Говорячи про головні характеристики українського лібералізму, слід застерегти, що теоретичні рефлексії в історичному контексті так і не змогли набути виразного, сталого політико-економічного втілення. Деякі партійні інституції, що діяли в період 1907-1917 рр., -- Українська демократична партія, Українська радикальна партія тощо не були представниками ліберальної програми у повному її розумінні.

У подальшому поодинокі носії ліберальних ідей не знаходили в Україні сприятливого ґрунту для формування організаційної структури. У період новітньої історії серед знаних діячів лише Іван Лисяк-Рудницький своєю діяльністю та науковою творчістю зберіг спадкоємність української ліберальної ідеї. Його тлумачення національної історії та українських політико-правових традицій включало, окрім традиційного розгляду націоналізму та комунізму, ще й аналіз ліберальних ідей, котрий він здійснює з погляду загальнолюдських цінностей.

Хибою українського лібералізму минулої доби була недооцінка національного в системі світоглядних засад суспільства та ролі держави у співвідношенні з іншими суспільно-політичними інститутами. Водночас, ключове місце відводилося концепції демократії, особливо певним принципам прямої демократії в організації державної влади, реґіонального та місцевого самоврядування. Програмні ідеї лібералів здавалися нереальними для українських земель у складі імперських держав з тоталітарним політичним режимом. Ці ідеї в Україні завжди сприймалися як певна утопія та ніколи не мали широкої підтримки.

За сучасних умов лібералізм стає модною в Україні світоглядною та політико-економічною концепцією. Нині близько десяти українських політичних організацій декларують, що взяли на озброєння ліберальні ідеї. Але проблема сучасного українського лібералізму полягає у використанні морально і політично застарілих концепцій класичного лібералізму. Для України, як і для низки країн посткомуністичного світу, характерний «синдром імплантування політичних систем». Певна частина демократичних сил України, що зорієнтована на ліберальні моделі західного світу, свідомо чи вимушено пропонує прищеплювати ці світоглядні засади країн-донорів на пострадянський ґрунт. При цьому література, яка перевидається і пропаґується в Україні, є здебільшого енциклопедичними посібниками початку та середини ХХ століття.

За приклад неадекватності сучасних «ліберальних» структур в Україні усталеним уявленням про лібералізм, може правити новостворена «ліберальна» фракція у Верховній Раді. Якщо аналізувати програмні документи цієї структури, то вочевидь побачимо, що більшість ключових понять взято «лібералами» з ідеології соціальної демократії. Цей ідеологічний гібрид прикметно віддзеркалюється й у складі членів і керівництва цієї фракції. Серед лідерів -- Володимир Лановий та Леонід Кравчук. Якщо перший може бути цілком сприйнятий як політичний діяч проліберальної орієнтації, то Л.Кравчук відомий, насамперед, як уособлення цілком протилежної концепції -- «українського державного розбудовництва» -- уособлення з класичним номенклатурним родоводом. Серед рядових членів цієї «ліберальної» фракції -- також колишні представники комуністичної та соціалістичної груп у парламенті.

Цілком зрозуміло, що йдеться про специфічні ідеолого-підприємницькі кооперативи, які експлуатують власне назви (аби розв'язати проблеми фінансування партії за допомогою вітчизняних та зарубіжних промислових і фінансових кіл). Так, Ліберальна партія України задекларувала намір змінити свою назву на «Ліберально-трудова партія», а лідери Партії Демократичного Відродження України та Трудового Конґресу України свою «ліберальність» маніфестували в назві «Народно-демократична партія».

Імплантація ліберальної ідеї в політико-економічне життя сучасної України значною мірою забезпечується державними структурами країни. Позиція українського Президента скажімо на думку лідера «лібералів» Володимира Щербаня, повністю відповідає ліберальній стратегії, що, мовляв, дає підстави підтримувати кандидатуру Леоніда Кучми на наступних виборах. Але урядова економічна програма передусім «цінна» тим, що, згідно з нею, планується своєрідний «лібералізм для донорів». Саме задля цього в теперішньому уряді на посаді віце-прем'єра залишився Віктор Пинзеник, який реально не впливає на прийняття державних рішень, а використовується насамперед як символ «українського монетаризму». Для Міжнародного валютного фонду та Світового банку збереження цього економіста у складі уряду -- подається як ґарантія ліберального характеру економічного поступу України.

Проте дії уряду в галузі економіки є вкрай непослідовними і непрогнозованими й отож не дають достатньо підстав для розуміння логіки у розгортанні економічної програми, проголошеної Президентом. Цілком очевидним є лише те, що надзавданням сучасних економічних реформ в Україні стало не утримування та підвищення рівня життя громадян, а утримування рівня карбованця та відповідного рівня інфляції задля забезпечення систематичного отримання західної економічної допомоги.

Декларативна «ліберальна» орієнтація впливових урядовців сучасної України -- ілюзія стосовно бездоганності й універсальності монетаристських засобів реформування економіки, помножена на політико-економічне донорство міжнародних фінансових інституцій, за умов відсутності системи економічних перетворень та традицій економічного лібералізму може призвести до серйозних та непередбачуваних наслідків.

Тому найближче майбутнє ліберальної ідеї в Україні, мабуть, буде значною мірою пов'язане з національною традицією та химерами сучасного українського політичного життя.

Висновок

Закономірно, що з десятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтеліґентів та кількома індивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масову підтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганням селянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другої половини ХІХ століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух, ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті якого поневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі за свободу та справедливість.

Сьогодні, з відстані часу, приглядаючись до ідейно-теоретичної спадщини М. С. Грушевського, можна тільки подивуватися, як змогли більшовицькі «теоретики» настільки викривити погляди і зміст діяльності цього безумовно переконаного соціаліста-демократа, великого гуманіста, що надовго саме його ім'я стало символом «українського буржуазного націоналізму» і контрреволюційності.

«Провина» Грушевського була в одному -- він надто серйозно поставився до ідеї української держави в рамках федеративної Росії, надто щиро вірив в інтернаціоналізм російських політиків, вирізнявся від більшовицьких лідерів надто гуманістичними поглядами на роль і місце держави, іншими словами, він занадто серйозно поставився до ідей соціалістичного інтернаціоналізму.

Пiдводячи пiдсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимо перевести основну переоцiнку вартостей. «Фанатизм», «iнстинктивнi почування», «емоцiйнiсть» замiсть «розумовостi», дух нацiональної нетерпимостi», -- все, що опльовували в нас, повинно реабiлiтувати свiже i молоде українство» 14. I, слiд сказати, цi гасла, поданi пiд флером боротьби за справді святу мету -- визволення батькiвщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання вiдповiдної освiти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої нацiональнi та загальнолюдськi права насильницькими методами.

Липинський усвідомлював історичну безперспективність відокремлення держав, передовсім слов'янських. Так, дослідник його творчості Євген Пізюр зауважує, що в Липинського виникла ідея утворення у Східній Європі «Спілки трьох Русей». Одначе ця ідея не отримала у нього належної розробки і залишилася малозрозумілою його дослідникам. Як вважає Пізюр, спілка трьох народів -- російського, українського і білоруського -- мала б ґрунтуватися на повній незалежності цих держав і являла б собою різновид політичного блоку. І тут Липинський виходить зі свого аґрарного «консервативного аристократизму», вважаючи, що альянс трьох народів необхідний, оскільки жоден із них не спроможний протистояти ні «номадичному» впливу Сходу (зараз ми сказали б ісламському фундаменталізму), ні домінуванню анонімного фінансового капіталу із Сходу.

Література

1. Василенко Н. П. Богдан Александрович Кистяковский // Социологические исследования. 1994.--№ 2, 4, 5.

2. Великий українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського.--К., 1992.

3. Воронкова В. Г., Ясир И. Д. Зарождение и эволюция либерализма в Украине в ХІХ--нач. ХХ века. -- Донецк, 1993.

4. Геллнер Э. Нации и национализм.--Вопросы философии.--1989.--№7.

5. Геллнер Э. Пришествие национализма. Мифы нации и классы.--Путь, 1992.

6. Горкін Л. П. Михайло Туган--Барановський--мислитель, вчений, громадянин/Туган-Барановський М. І. Політична економія.--К.: «Наукова думка», 1994.

7. Драгоманов М. П. Вибране.--К., 1991.

8. Драгоманов М. Вольный Союз--Вільна Спілка.--У кн.: Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993.

9. Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе.--К., 1994.

10. Ленін В.І. Повне зібрання творів.--Т.12.

11. Марочко В.І. Українська селянська кооперація: історико-теоретичний аспект (1861-1929 рр.). --К., 1995.

12. Пріцак О. Слово про Агатангела Кримського//Вісник Академії наук України.--1991.--№6.

13. Сосновський М. Дм.Донцов. Полiтичний портрет. -- Нью-Йорк-- Торонто, 1974.

14. Сохань Павло. Б.Д.Грінченко - М.П.Драгоманов: Діалоги про українську національну справу..--К., 1994.

15. Томенко М. Політичні погляди Михайла Драгоманова та Дмитра Донцова в контексті формування сучасної української державності//Слово.--1991.--№21.

16. Українські політичні партії кінця ХІХ--початку ХХ століття. Програмові і довідкові матеріали.--К., 1993.

17. Чижевський Д. В'ячеслав Липинський як філософ історії. // Філософська і соціологічна думка.--1991.--№10.

18. «Шлях перемоги», Київ-- Львiв-Мюнхен, 1993.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8