Належна моральна поведінка, тобто зовнішній вияв вихованості людини не є кінцевим результатом виховання. Християнське виховання, що на нашу думку особливо важливо домагається внутрішнього удосконалення людини, що здійснюється шляхом усвідомлення нею певних норм ы правил, ушляхетнення мотивів, які є причиною її вчинків.

6. Завдяки всесторонньому характеру християнізм може бути прийнятим кожним народом, не загрожуючи його національній самобутності.

7. Християнство у своїй суті є демократичним вченням, тому що визнає рівність усіх людей, не принижує їх особистої гідності.

8. Характерною рисою християнської системи є її всеохопленість. Жодна з педагогічних систем не розглядає так цілісно духовних і фізичних сил людини. Це, в свою чергу, призводить до появи особливих прийомів морального виховання, що враховують стан емоційної сфери і фізичних сил.

9. Твердження християнського вчення про створення людини за образом і подобою Божою є аргументацією вибору виховного ідеалу. Зрозуміло, що найвищого ідеалу моральних чеснот, досконалих особистіcних якостей досягнути неможливо, але сам процес прагнення до нього, наслідування його дуже позитивно впливає на розвиток людини в усіх аспектах.

Дуже близькі за змістом думки висловлює інший відомий представник галицького духовенства - отець Іриней Назарко, василіянин, професор історії української Церкви, ректор Української Папської Семінарії, дійсний член НТШ. Вибір християнства, як концептуальної бази теорії виховання він обґрунтовує його історичною традиційністю, теоцентричним характером, обумовленістю ієрархії вартостей, органічною відповідністю природі людини, сприйнятливістю усієї людської культури.

Ієрархія вартостей відображає ієрархію буття та ієрархію істот. Відповідно чільну позицію займає найвище буття і безконечна істота - Бог. Цим зумовлені геоцентричний характер католицької педагогіки і її найбільш істотна відмінність від інших, що оперують лише земними реально існуючими величинами. Центральною ідеєю така педагогіка визнає абсолюти Правди і Добра. Ось як про це вказує І.Назарко. «В католицькій виховній ідеї не зникає жодна вартість, але кожна ще більше поглиблюється, укладаючись в ієрархію, на шпилі якої стоїть Бог, єдиний Виховник і Мистець людських душ» [43; с.7-15]. Окрім цього, згаданий автор детально розглядає такі ознаки католицької виховної ідеї:

1) динамічність. Католицька виховна ідея ставить за мету формувати в душі дитини нові моральні структури, так звані чесноти. «Чесноти, - як зазначає отець, - це сили, що творять якості добра не тільки поза собою, але й у собі, бо скріпляють власну динаміку» [43, с.14]. Вони власне і є тими чинниками, що спонукають людину творити добро;

органічність. Чесноти - це не статичні утворення, а динамічні структури, що творять єдину цілість, яка протистоїть будь-якій внутрішній анархії й хаосу. Імпульсом, рушійною силою цієї цілісності є любов. Сукупність чеснот, любові, поміркованості є ознаками морального характеру;

оптимістичність. Початком і кінцем виховної ідеї є добро. Тому до аналізу всіх вчинків потрібно підходити виключно з позиції добра. Крім того, ця теза твердить, що кожний вихованець при відповідних зусиллях може стати кращим і перемогти в собі усі негативні нахили, спричинені в людській психіці первородним гріхом;

тотальність. Католицька педагогіка охоплює цілість людського життя. Вона визнає потребу не лише індивідуального, але й суспільного виховання і враховує природні сили людини;

поступальність. Можливість прийняття прогресивних надбань інших новітніх виховних систем [97, с.7].

Висвітливши значення і доцільність християнських моральних засад виховного процесу, перейдемо до розгляду центрального і найосновнішого поняття, що становить ядро будь-якої педагогічної системи - мети виховання. Спроба дати найбільш чітке і точне визначення цього поняття призвела до суперечок між духовенством і світськими особами, які відстоювали позиції матеріалістичного світосприйняття. У цій площині виникли певні непорозуміння, спричинені протилежністю поглядів щодо призначення людини, цілі її життя, співвідношення між поняттями християнізму та гуманізму. Світські педагоги бачили мету виховання в удосконаленні життя людини, виходячи з позицій особистого щастя, цінності і корисності для суспільства та рідної нації. Для цього, на їх думку, потрібно було так впливати на дитину, щоб забезпечити їй найбільш повний фізичний і психічний розвиток, певну людську зрілість. У перспективі, в міру своїх можливостей і рівня розвитку здібностей, людина повинна стати учасницею процесу соціально-культурного розвитку суспільства, спричинитися до його зросту і поступу.

Висловлюючи своє розуміння мети виховання, духовні особи, зокрема, Митрополит Андрей Шептицький зазначав, що визначення цього поняття завжди носитиме відбиток світогляду педагога: «Ті люди, для яких людина є найвищим автономним єством, здатним до безконечного розвитку науки, мистецтва, культури, будуть у вихованні шукати розвитку цілої людської природи з всіма її прикметами і вадами, щоб виплекати носіїв найвищої і найвсестороннішої цивілізації; будуть плекати всестороннє знання, поезію і всякого роду мистецтво, творчого або критичного, тобто будуть прямувати до мети гуманістичного розвитку людства і одиниць». Отже, індивідуальне й суспільне життя, відповідне до розвитку культури й цивілізації своєї епохи, примноження духовних і матеріальних надбань й користання з них у майбутньому, не може і не повинно стати ціллю, а тільки засобом досягнення найвищої, найбільш повної і завершенішої, якою є слава Божа і власне щастя у вічному Спасінні [46, с. 1].

Орієнтація не лише на дочасне, а на вічне життя стає неординарною оригінальною основою, визначальною рисою виховної системи, пропагованої духовенством, що відрізняє її від усіх інших. Виходячи з цих же підстав, отець Іриней Назарко стверджує, що ми не маємо права «через життя виховувати ... тільки для життя», а повинні керуватись перспективою вічності. Особливої уваги заслуговує також визначення мети морально-релігійного виховання, як найбільш пріоритетного і базового. Детальне її тлумачення розробив Микола Конрад - священик, педагог, професор історії філософії й соціології Греко-Католицької Богословської Академії у Львові. «Ціль релігійного виховання, -писав він, - опановувати розум, волю і бажання молоді, так щоб її життя було самостійним, постійним життям духу, що впливає на зовнішні подробиці. Мотивами її дій має бути не лише користь, не лише уживання, але передовсім воля небесного Отця. Усі свої вчинки узгоджувати з законами Всевишнього, а не з позицій, туземних, матеріальних інтересів» [27, с.53].

Переконуючи в правильності вибору мети виховання - «уможливити і переконати людину до повноти життя Божого і в Бозі», І.Назарко водночас критикує виховні системи різних країн (Росії, Італії, Німеччини, США), які обрали як базову основу виховання інші течії - наприклад прагматизм, екзистенціалізм тощо.

Комуністичне виховання, котре не визнає навіть Існування людської душі і відкидає найвищий ідеал - Бога, безумовно, не може бути прийнятним в якості методологічного підґрунтя виховного процесу у школі. Загрозою для розвитку наша єдина й неподільна власність, вона є підставою нашої оригінальності, нашої життєвої енергії, нашого таланту і здібностей. Звідси то й велика вартість її в житті й вихованні [13, с 43]. Ця складова виховання становить найближчу перспективу. Вона передбачає самостійний розвиток людини, згідно з її власними ідеалами, засвоєння знань, формування умінь, навичок, світогляду, інтересів, розвиток здібностей, усвідомлення обов'язків та їх виконання. Розумний підхід до виховання індивідуалізму відстоював і Й.Сліпий. Він, зокрема, зазначав, що кожна людина має право вирізнятись з-поміж інших, стати багатшою, вдосконалити свої здібності та спосіб життя, лише в тому випадку, коли це здійснюється правомірним шляхом [68, с.101]. Однак, поза увагою педагога не повинна залишатися і можливість появи негативних наслідків при невідповідному підході до виховання індивідуальності. Надмірний акцент індивідуалізму у вихованні зможе призвести і до прищеплення вихованцю таких рис, як гордість, зухвалість, самовпевненість, зарозумілість.

2. Суспільний аспект мети виховання. Ця ділянка виховання спричинена суспільною природою людини, її національною приналежністю, соціальним походженням, можливостями використання і творення духовних й матеріальних багатств і необхідністю їх примножування. Результатами цього виховання є готовність та здатність особи свідомо та якісно виконувати свої суспільні (національні, громадянські) обов'язки.

3. Релігійний аспект. Ця складова мети виховання слідує із позаземного, надприродного призначення людини. Зрозуміло, що така особливість накладає на внутрішню суть і зовнішні форми виховного процесу специфічний відбиток.

Позаземна ціль життя людини стає кульмінаційним моментом, постійним орієнтиром, санкцією моральності виховного процесу. Вона в свою чергу, ушляхетнює, наповнює духовним змістом та ідеалами дві попередні складові. Обґрунтувавши структуру мети виховання, Ю. Дзерович, на вершину ієрархії виховних завдань піднімає моральну досконалість людини і, цим самим, визнає першість і надзвичайну вагу релігійного компонента, а засобами досягнення цієї досконалості - релігію і віру в Бога. Оскільки процес виховання особистості має поступовий характер і не зводиться лише до тимчасового впливу вихователя, то він продовжується протягом всього життя людини. Це зумовлює потребу безперервної самоосвіти і постійного самовиховання. Виховання повинно стати досконалою передумовою самовиховання, визначити його напрями і завдання. Вирішальне значення самовиховання як рушійної, спрямовуючої сили виховання у процесі становлення і розвитку особистості підкреслює, Андрей Шептицький. Одним із чинників формування особистості він визнає власну активність, вольовий потенціал і працю над самовдосконаленням: «Тим не менше, завданнями виховання залишається заохотити вихованця до тої праці, научити правильно над собою працювати, вщепити в його серце любов до такої праці і розум його збагатити знанням усього, що до такої праці потрібне» [91, с. 233].

Пріоритетне значення морально-релігійного у цілісній системі виховання зумовлено особливим завданням та змістом, специфікою його природи.

Зміст його передовсім передбачає, що «душі дітей повинні жити не тільки повним природним життям, але й надприродним, щоби привикали оцінювати й міряти те життя, його радощі й смутки, його обов'язки й суспільні форми, не тільки мірою чисто людською й дочасною, але також Божою і вічною» [46, с.1].

Християнська педагогіка, базуючись на поняттях досконалого вищого Ідеалу та надприродніх цілей (завдань) людини, одночасно не применшує цінність її земного існування. Визнаючи велике значення земного життя, Церква усіма засобами намагається його удосконалити, зробити якомога кориснішим, духовно багатшим і повним для самих людей. Християнська Церква завжди дбала про розвиток культури і цивілізації. З її ініціативи та підтримки закладалися університети і школи, бібліотеки, архіви, скрипторії і друкарні, музеї, сиротинці і притулки для бездомних, шпиталі і аптеки тощо. Прикладом життєдайної сили Церкви й релігії за твердженням, Й.Сліпого, можуть стати різноманітні досягнення І культурні цінності у таких галузях, як мистецтво (музика, спів), законодавство, техніка тощо [68 с. 104].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13