28 липня 1944 р. головне управління РСХА з позначкою „Важливо! Увага!” розіслало в поліцейські управління третього рейху спеціальний огляд результатів стеження за підпільними групами й організаціями іноземців. Гестапівських шпиків і донощиків передусім цікавила діяльність радянських полонених та „східних робітників”. Висновки для гітлерівців були невтішними. Антифашистська боротьба в таборах наростала. Лише з березня по вересень 1944 р. гестапо викрило в 38 містах групи Опору та заарештувало 2700 чоловік. З'явилися нові центри антифашистського підпілля - Гамбург, Хемніц, Нюрнберг та ін. Антифашистське підпілля існувало також у концтаборах Бухенвальд, Дахау, Равенсбрюк, Маутхаузен та ін1. Початок його був важким через жорстокий терор, різноманітний склад ув'язнених, часті „селекції” - відбір і знищення слабких та хворих. Але й у цих надзвичайно складних умовах створювалися нелегальні групи Опору. Боротьба проти нацистських катів ставала все відчутнішою. Влітку 1943 р. розрізнене підпілля в Освенцимі об'єдналося в єдину міжнародну організацію. ЇЇ керівництво налагодило зв'язки з в'язнями філій основного табору, намагалося згуртувати сили. Учасники організації виконали відповідальне завдання - передали польським партизанам копії таємних документів з канцелярії Освенцима та фотознімки, на яких були закарбовані злочини фашистів2. Таким чином світові стали відомі факти геноциду, винищення сотень тисяч безневинних людей. Було оприлюднено й імена катів.
Однією з важливих справ підпільників в нацистських таборах було викриття власовських пропагандистів, які намагалися завербувати в'язнів до так званих „добровольчих” батальйонів Російської визвольної армії (РВА). В'язнів позбавляли елементарних умов існування, всіляко залякували, намагаючись зробити їх більш піддатливими. Однак в'язні відмовлялися служити німцям брати до рук зброю. На це йшли тільки поодинокі слабкодухі люди, які намагалися за всяку ціну зберегти власне життя.
____________________________________________________________________________________________
1Книга пам'яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам'яті України”, 2000.,арк.357.
2Там само, арк.358.
У 1943 р. народилася нова форма боротьби з коричневою чумою. Бойові групи вдень перебували в таборах а вночі залишали їх і діяли як партизани. Так було, зокрема, на півночі Франції, в департаментах Нор та Па-де-Кале, куди гітлерівці привезли для роботи на вугільних шахтах десятки тисяч невільників, більшість - з України.
В останній рік війни в ряді великих німецьких міст з'явилися диверсійні групи, до складу яких входили радянські військовополонені та „східні робітники”. Жили вони нелегально, мали зброю, нападали на нацистських чиновників та офіцерів, здійснювали зухвалі акції. В секретному огляді РСХА повідомлялося, що в Берліні тільки в червні 1944 р. зафіксовано дії 79 бойовиків. У поліцейському управлінні німецької столиці організували спеціальний підрозділ для боротьби з підпільниками.
Навесні 1945 р. над в'язнями німецьких концтаборів нависла смертельна небезпека. Усвідомлюючи свою неминучу поразку, нацисти вирішили знищити мільйони невільників, замести сліди своїх страхітливих злочинів. Про наміри гітлерівських головорізів знали й самі ув'язнені. Вони розуміли, що все тепер залежатиме від їхньої згуртованості, рішучості. Готуючись до відсічі, учасники руху Опору виявили справжній героїзм. Вони розробляли плани повстань, створювали штурмові групи, запас вогнепальної зброї та гранат. В одних концтаборах в'язні самовизволялися, інші визволялися регулярними військовими частинами.
Відновлюючи правду воєнних літ, необхідно сказати й про інше: про ставлення керівників СРСР до в'язнів нацизму, передусім - військовополонених. Гітлер винищував їх як ворогів націонал-соціалізму. Сталін їх ненавидів і переслідував як свідків ганебних поразок з його вини. В таких країнах, як Англія, США, Канада, колишніх полонених зустріли по-людськи. Видавали платню за час перебування в нацистських таборах, втікачам вручили нагороди, багатьом присвоїли чергове військове звання. Ніхто їх не скривдив, не образив. Зовсім іншим було ставлення до радянських людей. Звільнені з німецької неволі вони плакали від щастя. Ще вчора вони читали листівки, таємно поширювані в таборах, вірили, що „Вітчизна ніколи не забуде своїх синів і дочок”. Але незабаром з'ясувалося, що це запевнення далеке від істини. Керівництво СРСР завчасно відмовилося від своїх громадян, знову прирекло їх на муки і страждання. Вже 16 серпня 1941 р. Сталін видав горезвісний наказ № 270, згідно з яким усіх полонених солдатів і командирів було визнано винуватцями воєнних невдач. Вони підлягали суворому покаранню, їх сім'ї позбавлялися пільг. Крім того, уряд СРСР відмовився від послуг Міжнародного Червоного Хреста, який готовий був надавати допомогу в'язням нацистських таборів. Вже наступного дня після Перемоги, яку святкував увесь світ, Сталін від імені Ставки розіслав командувачам шести фронтів телеграму-розпорядження: не зволікаючи, створити 100 фільтраційних таборів для перевірки радянських громадян - невільників третього рейху, звільнених Червоною армією та союзниками. Їх перевіряли, застосовуючи грубу силу й провокаційні засоби слідства, співробітники НКВС, НКДБ, Смершу. Особливо трагічними були результати цих перевірок для колишніх полонених. Їх вважали зрадниками Батьківщини. Тисячі їх засуджено на 25 років каторги або до розстрілу, 346 тис. рядових та сержантів потрапили до робітничих батальйонів Наркомату оборони, решта - у Воркуту, Магадан, на будівництво залізниць. Скрізь потрібна була дармова праця. До того ж сталінський режим просто не міг існувати без образу ворога. До війни СРСР нараховували мільйони „ворогів народу”, після війни - сотні тисяч „зрадників Батьківщини”. Ті, хто страждав у німецькому полоні, навіть після звільнення із сталінсько - беріївських таборів у середині 50-х рр. ще довго носили ганебне тавро зрадників. Їх утискували, відмовляли у виборі професії, місця проживання, роботи. В атмосфері недовір'я й підозрілості тривалий час жили й колишні „східні робітники”.
А скільки радянських людей не повернулося додому! Скількох перемололи жорна нацистського терору! Втрати серед в'язнів концтаборів досі точно не визначено. Російські дослідники називають цифру від 3,3 до 4 млн. чоловік, тобто 57-70 % від загальної кількості полонених. З 235473 американців і англійців, які потрапили в німецький полон, померло 8348 чоловік, або 3,5 %. Стільки солдатів і командирів Червоної армії щодня гинуло в таборах протягом дев'яти перших місяців війни ( з них третина - українці)1. Над таким порівнянням варто замислитися!
________________________________________________________
1Книга пам'яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам'яті Украіни”, 2000., арк.362
Висновок
„Україна в огні” - таким, за висловом видатного письменника і кінорежисера Олександра Довженка, став для нашого народу період 1944-1945 років. Уже з перших днів віроломного нападу гітлерівців на Радянський Союз Україна опинилася в епіцентрі масованих ударів вермахту. Смертоносна лавина, знищуючи все живе, залишаючи по собі згарища і руїни, кров і сльози, прокотилася теренами України. Цей страшний апокаліпсис ХХ століття палахкотів на українській землі 1225 днів і ночей. Жорна воєнних і повоєнних лихоліть стерли з нашої землі багато сіл і родин, а з ними канула у вічність і пам'ять про кожну конкретну людину.
Великі жертви понесли сини всіх народів тодішнього Радянського Союзу, котрі обороняли, а пізніше визволяли Україну. Та нашій республіці випала трагічна доля геополітичного центру воєнних дій. Відомий західний політик Уїнстон Черчілль писав: „З-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, чи не найбільше постраждав український. Але, разом з тим, він ціною мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу над нею...”
Неначе сама історія з восьми визвольних фронтів завершального етапу Великої Вітчизняної чотири назвала „Українськими”. В одному з них - Першому - питома вага українців сягала 80 відсотків. Саме йому випала історична місія здійснити Київську наступальну операцію і визволити столицю України. Тоді ж було засновано орден уславленого українського гетьмана Богдана Хмельницького, яким нагороджувалися всі категорії особового складу армії і флоту, партизани.
Історія досі не знала таких фактів і мотивів, коли рішення і дії кожного з мільйонів захисників Вітчизни спресовувались у єдиний великий подвиг в ім'я Перемоги. Історія не знала такого масового героїзму і жертовності на полі бою. Історія не знала такої самовідданості, яку проявили мільйони трудівників на фабриках і заводах, полях і фермах, забезпечуючи армію всім необхідним. Трактуючи термін „ Вітчизняна війна” як такий, що означає звільнення власної території від загарбників, згадаймо про мільйони українців, вивезених на каторжні роботи до рейху. Для них, „остарбайтерів”, Україна була й продовжувала залишатись Вітчизною. Священний обов'язок воїнів полягав у визволенні своїх земляків з німецького ярма та поверненні на Батьківщину. Ось чому ця війна була Вітчизняною, хоч і тривала певний час поза межами Батьківщини, на теренах країн Західної Європи, загарбаних гітлерівцями.
Людські втрати України у Великій Вітчизняній війні величезні. І, слід зазначити, що всі статистичні дані, якими послуговувалася радянська та зарубіжна історіографія, були неточними, відверто кажучи, істотно заниженими. Сталося це з двох причин: автори спиралися на обмежені документальні дані, істориків взагалі свідомо позбавляли права на повне використання і всебічне вивчення відповідних архівних джерел. Керувалися, як правило, статистичними викладками, що оприлюднювалися керівниками вищих ланок влади і безапеляційно вважалися безсумнівними. Отож, переважна більшість із призову 1939-1941 років загинула вже на першому чи другому році війни. Найбільше дітей України полягло на рідній землі. Рясно встелені кістками наших дідів також Росія, Білорусь, Прибалтика. Сотні тисяч українців сплять вічним сном на території Німеччини, Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччини, Югославії, у далеких Монголії, Китаї та Кореї.
Коли ж ідеться про всю глибину драматизму, пережитого українським народом упродовж воєнних 1939-1945 років, то мусимо констатувати незаперечний факт: правдива, об'єктивна, позбавлена фальсифікації, історія України періоду другої світової війни поки що не написана. Лише останнім часом з'явилися друком окремі монографії й збірники, що відкривають перед нами страшні картини трагедії, якої зазнала Україна, втягнута у кривавий вир світової бойні. Стали доступними для нас і праці зарубіжних істориків, науковців з української діаспори. Чимало історичних розвідок, документів та наукових коментарів до них з'явилось останнім часом в українській періодиці, що свідчить про енергійне, наступальне і наполегливе просування до історичної правди.
„Ніхто не забутий, ніщо не забуте”- такий всенародний заклик-клятва, що зазвучав одразу після закінчення війни, ось уже більш як піввіку живе і втілюється в наукових дослідженнях, художніх творах, у пам'ятниках і меморіалах. Понад 28 тис. братських і поодиноких могил, близько 50 тис. пам'ятників, споруджених вдячними нащадками - вічне свідоцтво того, якою ціною здобута Перемога. До того часу, коли не похований останній захисник Вітчизни, не відзначені всі пам'ятні місця ратних і трудових звершень народу - ми не можемо сказати, що все зробили для увічнення пам'яті полеглих, подвигу народу у роки Великої Вітчизняної війни.
Минають роки, але завжди на скрижалях історії залишаться імена тих, хто у грізний час встав на захист рідної землі, хто у нелегкому двобою ціною власного життя відстояв споконвічне право людини на свободу і життя. У нинішній і прийдешній час молоде покоління народу України покликане з патріотичним ентузіазмом вивчати і перейматися безсмертним подвигом своїх попередників.
Із кожним днем все менше залишається серед нас ветеранів Великої Вітчизняної війни. Посивілі і знесилені ранами минулих боїв, недостатньо забезпечені в нинішніх кризових умовах економіки, вони прагнуть передати сучасній молоді дух оптимізму, життєстійкий характер, знання й досвід, любов до нашої матері - України. Подвиг і приклад ветеранів повинні пронизувати все наше життя, бути критерієм усіх наших рішень, вчинків і дій. Наш святий обов'язок перед світлою пам'яттю загиблих за волю рідної Вітчизни полягає в тому, щоб зберегти через дослідження пам'ять про безсмертний подвиг українського народу, Перемогу в роки Великої Вітчизняної війни і передати пам'ять про нього сучасним і прийдешнім поколінням. Майбутнім поколінням, спадкоємцям слави героїв Перемога вручила найцінніше - науку любити Батьківщину й перемагати ворогів. На їхні плечі лягає тягар відповідальності за спокійний і вільний завтрашній день Вітчизни. І важливо, щоб несли вони цей тягар гідно.
Вступивши в нове, третє, тисячоліття, світова спільнота проголошує своїм обов'язком посадити зерна кращого майбутнього на грунті гіркого минулого. Для встановлення справедливості стосовно жертв нацизму робиться немало. Підтвердженням цього є міжнародний форум з голокосту, що відбувся у Києві в вересні 2006 р. Виступаючи на форумі, український Президент Віктор Ющенко наголосив: „Можу говорити сьогодні від імені ще однієї людини - Ющенка Андрія Андрійовича, мого батька, в'язня Освенціма, на тілі якого навіки залишився табірний номер 11367. Він так само, як і мільйони українців, пройшов усі кола пеклу голокосту. Символом злочинів нацизму для нас став Бабин Яр у Києві, де було знищено понад 100 тис. чоловік різних національностей, з яких більше половини були представниками єврейської нації. Трагедія Бабиного Яру була і залишається горем і смутком не лише українського єврейства, а й усього українського народу, однією з найсумніших сторінок Другої світової війни. Тоталітарні режими завдали страшних збитків усім народам Європи, позбавляючи їх не лише демократичних прав і свобод, а й самого права на існування. Ця війна забрала життя більше 5 млн. українців, зруйнувала понад 700 українських міст та тисячі сіл. Але ще раніше, у 1932-1933 роках, близько 7 млн. українців померли від штучного голоду внаслідок репресій, організованих сталінським режимом. Отже, ми добре знаємо, що таке геноцид. Саме для того, щоб ніколи більше не повторилася подібна трагедія, необхідно вивчати і широко роз'яснювати історію голокосту”...
На перехрестях історії людству хочеться заглянути в майбутнє, дізнатись, яким воно буде, подумати, що взяти з собою в це майбутнє із сьогодення. Тому збереження в цей час уроків і заповітів Перемоги має важливе значення.
Вічна Вам слава і низький Вам уклін, учасники і творці Перемоги - ветерани бойових і трудових звершень!
Література:
1. Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941-1945: Наук.-публіцист. видання. Гол. редколегії І. О. Герасимов-К.: Пошуково-видавниче агентство „Книга Пам'яті України”, 2000.
2. История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945 гг. - В 6-и т .- М.: Воениздат, 1960-1965.
3. История Второй Мировой войны, 1939-1945 - В 12-и т. - М.: Воениздат, 1973-1982.
4. Історія України: нове бачення - У 2-х т. Під ред. В.А.Смолія - К.: Україна, 1996.
5. Король В. Бабин Яр. Відоме і невідоме. Голос України. 1991, 14 серпня.
6. Книга Пам'яті України. Вінницька область. - У 9-и т. - К.: Наукова редакція головної редакційної колегії Книги Пам'яті України при видавництві „Українська енциклопедія” ім.. М.П.Бажана, 1994-1997.
7. Книга скорботи України. Вінницька область. -Т.1. Гол. редколегії Шестопалюк О.В. - Вінниця: обласна редакційна колегія Книги Пам'яті України, 2001.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
