіку Юркевича можна зрозуміти тільки в контексті його поглядів на майбутнє України. Кого-кого, а його аж ніяк не можна було запідозрити в проросійських симпатіях, але створення СВУ в буржуазному оточенні Австро-Угорщини, переговори СВУ з буржуазними Центральними державами, тобто з імперіалістами, навіть сам склад СВУ, до якого входили аж ніяк не «представники трудящих», а патріотично настроєні вихідці дворянства, він вважав зрадою соціалістичних ідеалів та «ідеї живого мужицького народу».
Сама ідея «живого мужицького народу» утопічна. Таке одномірне суспільство можливе, але тільки в колоніальних умовах, коли всі інші місця в соціальному розподілі праці займають члени іншої національної групи.
Просто нема й не може бути «мужицького народу» ще і тому, що селу потрібні промислові товари.
А коли місто, де такі товари зроблені, споглядає на село з позиції сили та власного верховенства, коли існує різниця мов між містом та селом і місто виступає щодо села як представник колонізаторської сили, виникнення суперечностей неминуче.
Без достатньо авторитетного арбітражу між ними можливі такі ж конфлікти, які були в Україні під час визвольних змагань.
Лев Троцький боротьбу Юркевича з СВУ, звісно, підтримав. У своєму листі-відповіді він пише, що кара революційного суду могла б стосуватися таких «авантюристів», які «засідають у віденській поліції або на австрійському автомобілі виїжджають у приймальну до турецького візира». Чим же так розлютили представники СВУ Лева Троцького?
Чи не тим, що саме у зв'язку з Туреччиною пов'язаний найбільший успіх цієї організації, яка домоглася офіційної заяви уряду Туреччини про повну підтримку майбутньої незалежної України.
Повертаючись до такої особи, як найреволюційніший та найсоціалістичніший серед українців Лев Юркевич, який активно боровся проти будь-яких спроб організації самостійного українського державотворчого центру, треба сказати, що і йому не принесли успіху безкінечні нав'язування своєї співпраці Леніну, Троцькому, Мануїльському.
Більшовики поставилися до його ідей насторожено і вороже, категорично відкинули всі його пропозиції про спільні дії, від нього ж відвернулася більшість українських патріотів.
1.
2. 3. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?
Михайло Грушевський -- не просто символ української державності, він у критичному 1917-му став абсолютним втіленням української національної і державницької ідеї. Голова Української Центральної Ради, перший Президент УНР, людина виняткового інтелекту і працездатності, рівного якій по значенню й авторитету в Україні початку ХХ століття не було. Саме йому -- кабінетному ученому, філософу, історику, теоретику літератури і мистецтва, письменнику, етнографу, довелося взяти на свої плечі вирішення практично усіх питань, пов'язаних із зародженням та існуванням Української Народної Республіки.
Як і більшість українських соціалістів, Грушевський дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття українства і селянства були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж в Росії чи на Заході, що вона пішла іншими шляхами і з іншого боку підійшла до розв'язання соціальних проблем, а отже, соціальна і політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, і завжди. І поскільки «перед цими будучими поколіннями селянства лежить велика місія репрезентувати Українську Народну Республіку, Велику Україну перед світом -- єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу, які будуть посилати колись своїх дітей до неї -- вчитись, жити, працювати і керувати державою з участю трудящого люду», то найперше завдання української держави полягає в тому, аби забезпечити обов'язкове навчання селянських дітей, повсюдне впровадження аґрономічних шкіл, а публіцистика, література, аґітація живим словом повинні підняти в селянства почуття самоповаги, виховати справжніх «господарів землі».
Грушевський вважав, що завдання провідників українства полягає в тому, щоб гасити, нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу, робити все для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати відносин ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності і становищем української мови як мови державної.
Грушевський, висуваючи «ґрандіозні завдання» перед Україною, тут же застерігає, що «ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерські тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені». Тобто Грушевський, сам того не відаючи, на самому початку існування держави обмежив її можливості як інструменту оподаткування, перерозподілу соціальних благ і виконавця соціальних програм. Така позиція мала би призвести і, звісно, призвела до повсюдної анархії, виникнення різноманітних «незалежних республік», врешті-решт -- до некерованого хаосу в новоствореній державі.
Грушевський не відкидав повністю роль армії, але вважав нормальною формою охорони держави всенародну міліцію. На армію він дивився як на явище перехідне, тимчасове, яке в будь-яку мить буде готове перейти від армійської до міліцейської системи. Утримання постійної армії він вважав «марнуванням часу», стверджував, що треба все зробити, щоб в якомога коротший час втиснути всю «технічну підготовку, доведену до рівня сучасних вимог, а потім усе далі здійснювати через учбові збори, організовані в різні пори року так, щоб вони найменше відтягали живі сили краю від продуктивної праці».
Велику увагу у своїх працях приділяв Грушевський майбутньому територіальному устрою України. Будучи переконаним федералістом, Грушевський думав над тим, яка модель територіального устрою дасть найкращі можливості для справжнього демократичного самоврядування. Він вважав, що існуючий поділ на повіти та губернії не придатний для такого завдання. Повіт -- замала одиниця, щоб в її рамках можна організувати ширшу самодіяльність громадянства у всіх сферах життя, а губернія -- надто механічне і штучне утворення, надто велике, яке фактично розпадається на окремі частини, органічно не пов'язані одна з одною. Грушевський вважав, що оптимальним варіантом може бути утворення округів з населенням приблизно до мільйона чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, і шляхів, і сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну. У своїм районі вона буде спроможна організувати і сіть середніх шкіл, і якісь вищі школи, добрий музей і порядний театр -- все те, чого звичайне повітове місто своїми засобами зробити неспроможне». Такий територіальний устрій дасть можливість кожній окрузі посилати до Всенародних зборів України не менше десяти депутатів, таким чином стануть можливими і пропорційні вибори, і партійне групування. З іншого боку, оскільки округа достатньо невелика, то всі її частини будуть пов'язані і між собою, і з своїм центром, всі громадські, політичні й культурні сили будуть на виду й на обрахунку, і все суспільне будівництво відбуватиметься за активної участі й під контролем громадянства. Грушевський запропонував план такого устрою, виходячи з уже усталеного на той час економічного і культурного районування, а також з історичних обставин і історичних назв, нехтувати які він вважав справою небезпечною, поскільки вони складалися «не капризом дипломатів чи урядовців, а виростали з умов географічних, природних -- ці умови не змінюються так легко».
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
