В кінці 1778 р., висадившись в Джорджії, британська армія захопила Саванну, а через рік взяла в облогу і весною 1780 р. узяла столицю Південної Кароліни Чарлстон. У серпні 1780 р. американці потерпіли велику поразку біля Кемдена. Перелом в ході операцій на Півдні на користь американців пов'язаний з передачею командування Південною армією одному з найбільш видатних полководців війни за Незалежність - колишньому ковалеві Натаніелю Гріну.
До прибуття Гріна армія на Півдні була вельми слабкою. Її головну силу складали партизанські загони, що складалися з дрібних фермерів. Невеликими загонами партизани раптово нападали на британські пости і, залишаючись невловимими, поверталися на свої бази в лісах, горах і болотах. Привчені до нерухомої тактики лінійних буд, британські війська виявилися непридатними до боротьби з партизанами і несли великі втрати. Незрідка одне ім'я партизанського вождя Френсіса Маріона, що прозвав «болотяною лисицею», наводило на них жах і спонукало до втечі.
Після того, як генералові Гріну, представникові демократичної частини командування, удалося встановити зв'язок з партизанськими загонами і налагодити постачання і поповнення Південної армії, він перейшов до тактики систематичних, обдуманих ударів, координуючи дії регулярної армії і партизанських частин. На початку 1781 р. Грін наніс британською армії генерала Корнуоліса ряд поразок.
Незабаром обидві Кароліни і Джорджія було звільнено від ворога, вирішальні операції розвернулися у Вірджинії, де діяли дві американські армії, одна під командуванням молодого француза маркіза Лафайета, інша - генерала Вейна.
Осінню 1781 р. англійська армія під командуванням Корнуоліса розташувалася під Йорктауном (Вірджинія). Вашингтон що готувався в цей час до узяття Нью-Йорка квапився укласти мир але рушив з частиною своїх сил до Вірджинії. До цього ж часу було приурочено прибуття в Чезапікську бухту сильної французької ескадри адмірала де Грасе.
1 жовтня армія Корнуоліса виявилася відрізаною від постачання і оточеною в Йорктауні з суші і з моря американо-французькими частинами, що три рази перевершували чисельність британських військ. 19 жовтня Корнуолісу довелося капітулювати. Перемогою при Йорктауні по суті закінчилися активні військові операції.
Капітуляція Корнуоліса викликала зміну торійского уряду в Англії. До влади в 1783 р. прийшли «нові торі» на чолі з Пітом Молодшим, який, побоюючись подальшого ослаблення Британської імперії в результаті поразок в Америці, вимушений був запропонувати світ на основі визнання незалежності США.
При підписанні у Версалі в 1783 р. мирного договору Англія, визнавши незалежність США, передала їм землі на Заході, між Алеганськими горами і річкою Міссісіпі, замість чого конгрес зі свого боку зобов'язався рекомендувати штатам сплатити англійським купцям довоєнні борги і компенсацію за конфісковану власність торі[528-531;7].
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА США В 1781-1787 РР. КОНСТИТУЦІЯ 1787 Р.
Коли скінчилася революція, Сполученим штатам знову довелося зіткнутися з традиційно болючим питанням на Заході - проблемою експансії та супровідними труднощами в освоєнні земель, торгівлі хутрами, стосунки з індіанцями, розселенням і місцевим самоврядуванням. Спокушені найбагатшими землями в країні, піонери посунули через Апалацькі гори далі. Вже 1775 року віддалені вперед форпости, розкидані понад водними шляхами, налічували десятки тисяч поселенців. Відрізані гірськими кряжами і сотнями кілометрів від осередків політичної влади на сході, жителі поселень обирали свій уряд. Поселенці узбережних штатів перекочували далі в родючі річкові долини, листяні ліси та пагористі рівнини, що пролягли в глибину країни. На 1790 рік населення заапалацького регіону перевищувало 120 тисяч.
Ще до війни декілька колоній претендували на великі терени за Апалачами, вступаючи у гострі суперечки за ґрунти. А тим, хто не висував таких претензій, здавалося що ці територіальні набутки наділені несправедливо. Репрезентуючи інтереси цієї групи колоній, Меріленд вийшов з резолюцією, щоб західні землі вважалися власністю держави, яку Конгрес мав розподілити між вільними і незалежними урядами. Ідея була сприйнята без ентузіазму. І все - таки, 1780 року штат Нью-Йорк продемонстрував приклад, відмовившись від особистих претензій. А в 1784 року Вірджинія, чиї претензії були найбільшими, зреклася всіх земель на північ від річки Огайо. Інші штати теж відмовилися від своїх вимог, і стало очевидним, що всі землі на північ від річки Огайо й на захід від Алеганських гір перейдуть у володіння Конгресу. Спільне володіння мільйонами гектарів засвідчувало потяг до національної єдності і вселяло надію на реалізацію ідеї суверенної нації. Проте відчужені величезні території становили проблему, що потребувала свого розв'язання.
Відповідь була запропонована у Статтях конфедерації. За цими Статтями система обмеженого самоврядування, викладена у Декреті про Північний захід від 1787 року, приписувала утворення Північно-західної території - спочатку на правах самостійної округи, очолюваної губернатором зі своїми суддями, яких призначав Конгрес. Коли ж на зазначеній території проживатиме 5 тисяч вільних жителів чоловічої статі, віковий ценз яких дає їм право голосу, вона зможе мати свої законодавчі збори з двох палат й сама обиратиме нижню палату. За цих умов вона матиме змогу посилати до Конгресу делегата без права голосу.
На цій території передбачалося створити від трьох до п'яти щтатів. Якщо котрийсь із них матиме 60 тисяч вільних жителів, його приймуть до союзу на “абсолютно рівних правах з первісними штатами”. Декрет забезпечував громадянські права і свободи, заохочував освіту і гарантував, що “ на названій території не буде ні рабства, ні примусової праці ”.
Нова політика відкидала освячене традицією уявлення, нібито колонії існують задля добра прадавньої батьківщини, що вони підлеглі у політичному плані й мають менші соціальні права. Ця доктрина була замінена принципово новою, яка проголосила, що її колонії - це приріст країни і що вони не за привілеєм, а за законом мають право на всі вигоди рівності. Ці прогресивні тези Північно-західного декрету створили основу для американської політики щодо громадської землі [76;12].
Характеризуючи штати у період підписання Паризького договору та створення Конституції, Джордж Вашингтон образно зазначив, що на той час вони були перев'язані “ піщаною мотузкою ”. Як відомо, суперечки між Мерілендом та Вірджинією щодо навігації на річці Потомак призвели до скликання наради представників п'ятьох штатів у Анаполісі, штат Меріленд, у 1786 році. Один з делегатів Александер Гамільтон, переконав своїх колег, що комерція якнайтісніше пов'язана з іншими політичними та економічними проблемами і що становище занадто серйозне, щоб його розв'язання було покладене на недостатньо представницький орган.
Він наполягав на прийнятті звернення до всіх штатів з пропозицією виділити представників для повторної зустрічі, що мала відбутися наступної весни у Філадельфії. Континентальний конгрес спочатку обурився сміливою заявою, але його протести були втішені звісткою, Вірджинія обрала делегатом Джорджа Вашингтона. Протягом наступної осені й зими вибори відбулися в усіх штатах, за винятком Род-Айленда.
У травні 1787 року на федеральному з'їзді у філадельфійському Державному домі зібралися визначні діячі. Законодавчі збори штатів прислали керівників із досвідом врядування в колоніях, штатах та в Конгресі, а також в адвокатурі й армії. Джордж Вашингтон, якого вважали видатним громадянином країни за бездоганну публічну репутацію, чесність та відважне командування військом під час революції, був обраний головою з'їзду.
З-поміж інших активних депутатів вирізнялися два пенсильванці: Гавенер Моріс, що ясно усвідомлював необхідність створення національного уряду, і Джеймс Вілсон, який невтомно працював над поширенням ідеї державності. Пенсильванія обрала своїм представником також Бенджаміна Франкліна, що завершував блискучу кар'єру на державній службі та науковому поприщі. З Вірджинії прибув Джеймс Медіон, молодий державний діяч прагматик, що пильно вивчав політику й історію і, за висловом одного з колег, “ був пройнятий духом заповзятості і практичності… Найбільш ерудована людина у будь-якому спірному питанні Нині Медісона вважають за “батька Конституції”.
Масачусетс прислав Руфуса Кінга і Елбріджа Джеррі - людей ще не молодих, проте здібних і досвідчених. Роджер Шерман, швець, що став суддею, був одним з представників від Конектикута. Із Нью-Йорка прибув ініціатор зборів - Александер Гамільтон. Деякі не змогли приїхати, частина відмовилася, і в підсумку в роботі конвенту прийняли участь 55 батьків засновників (як їх згодом почали називати).
З'їзд був уповноважений прийнятий лише поправки до Статтей конфедерації, але, як згодом писав Медісон, делегати з мужньою вірою у свою країну відхилили ті Статті й приступили до заснування нової форми врядування.
Вони визнали, що головна потреба - це примирити дві різні гілки влади: владу місцевого контролю, яку вже здійснювали 13 напівнезалежних штатів, і владу центрального уряду. Вони також схвалили той принцип, що функції і влада національного уряду - нові, загальні та всеосяжні, тому їх слід старанно визначити і сформулювати, а всі інші функції та повноваження варто сприймати як такі, що належать до компетенції штатів. Усвідомлюючи, що центральному урядові належить мати реальну владу, делегати загалом дійшли згоди, що уряд, серед іншого, уповноважений карбувати монету, регулювати торгівлю, оголошувати війну та укладати мир[87-89;5].
Не дивлячись на результати державно-політичного визначення штатів і підсумки Війни за незалежність, в конвенті було поставлено питання про майбутню форму державного пристрою. А. Гамільтон виступив з обґрунтуванням вигод, які принесла б з собою монархічна організація по британському зразку, оцінена їм як «краща модель, будь-коли створена в світі». Проте цілком очевидно було, що американське суспільство не має в своєму розпорядженні жодних традицій для встановлення монархії. Закономірно вибір був зроблений на користь республіки. Обговорення її встановлення велося на основі т. з. «вірджинського плану», складеного під керівництвом Д. Медісона і Е. Рендолфа. У плані особливо підкреслювалося значення встановленяя сильної центральної влади. У дискусіях все більше і більше конструювався узагальнений образ владарювання і правління, на основі конституцій штатів, у тому числі шляхом закріплення принципу розділення законодавчої і виконавчої влади. Важливий компроміс в організації законодавчої влади був досягнутий по пропозиції Б. Франкліна: двопалатні законодавчі збори, причому одна з палат була б представництвом штатів. На поступки представникам південних штатів довелося піти і в питанні про збереженні рабства. 17 вересня 1787 р. нова конституція була схвалена депутатами (хоча і не всіма) [73-74;10].
Нижче подається текст Конституції США
Ми, народ Сполучених Штатів, заради створення досконалішої Спілки, утвердження правосуддя, збереження спокою в краї, налагодження спільної оборони, сприяння загальному добробуту й забезпечення нам та нашим нащадкам благ свободи установлюємо й запроваджуємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки.
СТАТТЯ I
Розділ 1. Всі ухвалені тут повноваження законодавчої влади надаються Конгресові Сполучених Штатів, який складається з Сенату й Палати представників.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
