Формування мовленнєвого етикету молодших школярів - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Формування мовленнєвого етикету молодших школярів

овний етикет - „це сукупність словесних форм ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні” [12]. Це функціональна підсистема мови зі своїм набором знаків (стереотипних фраз) і граматикою (правилами засвоєння знаків). Кожен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну вартість, яка випливає з його співвіднесеності з іншими знаками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впорядкована сукупність знаків, своєрідний „репертуар”, який дає можливість мовцеві вибрати один із цих знаків, узявши до уваги його вартість, що визначається відмінністю цього блока від інших у цій мікросистемі. Так, наприклад, в українській мові для ситуації вітання є одиниці:

Добрий ранок! Доброго ранку!

Добрий день!

Добрий вечір!

Моє шанування!

Вітаю!

Привіт!

Здоровенькі були!

Здраствуй (те) !

Слава Ісусу Христу!

Христос народився!

Христос хрестився!

Христос воскрес! та інші.

Усі ці одиниці є вітальними, але відрізняються часом використання, віковими уподобаннями, релігійно-конфесійними тощо.

Кожна така мікросистема знаків „кодує” і зберігає відповідну стандартну ситуацію в різних її варіантах пов'язаних із стандартами поведінки, мовно засвідчуючи, що така ситуація є у свідомості людей і в реальних взаєминах між людьми, належної до мовної спільноти. „У такий спосіб реалізується одна з найважливіших функцій етикету - функція етнічної і соціальної ідентифікації”. Це означає, що за етикетом упізнають „своїх” - своїх етнічно-національно або соціально. А крім того мовний етикет діє на мовця, спрямовує його комунікативну діяльність, формує мовну особистість загалом. Саме тут найбільш наочно можна спостерігати вплив мови на мовця, на її, його поведінку. Хіба ми думали б, як перейти з кимось на „ти”, якби у нашій мові не існувало, крім ти, пошанного Ви у звертанні до однієї особи? А хіба не завдає нам іноді клопоту те, як звернутися до особи жіночої статі, розмовляючи, наприклад, французькою мовою: madam (до одруженої) чи mademoiselle (до неодруженої)? У японській, в'єтнамській, корейській та інших мовах Південно-Східної Азії є не два, як у нас (ти-Ви), а більше (навіть п'ять) ступенів етикетності.

Лексика і фраземіка мови має свій центр і периферію. Центр охоплює порівняно невелику опорядковану сукупність мовних одиниць і залишається майже не змінним упродовж тривалого часу. Так, за 1000 років основний лексичний фонд (центральна ділянка лексики) змінюється за даними американського винного Моріса Сводеша, тільки на 20-30%. А периферія змінюється значно швидше: цілі пласти слів і стійких словосполучень виходять з ужитку, натомість формуються великі масиви нових одиниць, що можна зауважити навіть протягом життя одного покоління людей. Формули мовного етикету - це одиниці повсякденного використання, отже, належать до центру мовної системи. У ХІХ столітті кількість слів у розвинених мовах перейшла за 50 тисяч і сьогодні становить уже сотні тисяч. Але якщо взяти етикетні слова і вирази, то їх кількість не тільки не збільшилась, а навпаки, зменшилась [4, 12].

Мовленнєвий етикет - це застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування. Якщо мовний етикет - набір засобів вираження, то мовленнєвий етикет - це вибір цих засобів, засоби в реалізації. Відмінність між мовним і мовленнєвим етикетом можна зрозуміти за допомогою порівняння, відомого ще з часів великого теоретика мови Ф. де Соссюра: одна річ ноти музичного твору, інша - його виконання. У другому випадкові важливим є і вибір самого твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця, і т. ін. [4, 15].

Поняття мовленнєвий етикет ширше за поняття мовний етикет, тому, що мовлення може бути етикетним (або не етикетним) і тоді, коли воно стосується ситуації, які не потребують уживання формул мовного етикету. Скажімо, коли мовець, розповідаючи нефахівцеві про досягнення мікробіології, уживатиме без пояснень вузькоспеціальні слова, час від часу переходитиме на іноземні мови і не з'ясовуватиме, чи співрозмовник його розуміє, це буде порушення мовленнєвого етикету, хоч і не стосуватиметься мовного етикету.

Відомо, що якість мовлення визначається його розумінням. Незрозумілість мовлення не може кидати тіні на автора, особливо, коли ця незрозумілість ним спричинена і це очевидно для співрозмовника. Інформаційний розрив, суперечність між учасниками комунікативного акту не лише не знімається, а й ускладнюється, переходячи в емоційну оцінну сферу, впливаючи на ставлення адресата до адресанта мовлення, і навпаки. А це вже безпосередньо стосується етикету.

Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути мовного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, комунікативна поведінка загалом завше несе інформацію про мовця з його знаннями, уміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі - несвідомі і свідомі - відхилення, помилки, порушення, інокультурні впливи і т. ін. Мовець - це не „говорильний апарат”, який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету.

Він має „простір для маневру", має можливість для вираження своєї індивідуальності навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми.

В усному спілкуванні дуже важлива роль належить невербальним, тобто несловесним, немовним, засобам вираження: поглядові, виразові обличчя, позі, жестам, „неканонічним" фонетичним знакам (свисті, покашлювання) тощо. Невербальні засоби, які „обслуговують" певну спілкувальну ситуацію, теж перебувають у парадигматичних відношеннях і разом зі словесними засобами творять гіперпарадигму знаків цієї комунікативної ситуації. Етикетне використання мовних і позамовних засобів спілкування можна назвати Спілкувальним етикетом. Етикетне спілкування потребує високого рівня усвідомленості й творчої активності у використанні мовних та позамовних засобів вираження. Для цього належить досконало знати й уміти доречно застосовувати їх у відповідних комунікативних ситуаціях. Інакше навіть найкращі формули мовного етикету можуть справити на адресата (аудиторію) враження, протилежне бажаному, виставити адресанта в смішному світлі. Наприклад, фраза „Як поживаєш? ” є цілком етикетна, проте навіть вимовлена за всіма правилами ввічливого спілкування, без єхидства, зневаги, зверхності і т. ін. в інтонації, погляді, виразі обличчя, вона матиме анти-етикетний сенс, коли, скажімо, так запитати визначну особу або людину, що недавно пережила горе [5].

В етикетному спілкуванні є не лише індивідуальні, а й етнічні/національні особливості. Так, на запитання „Як справи? ” чехи переважно скаржаться, роблячи це, однак бадьорим тоном і ніби хвастаючи турботами, клопотом, росіяни дають „середню” відповідь: „Нічого!", а від болгар можна почути: „Добре!”. Українці в такому разі здебільшого теж тримаються середини: „Нормально; Може бути; Не біда; Аби не гірше; Дякувати Богу!”; багато хто відповідає: „Добре!” - навіть, якщо стан справ на таку оцінку не заслуговує.

Етикет українського народу, в тому числі і мовленнєвий, вироблявся, витончувався протягом тисячоліть. Окремі вислови етноетикету сягають ще дохристиянського періоду і пов'язані з язиченською обрядністю, звичаями, уявленнями слов'ян. Наприклад, жінка, перепрошуючи за вимовлене в хаті недобре слово, говорила: „Шануючи сонечко святе, і піч, і стіл”, а чоловік, утримуючись від лайки, промовляв: „Сказав би та піч у хаті”. Це пов'язано із давніми слов'янськими культами сонця, печі, стола. Замінивши відкрите вогнище, якому в давнину поклонялися, як опікунові дому, очищаючій та живильній силі, піч стала уособленням сімейного добробуту й шанували піч, вона дасть силу, здоров'я, достаток. Ось чому остерігалися „осквернити" піч непристойним словом, негідним учинком. Стіл, за свідченням етнографів, був символом єдності та згуртованості, тому і застілля було знаком довір'я, доброзичливості. Безумовно, у зв'язку з різними причинами культурного, політичного, економічного характеру вироблення мовленнєвого етикету українського народу не могло не зазнати інокультурних впливів [5, 10].

Сьогодні ми повинні вирозуміло ставитися до перейнятого з чужих культурних традицій, визначити передусім, чи не суперечило воно нашій культурній традиції, чи відповідає нашим духовним засадам, народній моралі.

В основі спілкування українського народу лежать такі загальнолюдські морально-етичні цінності, як доброзичливість, любов, лагідність, привітність, шаноба, ґречність. Цими чеснотами віддавна славився український народ. На це звертали відразу ж увагу дипломати і мандрівники, котрі бували в нашім краю. Так, датський посол Юлій Юст, що в 1709 - 1712 рр. відвідував Росію, а в 1711 році їхав через Україну, писав у спогадах: „Місцеві мешканці, як і взагалі все населення Козацької України, відзначаються великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто і чисто утримують доми", а Джозеф Маршаль про Україну 1769 - 1770 р.р. згадував: „Сучасне українське покоління - це моральний і добре вихований нарід". Жан Бенуа Шерер, французький аташе у Петербурзі, 1788р. писав: „Українці - це рослі, сильні люди, привітні і гостинні". „Вельми інтелігентними” називав наших предків знаменитий географ датчанин Мальт Брюн. Особливо відзначали чужоземці вишуканість українських жінок: „Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі (та звалася тоді Україна - М. Б), спеціально у жінок, до чого спричиняється русинська мова, вимова котрої не така тверда, як польська", - писав у своєму щоденнику голландець У. Вердум, подорожуючи Польщею й Україною у 1670 - 1672 рр.

Вислови мовленнєвого етикету (привітання, прощання, звертання, побажання, запрошення, відмови, поздоровлення, вибачення, похвала тощо) покликані репрезентувати насамперед ввічливість співбесідників. Чому саме ввічливість? Звернемось до походження цього слова, його первісного значення. Пов'язується воно з формою у вічі: тобто ввічливий - „той, хто дивиться у вічі”. Як це розуміти? Первинною функцією багатьох етикетних знаків виступала демонстрація миролюбності, відсутності, ворожості, агресивності. Це повинен був засвідчити насамперед погляд людини, адже недаремно в народі кажуть, що очі - дзеркало душі. Отже, спілкуючись (вітаючись, прохаючи про що-небудь, дякуючи, запрошуючи тощо), співбесідники дивилися у вічі один одному. Поступово прикметник „увічливий” переосмислився і набув переносного значення: „... який дотримується правил пристойності, виявляє уважність, люб'язність".

Оскільки ввічливість, як і неввічливість, може мати різні відтінки, різну міру вияву, то українська мова послуговується спеціальними словами на означення цього осяйного поняття. Так, вищою мірою вияву ввічливості є ґречність і чемність. Ґречний - „шанобливо ввічливий у поводженні з людьми” [6]. Чемний - „шанобливо ввічливий до людей, в якому виявляється ввічливість, уважність, люб'язність”.

З побіжного огляду випливає, що дотримуючись мовленнєвого етикету, який виробив український народ, ми передусім засвідчуємо свою вихованість, шанобливість і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність, тобто риси, віддавна притаманні нашому народу.

На діалектичну зумовленість мовленнєвої поведінки загальною культурою народу, його освіченістю, етнопсихологічними рисами, народними традиціями, високою мораллю вперше звернув увагу Яків Головацький у статті „Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів”. Він писав: „Нарід дикий, строгий, буйний не має ніяких або дуже мало приговірок обичайності, чемності, почесті, лишень він во всім, як в ділі, так і в слові дикий, простий, грубий; напротив, нарід образований, нарід обичайний, добрий, людський виробляє в своїй бесіді розличнії приговірки, в котрих явно оказується єго добре, зичливе серце, єго обичай, єго чемність, тим сильніший доказ провіщення народного, тим образованіший і обичайний тот нарід, кому приналежат” [6, 101].

І хоч ми сьогодні нарікаємо, що наша культура і мораль підупала, мовленнєвий етикет збіднився, однак мова наша, її скарби засвідчують: у минулому не так було. Яків Головацький проникливо це стверджує: „Бо хоч би сам нарід підупав, хоч би згрубів, спростакуватів, то все його звичай і обичай свідчить о високім ступені колишнього провіщення". У цій же статті містяться цінні міркування вченого про визначальні етнопсихологічні особливості етикетних висловів українського народу [7]. Це передусім доброта, сердечність, простота, щирість і ніжність: „Єго витання, прощання, просьби, перепроси, понуки, благословення дихають одним духом доброти, сердечності, обичайності - всі они прості, щирі, сердечні, ніжні, богобойні, а заодно честні та годні чоловіка". Автор наголошує на такій етнічній рисі мовленнєвої поведінки українця, як почуття власної гідності. Виявляючи пошану до співбесідника, українець ніколи не принизиться сам, отже, і не вдасться до приниження гідності іншої людини.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11