Він вважав себе переконаним федералістом, цілковито в дусі соціалістичної ідеології, яку сповідував. Він рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі і націоналізмі, але вважав, що майбутня українська держава повинна будуватися на основі домінуючого українського національного елемента.
Грушевський і його соратники мислили ґлобальними масштабами. Будучи переконаними соціалістами, вони брали, як бачимо, відповідальність не лише за Україну, а й за долю усієї колишньої російської імперії, всіх її народів. 21-28 вересня 1917 р., виконуючи квітневу постанову Українського Народного Конґресу про встановлення зв'язків з народами Росії, що домагалися, як і український народ, перебудови Росії на федеративних засадах, Центральна Рада провела у Києві так званий «З'їзд народів». У ньому взяли участь представники татарів, грузинів, латвійців, литовців, євреїв, білорусів, естонців, молдаванів, бурятів, донських козаків, а також представник Тимчасового уряду.
На з'їзді відзначалося, що ідея федералізму глибоко запала в громадянство численних націй Росії і що з ґрунту федералізму колишні в'язні російської тюрми народів могли зійти лише в бік цілковитої самостійності. Спеціальною постановою з'їзд висловився за докорінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федеративного устрою, демократизму, визнання рівності прав усіх народів, а у тих випадках, коли національності, як, наприклад, євреї, розпорошені по всій державі, за надання їм екстериторіально-персональної автономії. З'їзд також висловився за рівноправність усіх мов, скликання крайових Установчих зборів на демократичних принципах.
З'їзд також обрав Раду Народів, якій було доручено керувати спільною боротьбою всіх народів за «храм волі народів» -- російську федерацію. Головою Ради було призначено Михайла Грушевського. Федералістичні традиції в українській політичній думці того часу виявилися досить живучими і стійкими. Українським соціалістам довелося пройти довгий і трагічний шлях розчарувань, аби позбутися своїх ілюзій стосовно можливості жити самостійним і демократичним життям у рамках однієї російської держави. Вони переоцінили інтернаціоналістські тенденції соціалістичної ідеології і недооцінили живучість та аґресивність російського національного міфу щодо України. З'їзд Народів ніяких наслідків не мав і не міг мати, російські радикально настроєні політики швидко просувалися до прийняття ідеї централізованої російської держави, і в цьому пункті не було практично ніякої різниці між ленінською проповіддю «зближення і злиття націй» та гаслом «єдиної і неділимої» білого генерала Денікіна.
Все ж Грушевський зробить ще одну відчайдушну спробу після жовтневого перевороту у Петроґраді.
У ІІІ Універсалі Центральної Ради, написаному ним особисто, проголошувалося: «Не відділяючись від Республики Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республика стала федерацією рівних і вільних народів». Центральна Рада не виступила проти більшовицького уряду, але й не визнала його офіційно як представницький уряд Росії, врешті, для такого визнання й не було ніяких підстав, якщо виходити з твердої федералістської позиції Центральної Ради і її голови.
6 грудня Генеральний Секретаріат звернувся до Ради Народних Комісарів і до крайових комітетів, які репрезентували різні реґіони Росії з нотою, в якій пропонувалося вжити негайних заходів по створенню соціалістичного уряду Росії на такій платформі:
«Заключення загального демократичного миру та скликання в своїм часі Всеросійських Установчих Зборів. У разі вашої згоди Генеральний Секретаріят просить не відмовити і негайно повідомити безпосереднім проводом, до якого реченця ваші представники могли б прибути до Києва для участи в нараді, яка скликається Генеральним Секретаріятом з вище вказаною ціллю».
З цієї пропозиції УНР також нічого не вийшло, поскільки Росія на той час уже стояла на порозі громадянської війни, поділена на різні ворожі табори, сповнені смертельної ненависті один до одного. Українська Центральна Рада для реалізації свого мрійницького проекту об'єднати те, що за своєю суттю не піддавалося до об'єднання, практично не мала прихильників у Росії. Усе, чого вона домоглася, це накликала на себе гнів ленінських червоних ґвардійців.
Відповідь Леніна -- ультиматум (19 грудня), а через шість днів група більшовиків створює «Народний секретаріат УНР» в Харкові та отримує військову допомогу «старшого брата». Через місяць більшовики уже в Києві. Врешті беззахисна Україна змушена була, укладаючи мирну угоду з Центральними державами, просити їхньої допомоги проти більшовицької інвазії.
Втім держава, створена Четвертим Універсалом, була уже на першій своїй стадії приречена, поскільки цей Універсал відстоював есерівську позицію щодо аґрарної реформи, а це унеможливило виконання Берестейської угоди щодо продажу хліба німцям. Закономірно, що німці, які мали реальну військову силу в Україні, шляхом гетьманського перевороту перебрали на себе владу політичну. Пізніше сам Грушевский ще раз поставить свої соціалістичні ідеали вище державності. У 1920 р., коли російськомовні більшовики боролись проти Директорії УНР на чолі з Петлюрою, він написав листа секретарю ЦК КП(б)У Косіору з наївним проханням до більшовиків України передати владу українським партіям, які стояли на радянській платформі.
Розділ ІІ. Націократичні ідеї
2.1. Микола Міхновський -- романтик української ідеї
Першим, хто вiдкрито заявив про колонiальний статус України у складi Росiйської iмперiї та право її народу на самовизначення, був харкiвський адвокат Микола Iванович Мiхновський. 1900 року вiн виголосив промову «Самостiйна Україна», яка того ж року була видана у Львовi окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росiї вперше в новiтнiй iсторiї розглядалися в нiй з позицiй державностi. «Українська мрiя» у вигляді питання про звiльнення нацiї з'явилася свiтовi. I хоча публiкацiя мiстила в собi бiльше запитань, нiж вiдповiдей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежностi, сама постановка проблеми висунула її автора на одне з чiльних мiсць на українському полiтичному небосхилi.
Мiхновський в емоцiйнiй формi характеризує утиски українського народу в царськiй Росiї. «Яким правом,-- пише вiн, -- росiйське царське правительство поводиться з нами на нашiй власнiй територiї, наче з своїми рабами?.. На пiдставi якого права на всiх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росiян (москалiв) або змоскалiзованих ренеґатiв? На ґрунтi якого права з наших дiтей готують по школах заклятих ворогiв i ненависникiв нашому народовi? Через що навiть у церквi панує мова наших гнобителiв? Яким правом правительство росiйське здертi з нас грошi витрачає на користь росiйської нацiї, плекаючи i пiдтримуючи її науку, лiтературу, промисловiсть i т.д.? I, нарештi, найголовнiше, чи має право царське правительство взагалi видавати для нас закони, унiверсали та адмiнiстративнi засади?».
Вiдповiдаючи на цi запитання, автор доводить, що Росiя порушує майже всi статтi Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанiвець українську автономiю. З цього робиться логiчний висновок про те, що невиконання договору однiєю стороною позбавляє iншу юридичного обов'язку дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для України не iснує.
Окреслюючи першочерговi завдання нової української iнтелiґенцiї, яку М.Мiхновський вважав рушiйною силою нацiональної революцiї, вiн констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горiлки минули i нiколи вже не вернуться... Українська iнтелiґенцiя стає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiрить у сили свої i нацiональнi, i вона виповнить свiй обов'язок...».
Звичайно, в даному разі Мiхновський багато в чому видавав бажане за дiйсне. Анi український народ, який не пройшов перiоду станової стратифiкацiї i мав досить туманне уявлення про власнi iнтереси, анi iнтелiґенцiя, що перебувала в основному в полонi соціалiстичних iдей і звикла обслуговувати iмперський режим, вважаючи себе частиною загальноросiйської демократiї, -- всі вони на той час не були готовi до полiтичної боротьби за нацiональнi права. До того ж радикалiзм автора «Самостiйної України», що подекуди межував з шовiнiзмом, стояв на перешкодi популярностi його думок. Заяви типу: «Усяк, хто на цiлiй Українi не за нас, той проти нас. Україна для українцiв, i доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя», -- вiдштовхували вiд української iдеї, в iнтерпретацiї Мiхновського, iншi нацiональностi полiетнiчного суспiльства.
Брошура Мiхновського була першою спробою оформити скривдженi нацiональнi почуття українцiв у рамках полiтичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бо питання тактики і стратегiї полiтичної боротьби окресленi в «Самостiйнiй Українi» дуже побiжно. Скорiше, ми можемо розглядати твiр Мiхновського як дзеркало тих переживань, якi нуртували в свідомості молодих українців, окрилених ідеями нацiонального визволення напередодні революційних потрясінь початку ХХ століття. Звiдси -- переважаючий вплив емоцiйного чинника, певний брак неупередженого аналiзу, виразнi шовiнiстичнi акценти.
Але всi цi очевиднi вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцiнку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. Заслугою М.Мiхновського перед українською державнiстю слід вважати те, що вiн публiчно заявив про законне право українського народу самостiйно вирiшувати свої проблеми.
Головним ворогом України М.Мiхновський вважав Росiю. Вiн застерiгав захоплених соцiалiстичними iдеями землякiв, що навiть у разi повалення самодержавства Україна залишиться в колонiальному станi, якщо не вийде зi складу iмперiї пiд час революцiї. М.Мiхновський пропонував йти до незалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi потенцiї нацiоналiзму європейського типу.
Проте вiн не брав до уваги того, що, скажімо, у Нiмеччинi та Iталiї XIX століття нацiоналiзм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдськi права i свободи, якi ставилися на перше мiсце. До того ж населення цих країн було переважно мононацiональним. Цi суттєвi чинники були проiгнорованi i нацiональна iдея у викладi М.Мiхновського не знайшла на початку столiття широкого визнання серед українства.
В серединi 20-х рокiв ці iдеї трансформувалися у рух, що виник на захiдноукраїнських землях, якi увiйшли до складу Польщi. Його iдеологiєю став «iнтеґральний», або чинний нацiоналiзм, автором якого був Дмитро Донцов.
2.2. Головнi iдеї чинного нацiоналiзму Дмитра Донцова
На початку своєї полiтичної та публiцистичної дiяльностi Донцов вiддав данину соцiалiстичним iдеям i навiть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою свiтовою вiйною у його творчостi з'явилися виразнi антиросiйськi тенденцiї, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Вiн наголошував на небезпецi для України наслiдувати приклад пiвнiчної сусiдки й закликав українство повернути очi на Захiд.
На основi цього висновку Донцов пропонує пов'язати геополітичне майбутнє України з Нiмеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередоднi очевидного конфлiкту цих держав з Росiєю та її союзниками вiн закликав (у разi поразки останнiх) до створення в межах Австрiйської iмперiї «Українського коронного краю».
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
