Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами

о стосується воїнів, захоплених в полон, то імам міг розпорядитися вбити їх чи обміняти на полонених мусульман. Взагалі імам вирішував усе. Він міг зберегти переможеним життя, оподаткувавши їх. Якщо вони ставали платниками податків, то їм залишали їх землі і вони були зобов'язані платити поземельний податок - харадж. Таким чином, ця система була основою в системі оподаткування.

Завойовуючи нові території, мусульмани захоплювали здобич і ставали господарями. Отримане майно поділялося на дві категорії: власне здобич (ганіма) і фай. Ганіму складало рухоме майно. Саме вона кожен раз після вдалого бою йшла на розподіл воїнам, за виняткоам 1/5 частини на користь центральної влади на чолі з пророком, а потім халіфом, який нею і розпоряджався. Між воїнами вона ділилась в пропорції однієї долі пішому воїну і трьох долей вершнику. Поняття «фай» мало два значення: раніше і пізніше. Узятий в ранньому значенні фай включав нерухоме майно, головним чином земельні частини і їх розподіл між воїнами. Пізніше фай означав нерухоме майно, яке повинне було стати здобутком всієї мусульманської общини. Таке майно набувалось не в результаті зусиль воїнів, а дякуючи божественному втручанню на користь пророка і його общини. Тому таке майно повинно було належати общині, а на практиці - спочатку пророку, а надалі халіфам.

Питання про характер власності на землю було ключовим у вирішенні основних проблем суспільного розвитку [30; 150]. Варто зазначити, що арабам-мусульманам в VІІ ст. була добре відома власність на землю. Невеликі частини хорошої, плодючої і зрошеної землі завжди мали господарів. Зазвичай вони були зайняті садами чи фініковими деревами. Такі землі дуже цінувалися в середовищі наслідників Мухаммеда, але далеко не всі спочатку були їх господарями. Тому, коли почались завоювання, дуже багато воїнів забажали отримати у власність такі наділи, але зустріли опір центральної влади в особі халіфів Омара і Османа. У випадку розділу земель кожен із воїнів став би власником більшого чи меншого земельного наділу і отримував би з нього дохід, в той час як державна влада не отримала б нічого. У випадку збереження цілісності землі вони залишалися б за державою, а воїни, що її завоювали, не мали б на ній своєї частки [30; 151].

Таким чином, визначилися дві тенденції у відношенні до землі у тільки що виниклому арабському халіфаті. Одна тенденція домагалась встановлення власності центральної влади на завойованій території і встановлення державної власності на землю. Вона відображала інтереси як центральної влади, так і аристократичної верхівки мусульманського суспільства. Така форма власності нагадувала спільну власність на землю племені. Друга тенденція, пов'язана з фактом володіння окремими особами невеликими земельними наділами в межах Аравії в доісламську епоху. Вона відображала інтереси мусульманських воїнів в залежності від регіонів.

Можна виділити три групи земель за їх призначенням:

землі, що використовувались для обробітку і експлуатації;

міські землі;

землі для пасовищ.

Землі для випасу надавались племенам поблизу деяких міст.

Землі, що потрапили до рук окремих осіб, являли собою після завоювання незначну частину земельного фонду. Основна ж частина опинилася в руках держави.

Джерела свідчать, що весь Магриб був завойований силою. Коли мусульмани захопили Магриб і його райони, то поділили його [30; 153]. Протягом сімдесяти років, доки йшла війна в Пн. Африці, в центр відправлялась 1/5 здобичі. Та коли цей процес зупинився, то питання про видатки, що не покривалися прибутками від країни, повинно було вирішитись на користь держави. Існувала також практика отримання землі у власність і отримання земель в якості феодального пожалування.

Таким чином, джерела свідчать, що подібно іншим державам у Пн. Африці теж була встановлена державна власність на землю, але при цьому мали місце окремі випадки надання земельних наділів на правах приватної власності, на правах пожалування, яке законодавець ал-Маварді в ХІ ст. назвав терміном ікта тамлік - «наділ, відданий у власність» [30; 155].

Існують і вказівки на такі наділи. Так, намісник в Іфрикії Хасан ібн ан-Нуман, після того, як одержав поразку від Кахіни, пішов в Барку. «Він перебував там і побудував в Барці замки, які до сьогоднішнього дня називаються замками Хассана».

Різні обставини сприяли появі в Пн. Африці, як державної, так і приватної власності на землю. Жорстока війна загострила відносини з місцевим населенням. Після завоювання араби оселилися в містах. Коли завоювання було закінчене, то якась частина земель повинна була залишитися без господарів, так як велика кількість населення виїхала з країни, в тому числі і великі землевласники.

Крім того, не можна не сказати і про те, що пророк дарував землі, а отже така практика була широко відомою. Мухаммед надавав своїм прихильникам землі в якості нагороди. Враховувались і заслуги з поширення ісламу.

Порушення земельних прав осуджувалося, що видно з одного хадіса: «Пророк сказав: «Тому, хто без права візьме п'ядь землі, Аллах повісить (на шию) намисто з семи земель» [25; 44].

В результаті концепція земельної власності в Пн. Африці в перші століття після завоювання (VІІІ - ІХ), ґрунтується на основній в державі державній власності, яка переважала у всіх без виключення провінціях і областях регіону.

Поміж державної власності існувала приватна власність. Її розміри були різні. Існували і великі володіння у власності окремих осіб, але їх кількість була невелика. Можливо, що певна їх частина була надана окремим особам для управління і перетворення ними в спадкову власність.

В деяких регіонах частина земель виявилась безгосподарською. Це в основному території Тунісу, де попередні господарі цих земель залишили країну. Всі ці землі, по усій ймовірності, складали цей фонд, з якого і виникло приватне землеволодіння.

Дрібне приватне землеволодіння існувало і було земельною власністю общин і окремих дрібних власників. Ця дрібна земельна власність чи дрібне землеволодіння були підпорядковані спільній державній власності, що виявлялося в необхідності сплати спочатку данини, а потім і податків [30; 157].

Протягом VІІІ - ІХ ст. не простежується ознак, які дозволили б говорити про зміну цієї системи власності на землю, землекористування і землеволодіння. Але якщо взяти до уваги свідчення більш пізнішого часу, що відносяться до Х ст. і до території Іфрикії, можна говорити і про тенденцію переходу державних земель до категорії приватних.

Поряд з цими категоріями земельної власності існувала племінна земельна власність, в першу чергу на землі, що не використовувалися для землеробства [22; 226].

На початковому етапі ісламу і в ході завоювань склались і основні принципи оподаткування. Податки зазвичай поділяють на встановлені шаріатом і світські. Перші сплачували мусульмани, а другі - іновірці. Одним з перших податків в мусульманській общині, який повинні були платити її члени, був закат. Це був податок на прибуток. Він поділявся на чотири категорії: закат на дрібну рогату худобу; на товари, золото і срібло; на рудники і знахідки скарбів; на сільськогосподарську продукцію. Останній варіант заката мав ще й спеціальне визначення «умр» (десятина). В ранньому ісламі мусульмани складали правлячу військову касту і були зобов'язані платити лише закат. Розмір закату дорівнював у той час 2,5 % ціни майна [30; 158]. Ті люди, які ввійшли в мусульманську державу, зберегли свою віру, повинні були сплачувати більш тяжкі податки. Оскільки ці люди занходилися під захистом мусульман і сплачували лише подушний податок дзизью і поземельний податок - харадж [25; 43].

В перші десятиліття мусульмани розглядали Пн. Африку лише як об'єкт грабунку і отримання данини. Та згодом вингикає думка про постійне перебування в завойованих країнах і про постійну їх експлуатацію. Заснування Кайруана в 670 р. було важливим пунктом в історії завоювання Пн. Африки. Це означало, що керівники Халіфату і їх намісники дійшли до думки про кінцеве підкорення земель і населення цих областей і про перетворення їх в одну з мусульманських провінцій. Згодом з'являються ознаки бажання організувати постійну присутність і постійний контроль над місцевими справами. Зовнішньою причиною як усіх завоювань, так і заснованих мір були пропаганда і поширення ісламу, так само як і небажання берберів приймати іслам. Іслам затвердився серед берберів лише після завоювання Магрибу [30; 159].

Заснування Кайруану було важливим в історії відносин завойовників і берберів. Фактично воно означало, що керівники Халіфата і їх намісники прийшли до думки про кінцеве підкорення земель і населення Пн. Африки і перетворення її в одну з провінцій і про встановлення регулярної експлуатації [25; 44].

Населення Пн. Африки повинно було розглядати мусульман-арабів як грабіжників кочівників чи напівкочівників. В той самий час бербери-напівкочівники повинні були також бачити в мусульманах ворога. Вважалося, що обидві ці обставини повинні були зробити боротьбу особливо жорстокою [25; 45].

До закінчення завоювання Пн. Африки основним способом експлуатації, було захоплення військової здобичі. Ще до закінчення завойовницьких війн, в халіфаті відбуваються важливі зміни, відомі як реформи Абд ал-Маліка. В 695 р. в Халіфаті почалося карбування власної монети і разом з тим було введено регулярне оподаткування. В Пн. Африці у 701 р. було встановлено цивільне управління. Після смерті Мухаммеда почала складатись нова соціальна структура арабського халіфату. Основою її формування були декілька принципів:

Ступінь близькості кожної людини до пророка;

Належність до якого-небудь плем'я;

Належність до арабів чи неарабів.

Звичайно, ці принципи відображали систему соціального і етнічного поділу населення, що існувала в ту епоху, фактично будувалися на реальних відносинах різних конкретних груп до основного джерела виробництва - землі.

Підводячи підсумки земельних категорій з точки зору оподаткування, варто зазначити.

Перша з них - державні землі, отримані силою, обкладались хараджем. Цей податок накладався не на землевласника, а на землю. Тому харадж збирався з будь-якого землевласника, навіть з мусульманина. Мусульмани, що проживали на таких землях, повинні були платити ще й закат (десятину) і умр.

Друга категорія - державні землі, одержані мирно і які оброблялися попередніми власниками, якеі погодилися підкоритися мусульманам, але в той самий час побажали зберегти свою віру. З цієї землі також збирався харадж, але було можливе переведення його з хараджа на умр, якщо власник такої землі переходив в іслам.

Третя категорія - це землі, що знаходилися в приватному володінні, власники яких прийняли іслам і підкорилися добровільно. Коли вони ставали мусульманами, то отримували всі права мусульман і платили умр.

Відносно соціальної структури, що склалася в Пн. Африці після завоювання можна відмітити таку систему [30; 163].

Всією країною управляли намісники, яких призначали халіфи. Арабського намісника оточували важливі особи, в числі яких були воєначальники, призначені халіфом, а також вожді окремих племен, що очолювали військових, що входили в військо - джунд. Сюди ж відносились і окремі особи, що користувалися особливим авторитетом з різних причин: героїчною поведінкою на війні, близькості до каліфів чи іншим посадовим особам в халіфаті, родинними зв'язками з пророком. Іноді ці особи мали наділи землі на правах власності. Такі землі з часом отримали назву мульк, а ці особи, як було сказано - катаі. Вони отримали і пожалування [30; 164]. До цих високо посадових осіб знизу примикали дрібні чиновники-бюрократи, кількість яких на початку була дуже невеликою, але з удосконаленням апарату управління воно постійно зростало. За ними йшли прості члени джунди, що входили в склад племен або вже втратили такі зв'язки, і Малаві, жителі завойованих країн. При мавалі були раби, захоплені на війні. Нижче знаходилося населення, що оподатковувалось, берберське за походженням, але з часом стало мусульманським, землероби і скотарі, яке повинне було платити харадж і виділяти в якості податку тварин. Їх землі називались хараджними [30; 164]. На найнижчій сходинці цієї соціальної ієрархії були раби. Частина їх відправлялася на продаж, а частина знаходилась при власниках в якості челяді і прислуги.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8