Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами

647 р. відбулася битва мусульман і ромейського війська при Субайтулі. Ромеї були розгромлені, а мусульмани захопили багато полонених. Була захоплена дочка правителя Північної Африки Бітріка Джурджира (патриція Григорія), а сам він був вбитий.

Також мусульмани захопили і Карфаген, а в ньому величезну кількість багатств, а саме золото і срібло. В цьому ж поході мусульмани захопили багато полонених і велику здобич в Гафсі.

В 653 р. відбувся другий похід Абдаллаха ібн Саіда ібн Абу Сарха в Іфрикію. В 662 р. полонені були захоплені в Гадамесі, куди здійснив похід Куба ібн Нафі. Під час походу Муравії ібн Худайджа, Абд ал-Малік силою захопив м. Джагулу, забрав в полон дітей, все майно, що було в місті, а дорослих чоловіків вбив.

В 670 р. в Північну Африку був надісланий новий воєначальник Укба ібн Нафі. Йому довелося завоювати країну знову. В 671 р. Укба заснував перше арабське місто Кайруан.

Під час наступних походів в Забе, Тіхарт, Піанжеру і інші області Марокко араби захопили жінок [25; 225].

Після загибелі Укби і возвеличення вождя берберів Кусейми Пн. Африку довелося завойовувати ще раз. Тоді намісником було призначено Зуххайра ібн Кайса, що згодом був вбитий. В Іфрикію було призначено Хассана ібн Нумана, що вивіз з Африки величезну кількість дорогоцінного каміння, золота, срібла, різноманітних товарів, коней, рабів і майна.

Наступник Хассана Муса ібн Ну сайр завоював укріплення Загуан. В результаті походу було захоплено 10 тис. полонених.

В ході завоювань араби-мусульмани під гаслом поширення іслам розкрадали міста і поселення, захоплювали здобич і полонених. Ця практика залишалася незмінню протягом всього часу, доки йшло завоювання, і ще довго після нього. Фактично вона означала занепад виробничих сил країни.

Від цієї політики в першу чергу страждали осілі землеробські області, візантійці і романізоване населення. Але було б несправедливо звинувачувати в цьому лише одних арабів-мусульман. В справі занепаду землеробського населення для них не поступалися бербери, а саме та частина, що проживала на Півдні країни і являла собою напівкочові племена. І Кусейла, і Кахіна були вождями саме таких племен. Політика Кахіна багато в чому сприяла занепаду виробничих сил Пн. Африки. Вони спустошували міста, розорювали садівництво і робили неможливим подальше вирощування оливок., що призвело до скорочення міського життя. Слід відмітити, що існує точка зору, згідно якої при встановленні влади арабів посилилось і закріпилось міське життя. Але з арабських джерел, що описують події VІІ - поч. VІІІ ст., дана думка не підтверджується [30; 129].

Кахіна вирішив знищити джерело багатства і розквіту в Пн. Африці, щоб арабам нічіого не дісталося. Він зруйнував землеробство і садівництво на території Пн. Африки.

Якщо згадати про життя берберів південних районів країни і північних землеробських областей, то можна помітити протиставлення напівкочівникам-скотарям землеробів і садівників. Саме напівкочівники потребували пасовищ і в невеликих масштабах вирощували зернові, тому бербери сприймали процес занепаду землеробської культури північних областей, як цілком нормальний і зрозумілий, в ході якого одночасно можна було розширити і ресурси напівкочового скотарського виробництва.

Характерно, що в заклику до руйнування землеробства не міститься вказівка на необхідність зруйнувати зернове господарство, знищити посіви, які так необхідні самим напівкочівникам і виробництво яких складає частину їх власної діяльності. Тому що їх розорення було б рівнозначне зниженню частки свого власного виробництва, від якого залежало їх життя.

В результаті здійсненої берберами вирубки дерев залишилося без засоів до існування землеробське населення ромеїв і афаріка, тобто романізованих, латинізованих, візантірованих берберів-землеробів. Зменшилась кількість спеціалістів в різних галузях сільського господарства [30; 131].

Відомості про долю населення Пн. Африки в період арабського завоювання потребують особливої уваги. Відомо, що мусульмани вивели з Африки велику кількість полонених, але скільки саме? Зазвичай, у всіх роботах з історії Пн. Африки названі числа полонених є нвірними. Передусім звертає на себе увагу невелика кількість арабів в порівнянні з числом військових в візантійських військах і берберських племінних ополченнях. Складення даних чисельності всіх мусульманських військ, відісланих в Пн. Африку за весь період з 642 по 710 рр., дає суму в 100 тис. грн. Насправді ж їх повинно було б бути більше, так як в деяких військах число воїнів, надісланих в Африку, не вказувалося. Тому скоріш за все дані про число мусульманських військ більш менш вірні, так як автори могли використовувати джерела правильних свідчень [30; 132].

Так само є важким визначення справжнього числа полонених.

Практика знищення чоловіків і захоплення в полон іншого населення відома з інших джерел, що висвітлюють хід завоювань в інших країнах. Тому вона не є нічим дивним і для Африки, а випадки захоплення дуже великої кількості полонених були цілком можливі. Полонені з берберів цінувались на Сході за красу [30; 132].

В загальному процес скорочення кількості населення, так само як і спустошення міст і знищення культури садівництва, були результатом того, що в арабському війську-джунді були кочові і напівкочові арабські племена.

Розглянемо тепер відомості про те, що являла собою здобич крім полонених. Це були різноманітні предмети і майно, золото і срібло, монети, золоті і срібні предмети (статуї, кубки), дорогоцінне каміння і вироби з нього. Речі цінні не лише матералом, з якого вони вироблені, але і дякуючи пов'язаним з ними характерним моральним навантаженням, як, наприклад, стіл Соломона, виготовлений з різноманітного дорогоцінного каміння і захоплений в Толедо, а також різного роду товари. Але найчастіше здобич визначалася словом мал - майно, багатство, в тому числі і гроші. Звичайно, згадуються тварини: коні і вівці. Вся здобич зносилась в одне місце і ділилась. Після оцінки бажаючий міг взяти конкретний предмет, заплативши за нього. Після закінчення оцінки здобич ділилась на п'ять частин.

Згідно з Кораном і звичаєм, одна частина йшла «Аллаху і його пророку, його близьким, сиротам, бідним і подорожуючим». Інші чотири ділилися таким чином, що доля кінного воїна була втричі більша долі пішого. Є відомості, що в Магрибі існував кінтар, спеціально для вивішування великої кількості золота.

Після завоювання Пн. Африки бербери деякий час сперечалися один з одним за володіння Іфрикією і Магрибом так, що в результаті суперечки ці провінції були спустошені. Іфрикія перетворилася в пустелю [30; 135].

Приведені факти дозволяють прийти до твердження, що до арабського завоювання весь цей регіон переживав якщо не розквіт, то процвітання. Арабське завоюваня залишило регіон без значної кількості трудового населення і взагалі населення різного віку і статі, і великої кількості матеріальних цінностей. Дії і протидії арабів і берберів призвели до значного руйнування виробничих сил і умов виробництва, до посилення рабського фактора в халіфаті.

Відомості, що до ХІ ст. в Північній Африці не було ні одного кочівника, а араби, що прийшли туди, селились в містах і не впливали на розвиток життя в сільській місцевості. Дійсно, на перший погляд ця думка здається справедливою. В Єгипті араби заснували Ель-Фустат, в Північній Африці - Кайруан. Кожне з цих міст стало центром ремесла і торгівлі. Але Кайруан засновувався як військова база, в якій могли б бути зібрані і збережені сили і засоби для майбутніх військових походів і для утримання в покорі населення. Мусульмани, що жили в містах, в першу чергу були не виробничим населенням, а воїнами.

Можна зробити висновок, що відомості про багатство земель Пн. Африки повинні бути дійти до мусульман, для яких набіг був першою частиною завоювання і які повинні були жити після перемоги за рахунок експлуатації завойованої країни [25; 44].

Весь процес завоювання тривав до початку VІІІ ст., а конкретно до 711 року. Була підкорена вся Пн. Африка, включаючи і Марокко, і області Високих плато сучасного Алжира.

Північна Африка була завойована в результаті походів Укби ібн Нафі в 681 - 684 рр., Зухайра ібн Кайса ал-Балаві в 688 р., Хассана ібн Нумана в 701 р. [22; 227].

Довготривалий процес завоювання Пн. Африки, що продовжувався 68 років (642 - 710), означав для усього регіону і для його населення знищення виробничих сил [22; 228].

В значній мірі постраждало все населення Пн. Африки. Велика частина була вбита в ході війни. Ще одна частина емігрувала за кордон в країни Середземномор'я.

Третя частина населення - мирне населення міст і сільської місцевості - були вбиті, або захоплені в полон [20; 143].

В значній мірі була зруйнована економічна основа існування північноафриканського суспільства, його сільське господарство і різні його галузі.

Сильно постраждало від завоювання і міське життя Пн. Африки. Деякі міста були зруйновані повністю, інші частково. З цього факта можна зробити висновок про занепад ремесла і торгівлі.

В ході завоювань Пн. Африка залишилась без значної кількості своїх багатств. Вони були вивезені на Схід і служили для збагачення вищого соцільного стану Халіфату.

Нашестя сахарських і аравійських кочівників згубним чином змінило долю Пн. Африки. Під їх ударами загинула землеробська цивілізація раннього середньовіччя. Відтоді розпочався довготривалий процес занепаду Пн. Африки. В середині ХІ ст. вона увійшла в період господарського і культурного регресу.

Бедуїніація Магрибу призвела до зникнення сотні міст і тисяч поселень. Відбувався процес депопуляції, дезурбанізації населених пунктів.

3.2 Експлуатація і особливості процесу оподаткування підкорених країн
До 642 р., до початку завоювання Пн. Африки, мусульманська община вже завоювала Сирію та Ірак і вже мала деякий досвід відносин з населенням цих країн. На основі рішень, винесених халіфом Омаром, склались головні положення системи умов, які повинні були дотримуватися при спільному житті мусульманської общини і населення підкорених країн. Ця система, з одного боку, відображала аналогічну практику таких же відносин панування і підкорення, яка до часу появи ісламу стала звичаєм аравійських племен. З другого боку, в ній відобразилися класові інтереси керівної верхівки мусульманської общини і суб'єктивні інтереси осіб, що знаходилися на вершині управління. Вона регулювала характер і розмір оподаткування, якому підпорядковувалися усі члени мусульманської общини. Практика цієї системи враховувала рішення пророка і його халіфів. Вона стала тією основою, на якій виросла мусульманська юридична наука [20; 145].
В VІІІ ст. з'явилися різні юридичні школи і юридичні твори. Серед них одне з найбільш відомих належало Абу Юсуфу Якубу ібн Ібрахіму ал-Ансарі і називалося «Кітаб ал-харадж» («Книга про поземельний податок»). В ньому викладені умови включення в мусульманську общину. Згідно них мусульмани, зустрівшись з іновірцями, повинні були призвати їх до прийняття ісламу і зробити це тричі. Якщо на запитаня була позитивна відповідь, то потенційні противники входили в мусульманську общину і отримували ті ж права і обов'язки, що і інші мусульмани [30; 146].
Якщо іновірці відмовлялися приймати іслам, то їм пропонували підкоритися мусульманам, зберегти свою віру і платити податок. Якщо вони погоджувались на це, мусульмани повинні були їх захищати, воювати з ворогами, які на них нападали, звільнивши їх від цієї турботи, щоб вони могли платити харадж. Така домовленість називалася завоюванням за мирним договором (сулхан). Він означав збереження майна підкореного населення і сплату податків [24; 226].
Але якщо мусульмани отримували відмову, вони повинні були воювати з не мусульманами. Перемігши їх, вони отримували всю владу над переможеними. Таке завоювання називалося анватан - здійснене силою. Їх доля вирішувала мусульманським воєначальником, який одночасно виконував обов'язки імама і називався імамом. Частими в цьому випадку були вбивство чоловіків і захоплення в полон жінок і дітей [24; 227].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8