Найбільше шансів на успіх давали втечі з „робочих команд” поза таборами. Хоч „Пам'ятка для охорони робочих команд з російських військовополонених” вимагала за найменшої підозри стріляти „без попередження”, все ж люди йшли на смертельний ризик. Досить поширеними були втечі під час транспортування в поїздах. Сміливці, розібравши підлогу в теплушці, викидалися вночі на полотно залізниці між рейками.
Набагато складніше було організувати втечу безпосередньо із стаціонарного табору військовополонених. А проте підпілля, де воно було, розробляло плани втеч і навіть повстань. Часто такі наміри були нереальними, іноді навіть фантастичними, але це підтримувало душевні сили в'язнів, надії на кращу долю.
Доля Блеснюка Олексія Михайловича, який народився в 1935 р. в м. Вінниці та бачив війну на власні очі у маленькому сердечку закарбувала все, чим він поділився сьогодні із нами.
Батьку Олексія Михайловича, Михайлу Андрійовичу теж вдалося втекти із концентраційного табору, що знаходився на території України. До війни він був шофером, це була дуже привілейована професія, адже в ті часи і машин було ще дуже мало, і керувати ними вміли лише одиниці. Мати, єврейка, не працювала, але це й не потрібно було, бо і на батькову зарплату жили дуже добре. Отож, із раннього дитинства у Олексія Михайловича залишилися лише найприємніші спогади: сімейні походи до кінотеатрів, ігри з друзями (де він, чомусь, завжди був найменшеньким) . У ті часи Вінниця - рідне місто оповідача - скидалася швидше на маленьке село, сусіди на одній вулиці були взагалі як за родичів, жили там і євреї, і українці, і росіяни, і хто не є, але ніхто не зважав на національність. До війни люди і не знали, що це таке, і як так може бути.
У 1939 році розпочалася Фінська кампанія і батька як водія забрали на війну. Повернувся Михайло Андрійович цілим та неушкодженим.
Трохи пізніше розпочалася кампанія по радянізації західних областей України і батька знову забрали до армії. Цього разу він працював водієм на машині швидкої допомоги. Слава Богу і цього разу минулося - повернувся живим і неушкодженим, привіз багаті трофеї : фуражки, сувої тканин, та туфельки маленькому сину, які той не хотів знімати навіть на ніч! У сім'ї народився ще один син і, здавалося, нічого не передвіщало біду, але ... Розпочався наступ гітлерівських військ і на Радянський Союз. Це був 1941 рік, батька забрали практично зразу, а сім'я опинилася в окупації. У місті розпочалося таке, що страшно навіть згадувати: бомбардування, розстріли. Люди намагалися покинути місто, врятуватися. Потяги, що йшли на схід брали часто приступами, застрибували, хапаючись за поручні, мов за останню надію, бо це дійсно було так...А одного разу німці, знаючи, що у вагонах люди, відкрили вогонь по потягу. Потяг повернувся назад до Вінницького вокзалу, а от люди звідти уже не вийшли: їх виносили мертвими.
У місті розташувалась і колоніальна адміністрація, і органи гестапо у приміщенні сьогоднішньої тюрми, прибули також і поліцаї, ті, хто пізніше втілить у життя усі найстрашніші вироки, своїми руками вчинить масові акції геноциду над ні в чому не повинним народом, конвойний полк зайняли мадяри.
А ситуація ставала все гіршою і гіршою, особливо із харчуванням. Якщо колись і перепадала яка бараболька, то її взагалі не чистили, боячись втратити хоч лусочку. Матері доводилось продавати усе, що батько привіз із Польщі, щоб прохарчуватись, а діти все одно бігали голодні. І от одного разу до конвойного полку привезли цілий фургон білого запашного хліба. Їм, голодним, здавалося тоді, що вони відчувають навіть його запах, сидячи недалечко у бур'янах. Тоді солдат, що розвантажував фургон, запримітив їх і їхні голодні очі і зажбурнув цілу буханку хліба аж ген у городи! Вони розірвали її порівну і їли так жадібно, наче нічого смачнішого не було у цілому світі. Правда і солдатові тоді перепало добряче за таку сваволю від начальства.
А між тим по місту ширились чутки, що євреїв вихоплюють із будинків, на вулицях, садять у машини і ті вже більше ніколи не повертаються. Говорили і про те, що скоро доберуться до кожного.
Одного разу, взимку, уже 1942 року, почули стукіт у вікно. Злякались дуже сильно, бо п'яні солдати, які вдиралися до хат і робили усе, чого б їм тільки заманулося, стали на той час уже звичним явищем. Але то повернувся батько, замучений, зморений. Того вечора ми почули від нього таку історію: „Працюючи при штабі, доля закинула мене під Київ, де жорстокі бої велися у Голосіївських лісах. Наші війська уже не могли без їжі і мені наказали привезти хліб. Я їхав на своїй вантажівці, коли прямо переді мною вибухнув снаряд, напали озброєні німецькі вояки, ...так я потрапив у полон. Разом із тисячами знедолених катувався у казармах. Так нас протримали тиждень у тісноті і духоті, перш ніж дали пару ковтків води. Ми стали відчувати, що сили нас покидають, а можливості вибратись не видавалось ніякої. І ось тоді стали приходити і забирати тих, хто вмів щось робити - столярів, теслярів та ін. Я відсиджувався, а потім раптом зрозумів, що потрібно негайно рятуватись, і будь-яким шляхом вийти. Тож одного разу я теж зробив крок вперед і мене вивели, дали роботу - мити машини (звісно, якби вони знали, що я вмію водити, то ніколи б такого не вчинили).Минув час, я сумлінно працював і скоро здружився із начальником того гаража, де я і жив і працював. І от одного разу я вмовив його допомогти мені із документами, без яких я б і на кілометр не втік. Той надрукував мені якусь розписку, і я пішов додому через міста і села пішки. Аж ось дістався!”
У Вінниці батько відразу влаштувався на роботу, стало трохи легше.
Аж ось влітку того ж року у місті з'явилась афіша про те, що усі євреї такого-то числа у такий то час мають зібратися на площі Дзержинського. Михайло Андрійович добре розумів, до чого все це, тому заборонив своїм родичам іти, а домовився із сусідом, віддавши йому все цінне, що ще було в домі, що той заховає їх у своєму підвалі. Бабуся, мати, маленький братик і семилітній Олексій просиділи у своїй холодній вогкій схованці під всіляким мотлохом до самого вечора. Та нічого не сталося і всі, хто пішли на площу Дзержинського, залишилися живими і здоровими, лише печатку у паспорти отримали. Та це був стратегічний хід окупаційної влади, шкода, що мало хто це зрозумів. І коли подібна афіша з'явилася знову, пішли всі. Лише Олексій залишився якимось дивом, а яким? Того він і сам уже не пам'ятає. Мати... Мати пішла і більше уже ніколи не повернулася. Усіх їх розстріляли за парком(тепер парк ім. М. Горького) поліцаї. Люди давали гроші, золото, все, що було, тільки б залишитись живому, а ті брали і вирок все ж приводили в дію. Ця чутка холодним вітром пронеслась над містом, сльозами вилилась у серце, та й на всю нелегку долю оповідача. Опустилася темрява, іти було нікуди(навіть до хати уже не можна було повертатись), а він все стояв біля паркану і плакав, чекав, сам не знаючи чого. І тут з'явився батько! Як він дочекався його? Яка сила втримала його тут аж до самого пізнього вечора? Невідомо. Але низький уклін тій силі!
В цій роботі я вивчаю становище військовополонених, а питання голокосту є темою окремого історичного дослідження.
Із того моменту розпочнеться нелегка доля поневірянь по різним містам і селам батька і сина, їх сила була лише у тому, що вони були разом, трималися, боролися за життя до останнього, навіть коли здавалось, що сил боротись уже давно немає.
Батько влаштовувався на роботу де міг, переходили з місця на місце дуже часто, а одного разу затримались надовго у селі Жорнищі Іллінецького району, де батько зустрів Варвару Вікторівну Вольську, майбутню мачуху Олексія Михайловича. Вона була людиною власною, суворою, тому материнської ласки Олексій Михайлович так і не знав у своєму житті. ”Жили ми дуже скрутно, голодно, усе, що було - з власного клаптика землі, тай того на один зуб вистачало” - згадує Олексій Михайлович. Це був 1943 рік.
А за ним прийде уже майже переможний 1944=й. Почалося звільнення Вінниччини, а Іллінець був могутнім партизанським центром, вони перебралися туди. Батько знову влаштувався шофером(до речі, ось так за кермом він і помре у 1967 році від астми, дасться взнаки звичайно, і підірване в роки війни здоров'я), а Олексій пішов до школи. Потроху життя нормалізується, та хіба можна буде назвати це життям?!
Усе їхнє дитинство, молодість і юність були понівечені, найкращий цвіт життя потоптаний. Вони не знали ласки своїх матерів, турботи батьків...Лише біль та печаль і лише одне запитання: „За що?”. Чим завинили ці люди? Тим, що народились певної національності? Чи тим , що мирно і спокійно працювали на своїй землі, чесно заробляючи на хліб? Хто дасть відповіді на ці запитання? Хто загоїть їх бездонні рани? Бо навіть час не в змозі цього зробити. Туга за матір'ю ще ні на хвилину за все життя не покидала героя нашої історії - Блеснюка Олексія Михайловича, та сходити на місце їх страти він досі не може, бо це як висипати солі на таку болючу рану.
Таким чином, шляхи на волю бранцям фашистських таборів смерті були рясно политі кров'ю і їхньою, і тих, хто ставав їм на допомогу.
Об'єктивно доля радянських військовополонених була наперед визначена ідеологічною доктриною війни, що в принципі виключала сприятливе ставлення до солдатів та офіцерів армій противника. Дії гітлерівського уряду були кричущим порушенням міжнародного права, положень загальновизнаних Гаазької та Женевської конвенцій, які вимагали поводитись з військовополоненими гуманно.
У цій вельми драматичній ситуації мав місце ще й фактор суб'єктивний, який украй ускладнював жахливе становище невільників фашизму і водночас давав можливість нацистським військовим злочинцям чіплятися за нього як за „алібі”. Справа в тому, що з самого початку війни з Німеччиною виявилося, що сотні тисяч, а незабаром і мільйони радянських військовополонених перебувають поза законом, причому як з німецького, так і з радянського боків.
Сталін, виходячи знов-таки з ідеологічних міркувань, відмовився від підписання міжнародних угод щодо прав військовополонених, вважаючи, що військовослужбовці Червоної армії не можуть здаватися на ласку переможця. В разі загрози полону вони повинні заподіяти собі смерть (принаймні ця вимога висувалася до командного складу). Навіть у військовій присязі в заключному абзаці наголошувалося : „Якщо ж через злонавмисний намір я порушу цю мою урочисту присягу, то нехай я зазнаю суворої кари , загальної ненависті й презирства трудящих (поняття „ злонавмисний намір” можна було тлумачити як завгодно ).
В обстановці поразок на фронті у 1941-1942 рр. і розвалу кадрової армії Сталін не знайшов нічого кращого, як оголосити всіх військовослужбовців Червоної армії, які потрапили в полон, зрадниками. У серпні 1941 р. було навіть видано безпрецедентно жорстокий наказ № 270, у якому трагедія Червоної армії пояснювалася боягузтвом та злонавмисним дезертирством комскладу, тобто наслідки видавалися за причини. Наказ, який залишався таємним аж до 1988 р., вимагав розстрілювати на місці винних командирів, репресовувати їхні сім'ї і т. ін. І хоча в повному обсязі, на щастя, він не виконувався, дух його витав постійно.
Саме з ініціативи Сталіна поняття „військовополонений” стало наче синонімом таких страшних ярликів, як „шпигун”, „зрадник”, „ворог народу”. І це при тому, що багато полонених мужньо й несхитно поводилися у полоні, а діставши свободу, влилися у лави Збройних сил, брали активну участь у визволенні від фашистів країн Європи. До 1 квітня 1944 р. до Червоної армії на території України було призвано 142 тис. колишніх військовополонених і оточенців, яких під час окупації переховувало населення.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
