Підсумовуючи ці трагічні сторінки нашої історії часів Великої Вітчизняної війни стосовно тих, про кого десятки років проводилася політика замовчування, слід зазначити, що і нині ми не можемо поставити крапку на цій жахливій статистиці. Багато документів втрачено. В цілому, в полон потрапило близько 6,2 млн. радянських військовополонених на всіх театрах воєнних дій на території СРСР. З них загинуло понад 4 млн., у тому числі на окупованих землях України близько 1,8 млн. чоловік.

Українці - у нацистських таборах смерті.

Ми чоло доземно схилим

Перед рицарем - бійцем,

Над священними могилами

Клятву вірності складем.

М. Рильський У роки Другої світової війни Німеччина перетворилася на вогнище міжнародного розбою, жорстокого терору і работоргівлі. Найбільші жахи панували в місцях, обнесених колючим дротом. Там була безмежна влада гестапівців. У Німеччині діяло 14033 табори, 506 гетто, 2071 в'язниця.1 Картина табору - сторожові вишки, ворота із зловісним написом „Кожному - своє”, труба крематорію, що викидає чорні пасма диму, - невід'ємна частина німецького пейзажу часів другої світової війни.

Табори називалися по-різному: пересильні, трудові, для військовополонених, штрафні, концентраційні... Однак усі вони служили одній меті - винищенню народів Європи, перш за все слов'янських. Українців, росіян, білорусів гітлерівці вважали „унтерменшами”, представниками „нижчої раси”. З 18 млн. чоловік, вивезених до Німеччини з тридцяти країн Європи, 11 млн. загинули.2

Німеччина була величезною катівнею. Волання її жертв чув увесь світ, вони примушували здригатися всі цивілізовані держави. З особливою жорстокістю гітлерівці ставилися до радянських полонених, більшість яких потрапила до їх рук у перший рік війни, що так трагічно складалася для нашого народу. Через значні прорахунки Й. Сталіна та деяких воєначальників Червона армія зазнала величезних втрат. Цілі армії та фронти опинилися в оточенні. Радянські воїни билися до останнього, але ворог виявився сильнішим і хитрішим. Ось втрати на Україні лише полоненими в 1941-1942 рр.: під Уманню - 103 тис., Києвом - 665 тис., Мелітополем -100 тис., під Харковом - 240 тис. чоловік3.

_________________________________________________________-

1Книга пам'яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам'яті України”, 2000,арк.348.

2Там само, арк.348.

3Там само, арк.348.

Захисників радянської землі, навіть полонених, гітлерівці нещадно знищували. На радянських військовополонених уперше випробували газ „Циклон - Б”. Кати спостерігали агонію вмираючих, вивчали, як краще застосовувати смертельний газ. Полонених гнали під дулами автоматів на мінні поля. Радянських полонених першими почали таврувати, ніби робочу худобу. Нелюди почали втілювати в життя ще одну людиноненависницьку ідею - проведення загальної стерилізації. Були випадки, коли німецькі солдати, наслідуючи „традиції” своїх войовничих предків, вбивали молодих червоноармійців, захоплених у полон, і пили їх кров, щоб бути, мовляв, ще сильнішими, непримиреннішими до своїх ворогів. У радянських полонених був лише один „привілей”: їх поза чергою відправляли до газових камер. Полонених використовували також як безплатну робочу силу. Їх змушували виконувати найтяжчі й найбрудніші роботи. В спеціальній „Пам'ятці”, розісланій по всіх воєнних округах, наголошувалося, що умови праці полонених з Радянського Союзу мають бути складнішими, а пайок меншим, ніж у полонених з інших держав, оскільки вони пройшли школу більшовизму, готові й у неволі продовжувати активну боротьбу, тому з ними „треба поводитися з нещадною суворістю”.1

Артьомкіна Тетяна Федорівна, жителька м. Вінниці, і досі свято береже усе, що почула в дитячі роки від батька - Боброва Федора Борисовича, якому судилося також пережити жахи концентраційних таборів вже в перші роки війни.. А послухати було що: тяжка доля випала на долю її батька.

За роки Другої світової війни він був і учасником воєнних дій на Південно-Західному фронті з липня по вересень 1941 року, будучи командиром мінної батареї; на Волховському фронті - з листопада 1941 року по червень 1942-го командиром мінної дивізії, а потім, потрапивши в полон, ще й побував у чотирьох концентраційних таборах.

Найперше доля закинула Федора Борисовича до Аугивитцу-Біркенау, відомого як Асвенциум, а в'язні називали його просто - Аушвиц. Як пізніше напише сам Федор Борисович : „Цей табір відомий тим, що обладнаний був за останнім словом техніки. Там було кілька механізованих печей, де спалювали гефлінгів (в'язнів) та цугангів (тільки-но прибувших). Печі працювали цілодобово, із труб йшов жовтий дим і навкруги розлітався запах горілого м'яса та кісток”.

_______________________________________________________

1Там само, арк.348.

Порядок у таборі був настільки жорстким і суворим, що про це навіть важко згадувати, але то було звично для всіх таборів Німеччини. Направляли туди громадян, які підозрювались у ворожому ставленні до нацистського режиму, тих же, хто був викритий у цьому, так само як і євреїв відправляли в крематорії і знищували негайно.

Направлена до концтабору людина, незалежно від статі, відразу піддавалась обробці - на тілі виколювали арештантський номер, одягали в табірний полосатий спецодяг, проводили санітарну обробку, тобто мили та вистригали. Потім кожен з військовополонених отримував своє місце для сну. В'язні 3-5 разів на день проходили навчання табірним законам, а саме - як поводити себе при зустрічі з табірним керівництвом. На таке навчання відводилось від 2 до 5 днів.

А розпорядок дня для всіх був наступним:

· Підйом о 6-й годині;

· О 7-й виганяли на роботи, які тривали від 8-ї години ранку до 18-ї вечора, із перервою на обід, де в'язні отримували „баланду” та хліб (1 буханку на добу на чотирьох чоловік). Після закінчення нас гнали до табору.

· О 19-й годині отримували вечерю у вигляді 1 літра „баланди” і лягали спати. Бараки зачинялися ззовні на затвори, а вікна - спеціальними ставнями. Гефлінг повинен був роздягнутись повністю, а одежу скласти в стороні, так щоб вінкель (твій табірний номер) був на видному місці.”

Втекти з цього табору було просто нереально, й думати про таке було годі. Але нелюдськими зусиллями Федору Борисовичу таки вдалося це зробити, і з 25 серпня по 15 жовтня він тікав лісами і полями якнайдалі. Адже у німців було таке негласне правило, що кожного, хто встигав втекти далі, ніж на 50 км, вони вже не повертали. Боброву вдалося перемогти цей майже непосильний рубіж, але в середині жовтня 1944 року він знову потрапляє до концентраційного табору Гроз Розен, із якого втече 21 жовтня 1944 року. Наш герой потрапляє до партизанських загонів, що діяли у лісах.

Тоді у нацистських таборах діяла домовленість про те, що в'язнів можна викупати за гроші чи цінні речі. Тому, коли 11 лютого 1945 року Федір Борисович потрапить до третього концтабору Міттельбау, його викупить проста радянська жінка із лісових партизанських загонів Зоя Демидівна - його майбутня дружина.

Але поневіряння громадянина Боброва не закінчаться і на цьому. Його вінкель, вічне клеймо, стане причиною ув'язнення Федора Борисовича і вчетверте у концтаборі Міттельбау Командо-Ельріх. У ті роки наш герой уже відчував, що практично закінчувалися сили для боротьби (він важив всього 29 кг), надій вижити залишалось все менше і менше з кожним днем. Врятувала його і багатьох наших хлопців і чоловіків тоді така очікувана і священна - Перемога!

Окроплений кров'ю і сльозами, знайдемо щоденниковий запис Федора Борисовича: „Сьогодні день визволення фашистських концтаборів, де знемагали і помирали від несказанно важкого життя сотні тисяч в'язнів...”

А далі почнеться нове життя - дружина виходить свого майже смертельно закатованого у нелюдських умовах чоловіка, він одужає, знайде роботу, у них народиться донька. І ніби усе владнається, але нічого і ніколи не забудеться...

Після провалу „бліцкригу” війна для гітлерівської Німеччини набула затяжного характеру. Східний фронт безперервно вимагав поповнення живої сили. До вермахту призивалися все нові контингенти німців. Нестача робочих рук у країні відчувалася все гостріше. Верховоди третього рейху вирішили поповнити їх за рахунок іноземних робітників. З усіх кінців Європи до Німеччини потяглися ешелони з невільниками. Лише з України було вивезено 2 млн. 400 тис. чоловік, переважно молоді, - більше ніж з будь-якої іншої окупованої країни.1 Вони повинні були мати статус військовополонених і утримуватися під суворою охороною.

Вивезення українців на каторгу до Німеччини набуло масового характеру навесні 1942 року. Поліція та солдати вермахту повсюдно влаштовували облави, зганяли юнаків та дівчат на збірні пункти й у закритих вагонах везли на захід. У німецьких містах з'явилися невільницькі ринки, де будь-який ковбасник, чиновник чи бауер міг купити за кілька марок „товар” до вподоби.

Основна маса вивезених невільників потрапляла на заводи й шахти, поряд з якими з'являлися табори за колючим дротом. Щоранку на світанні бруківкою німецьких міст стукотіли дерев'яні колодки (замість взуття) табірних в'язнів. Похмурі, змарнілі обличчя, сумні очі, знеможена хода... Це брели під наглядом конвоїрів раби третього рейху. У них не було імен, лише номери, на грудях кожного _ розпізнавальний знак: бирка з жовтою окантовкою і словом „Ост”. Примушуючи „остарбайтерів” та полонених працювати до повного виснаження, німці вирішували двоєдине завдання: використовували їх в інтересах рейху і водночас убивали важкою працею. То був геноцид, винищення мільйонів безневинних людей.

________________________________________________________

1Смолій В. Історія України: нове бачення.-К.,1996.-арк.112.

Нацисти відводили велику роль концтаборам. Тут в'язні проходили всі кола дантового пекла. Перші подібні місця ув'язнення з'явилися в Німеччині після приходу Гітлера до влади. Їх розміщували на північних схилах гір, де дме холодний вітер, на болотах із задушливими випарами. Тільки в 1940-1942 рр. з'явилося 9 нових концтаборів.1 Яскравим втіленням людожерських планів фюрера й улюбленим дітищем Гіммлера був Освенцим, розташований у центрі Європи, неподалік від Кракова. Фабрика смерті вражала своїм розмахом: 9 газових камер, 50 печей. Їх пропускна здатність на добу - 10-12 тис. чоловік. Товсті стіни крематоріїв поглинали всіх, хто потрапляв у це пекло...

Неподалік працювали великі підприємства німецьких концернів, де від непосильної праці гинули сотні тисяч в'язнів. Освенцимський табір нацисти планували перетворити на велетенське місто рабів - Гіммлерштадт із населенням 3-4 млн. чоловік.2

Концтабори мали численні філії. Маутхаузен, приміром, був комбінатом по знищенню людей: він нараховував 46 допоміжних таборів. Подібними були також Дахау, Бухенвальд, Майданек. Усюди панувала груба, жорстока сила, палична дисципліна, життя в'язня могло обірватися щомиті. На калькуляторах смерті нацистські чиновники точно розраховували, який зиск можна мати від праці в'язня, скільки часу він протягне і як краще використати його останки. Денний заробіток в'язня на підприємстві становив - 6 марок, мінус 0,6 марки на його харчування 0,1 марки на амортизацію одягу. Чистий прибуток складав 5,3 марки. За дев'ять місяців (саме стільки щонайбільше в'язень був здатен працювати) -1431 марка. До того ж після смерті в'язня нічого не пропадало дарма - все йшло в діло. Одяг мертвих і сабо (дерев'яне взуття) переходили ще живим, подрібнені кістки й попіл ставали добривом, золоті коронки (дві тонни на рік) передавалися до рейхсбанку. А скільки баришів мали німецькі промисловці від жорстокої експлуатації в'язнів! Тільки праця радянських військовополонених дала скарбниці гітлерівської Німеччини більш ніж 500 млн. марок ( у цінах воєнного часу).3

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6