Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами

а початку VІІІ ст. в результаті гонінь на хариджитів в центральних областях халіфату, особливо в Іраці і в західних провінціях Ірану, де діяли омейядські намісники Убайдуллах ібн Зійяд і ад-Хаджжадж ібн Юсуф, вони починають рятуватися в віддалених від центру частинах халіфату, а зокрема у Пн. Африці. В Кайруані з'являються перші хариджитські проповідники - ібадит Салама ібн Саід і суфіт Ікріла. А через 20 років в Тріполітанії вже була значна група ібадитів, що складалася з берберів хаввара. Таким чином спочатку були найбільш поширені в Пн. Африці суфрицький і ібадитський варіанти хариджизма. Згодом суфрити загинули в битвах і ібадити стали головними представниками хариджизма в північноафриканському регіоні [22; 119].

Принципи хариджицького вчення стали основними, згідно одному з принципів істіраді хариджити повинні були вбивати всіх віровідступників - всіх мусульман нехариджитів. До таких відступників відносились імами і правителі, що відступили від правил Корану. Після захоплення Іфрикії Абдаллахом ібн Садом її жителі продовжували бути слухняними і найбільш покірними до того часу, поки до них не проникли люди з Іраку. Від завоювань Іфрикії Абдаллаха ібн Сада ібн Абу Сарха в 647 р. до початку правління халіфа Хішама в 723 р. відбулася більшість подій, що пов'язані з підкоренням Пн. Африки [30; 170].

Дуже швидко хариджицьке вчення поширилося Північною Африкою. Центрами хаджизма стали м. Тріполі, де до хариджизму навернулись бербери, хаварра, гірський масив Джерело-Нафуса, що знаходиться в Пд. Заході від Тріполі. Де жило берберське плем'я нафуса, а також рівнини Високих плато, райони Сиджилмаса і Танжера в Марокко. Через 20 років після початку проповідей пройшли перші виступи харидижтів: в Тріполі і в Сиджиямасі. Хариджицькі повстання проходили в 739 - 741 роках в Марокко, згодом в 741 - 750 роках в Іфрикії. Після появи хариджицьких імамів (в 2 пол. VІІІ ст.) продовжувалися військові сутички хариджитів з арміями халіфата. Війна, що тривала декілька десятиліть, склала стереотипи ставлення до берберського населення Пн. Африки з боку арабських намісників, їх чиновників і їх війська - стереотипи, які полягали в тому, що на берберів дивились, як на джерело прибутків, рабів. Влада в центрі розглядала так само всю Пн. Африку. До цього додалося презирливе відношення до берберів арабів, які згідно зі звичаями суспільства, організованими за родо-племінними ознаками, пишалися своїм родом, плем'ям і вважали своє плем'я найкращим і найхоробрішим. Варто відмітити, що не дивлячись на навернення в іслам берберів не зробило їх рівними з арабами-мусульманами, так що і після завоювання в прийнятті берберами ісламу вказані стереотипи продовжували діяти. Свідченням цього є відомості Ібн Ідарі і аб-Табарі. Намісники вимагали п'яту частину майна лише від тих берберів, які не дотримувалися ісламу, що і призвело до численних постань. Результатом цих дій стало постання Майсари. В 739 році почалося повстання берберів в Пн. Африці, що було викликане збільшенням податків, поведінкою феодальних правителів провінції і багаточисленними вимогами чиновників. Особливе невдоволення в народних масах викликало поширення податку на тих, хто прийняв іслам. В Пн. Африці було чимало хариджитів, що втекли зі східних областей і поки там йшли завойовницькі війни, вони вільно вели свою проповідницьку діяльність: «вільні вибори» халіфів, проти узурпаторів Омейядів, що незаконно зайняли халіфський престол. Їх пропаганда як найкраще відповідала настроям берберів, що потерпали від феодального гніту, невдоволених податковою політикою Омейядів. Всією країною пронеслася хвиля повстань. Поступово міські повтання об'єднались і прийняли характер війни.

Одне з джерел пояснює першу причину вимог до берберського населення; «А причиною повстання Майсари було те, що халіфи на Сході любили новинки з Магрибу і посилали ці новинки до амила Іфрикії. А аміли посилали їм красивих берберських дівчат. Коли ж справа перейшла до Ібн ал-Хабхабу (намісник, в правлінні якого діяв Омар ібн Абдаллах ал-Мураді), він зажадав їх значно більше. Тоді бербери виступили проти свого аміла, вбили його і всі разом повстали проти Ібн Хабхаба». Ще одне джерело розповідає про вбивство намісника Іязида ібн Абу Мусліма за 20 років до цього. Діяльність Іязида ібн Абу Мусліма приводиться, як приклад жорстокого відношення до берберського населення.

Джерело Ібн Ідарі говорить: «Після Омара ібн Абд ал-Азіза халіфатом став керувати Іфриксю Іязида ібн Абу Мусліма, який був начальником його варти. В 720 р. він прибув в Іфрикію в якості її намісника. Він був людиною жорстокою і недалекоглядною. Його охороняли бербери. Одного разу він піднявся на кафедру, щоб виголосити промову і сказав: «Я вирішив, щоб кожен охоронець написав на своїй руці своє ім'я, як це роблять царі ромеїв зі своїми охоронцями». І він наказав написати кожному на правій руці своє ім'я, а на лівій слово «охоронець» для того, щоб за цим його можна було відокремити від інших людей і вони будуть виконувати накази швидше. Почувши це охоронці домовились його вбити. Вони сказали: «Він вирішив порівняти нас з християнами». І коли він вийшов зі свого будинку, вони вбили його в молебні. Безсумнівно, що невдоволення охоронців викликало не порівняння з християнами, а з рабами, яких таврували, щоб потім впізнати. А таке для людей не лише вільних, але і привілейованих (хоча вони і були берберам) було недопустимо» [30; 187].

Ат-Табарі вказує на спробу перевести в Пн. Африці прийнявши іслам представників підкорених народів на сплату хараджа, що викликало ті ж самі наслідки, що і в Іраці. В цей самий рік був вбитий Ісезид ібн Абу Муслім в Іфрикії, а він був її намісником. Причиною цього було те, що він вирішив вчинити з жителями Іфрикії згідно зі звичаєм ал-Хаджжаджа ібн Юсуфа в відношенні людей ісламу, які жили в містах. Після його вбивства правителем було поставлено намісника, що був над ними до нього. Це був Муххамед ібн Іязид. Він був у війську Іязида Ібн Абу Мусліма [30; 189].

Ще одне джерело характеризує ставлення до берберів влади на місцях. Згідно з ним, бербери відправляли делегацію до халіфа Хімама з проханням розібратися з їхніми скаргами на намісника і амілей, її очолював Майсара. Джерело говорить: «Хариджити внесли в середовище жителів Іфрикії незгоду, що існує до цього часу» [30; 190]. Вони домагалися, щоб їх вислухали, але це виявилося важким завданням і тоді вони пішли до ал-Абшару. З претензією на те, що їх емір ходить в походи разом з ними, але коли до нього потрапляє здобич, то він віддає її в розділ без їх участі. Коли вони повернулися в Іфрикію, то повстали проти аміла халіфа Хішама, вбили його і заволоділи Іфрикією [15; 25].

З фактів приходу делегації в столицю до халіфа можна зрозуміти, що берберське населення ще вірило в можливість знайти справедливість, обирало діяти мирно.

В 740 р. намісником Пн. Африки була розпочата велика експедиція в Сицилію. Велика частина війська була залучена в цю експедицію, що слугувало сигналом для загального повстання, що охопило райони від Танжера до Тлемсена. Повсталі відмовлялись визнавати владу халіфів [30; 191].

Війська з сицилійського походу були терміново відізвані, з Сирії та Єгипту було надіслано майже 30 тисяч добре озброєних військових. Повстанська армія складалась з погано озброєних, напівроздягнених берберів. Але вони нанесли своїм супротивникам поразку, заманивши їх вглиб країн і відокремивши кінноту від піхоти. Згодом повстанці рушили в Кайруан двома арміями. Кайруанському наміснику вдалося роз'єднати їхні сили і нанести їм в 742 р. завершальний удар [30; 192].

Повстання берберів мало великі наслідки - воно відіграло важливу роль в зміщенні династії Омейядів, послабивши її військову могутність і залишивши державну казну без значних податкових надходжень.

За своїм розмахом берберське повстання було найбільшим за всю історію халіфату [30; 180].

Оцінка хариджитських повстань має значення для характеристики всього історичного процесу історичного розвитку в Пн. Африці, тому вона необхідна.

Народні повстання охоплювали і інші провінції халіфату. Повстання почалися навіть в Сирії і Середній Азії.

Хариджити в Пн. Африці не лише боролися проти жорстоких і неприйнятних форм експлуатації. Вони намагалися створити суспільство за стародавнім зразком, на принципах первісної демократії. Весь рух мав релігійну форму, і нове суспільство сприймалось як релігійна община.

На чолі хариджитських общин були або місцеві релігійні авторитети, або особи, що були наступниками пророка, його родичів чи прихильників, або вожді місцевих напівкочових племен, що намагалися забезпечити собі владу в невеликій області.

Таким чином, хариджитські повстання призвели, по-перше, до відсторонення влади халіфських намісників; по-друге, до проявів ініціативи народних мас, на чолі яких інколи знаходилися вихідці з простих станів народу, а не лише племінні вожді. Але і в одному, і іншому випадку це призводило до утворення харижитиських держав. Їх поява спостерігається в середині VІІІ ст.

Отже, араби за два століття завоювань захопили чималі території у Північній Африці. Основними причинами військових успіхів, отриманих арабами, були економічний занепад і різке загострення соціальних протистоянь в цих державах.

Кінець VІІІ - початок ІХ ст. ознаменувались повстаннями, що відбувалися в Єгипті і Пн. Африці.

Розділ 2. Становище арабських північноафриканських держав у ІХ-ХІІ ст.
2.1 Утворення самостійних держав на території Північної Африки
Головною причиною виникнення нових держав в Пн. Африці слід вважати загальний хід історичного розвитку в тих районах, де не було впливу культурних центрів прибережних районів чи воно було мінімальним. Ці райони були ізольовані, райони високих плато, західні області Магрибу. Там існувала тенденція - намагання вождів до закріплення своєї влади. Це складало такі соціально-політичні організми, які в подальшому могли б розвиватися в напрямку складання ранньокласових держав. Подібні організми повинні бути виділені, як протодержави [30; 190].
Після виступу Мабсари повстання хариджитів продовжувались періодично протягом 32 років, і влада на Сході часто відправляла війська на їх придушення. Вони отримували перемогу не щоразу, але після кожного повстання територія під владою халіфів в Пн. Африці зменшувалась. Велике значення при цьому мав той факт, що проти арабського джунда виступали кочівники зената, що заселяли в той час Південні території цивілізованих областей. Вже поразка в 741 році означала кінцеву втрату Далекого Магрибу. Після цього до хариджицького руху приєдналось все населення до самого Туніса. Воно припинило підкорятися представникам халіфату і постійно їх тривожило. Кайруан потрапив до берберів.
Коли Аббасиди захопили владу, вони намагались повернути втрачені землі. В 760 р. в Африку був надісланий з військом Ібн ал-Амас, а в 772 р. - Іязид ібн ал-Хатім. Але жодному з них не вдалося помирити владу багдадських халіфів далі області Заб. Всі області, розміщені на захід від мерідиану Бужи, стали незалежні і на їх території виникло доволі багато берберських держав, населення яких не підкорялося арабам, хоча і залишалися мусульманами. Вже в 744 р. правнук Укби ібн Нафі, Абд ар-Рахман іблн Хабіб, переправився в Африку з Іспанії і заволодівши Іфрикією вигнав Олийядського намісника. Правління його і його сім'ї продовжувалося до 757 р. Згодом управління Іфрикією і Кайруаном на протязі року і двох місяців знаходилося в руках берберів варфаджума, які були хариджитами-суфритами. Після цього хариджити-ібадити з Джебель-Нафуса прогнали варфаджума, які були хариджитами-суфритами. Після цього хариджити-ібадити з Джебель-Найфуса прогнали варфаджума і були володарями Триполітанії і Іфрикії на протязі двох років. Вождь ібадитів Нафуса Абу-ін-Хаттаб призначив намісником в Кайруан водного з ібадитів, Абд ар-Рахман ібн Рустема, який був в Кайруані з 758 р. по 761 р. вигнаний звідти новим аббасидським намісником, Абд ар-Рахман ібн Рустем втік в Центральний Магриб і на Високому плато заснував місто Тахарт, де в 762 р. був обраний імамом ібадитської общини і став засновником Рустемідської династії, яка налічувала вісім імамів і проіснувала до початку Х ст. [25; 42].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8