Весь зміст освіти народних і середніх шкіл Галичини визначався ідеалістичністю та ґрунтувався на релігійному світогляді. Цим і пояснюються широкі виховні можливості навчальних предметів. Найвизначнішу роль у плані морально-релігійного виховання відігравали такі дисципліни, як релігія, історія, українська мова й література, філософія та ін. Світоглядну базу цих дисциплін складало християнське вчення. Зрозуміло, що найбільш ефективно завдання морального вишколу учнів вирішувалися на уроках предметів з релігійного циклу.
Релігійно-моральне виховання учнів повинно бути настільки ґрунтовним, щоб залишитися у їх серцях і в подальшому житті. При цьому наголошувалося, що після закінчення школи учні не мають припиняти виконання релігійних практик [117, с. 1].
Викладання релігії у середній школі було спрямоване не на обов'язкове заучування учнями моральних норм, теологічних відомостей і приписів. За словами духовенства, релігія - це не абстрактна галузь науки - це кодекс життя, підвалини єдино правильного християнського світогляду [117, с.33]. Тому метою цього курсу було ушляхетнення внутрішнього духовного світу людини, досягнення такого рівня досконалості, на якому практичне виконання теоретичних канонів і догматів є невимушеним і природним. Отже: «наука релігії прагне домогтися не тільки до релігійної просвіти, але й до вироблення у молоді християнського характеру, привчити її до самостійного, сталого, послідовного життя після засад віри» [27, с.53]. Уроки релігії в школі, як твердив О. Лещук, повинні мати «життєво-виховний» характер, а їх зміст тісно перегукуватися із насушними проблемами. Кожен урок має стати для учнів своєрідним духовним дзеркалом, у якому вони побачать свої істинні почуття, пристрасті і недоліки [36, с.7] Отож, виховний вплив цього предмета не обмежується лише релігійним вишколом, він володіє і рядом засобів морального виховання. Так, на уроках релігії молоді прищеплюються християнські ідеали, формують високо-етичні характери, виховують такі непересічні якості, як патріотизм, альтруїзм, милосердя, пояснюють обов'язки перед Церквою, вітчизною і народом. Крім цього, учнів привчають до товариського життя, культурної поведінки, сумлінного виконання своїх обов'язків, послуху, дисципліни. У число виховних потенціалів предмета релігії входить і уже згадувана нами, так звана «позитивна метода». Завдяки якій катехит повинен запобігати таким згубним впливам, як погані товариства, аморальні книжки, лінивство, егоїзм, розпуста, алкоголізм та ін. Особливо цінним є те, що подібне виховання базується не на примусі, а на засадах Христової любові та на повазі до Божих заповідей.
Крім вагомого виховного, згаданий предмет мав і важливе пізнавально-освітнє значення. Програма з релігії (див. додаток Ж) була покликана «формувати світську інтелігентну людину, що добре орієнтується в історії розвитку різноманітних віровчень, монастирських орденів, а також освіти, культури та мистецтва, які йшли паралельно з поширенням християнства» [34, с.53 ].
Аналізуючи освітньо-виховні функції предмета релігії, необхідно показати вище роль у цьому процесі її викладача - катехита. Характеризуючи завдання катехита середньої школи, І Бартошевський зазначав, що особливу увагу у своїй педагогічній діяльності він повинен приділяти не тільки морально-релігійному, а й національному вихованню учнів. Останнє передбачало прищеплення їм таких рис, як патріотизм, гордість за свій народ і любов до Батьківщини [3, с. 330] Визначальною рисою педагогічної діяльності катехита був надзвичайно високий рівень його моральної відповідальності. Аналізуючи цю проблему, О.Лещук зазначав, «душпастир несе відповідальність за внутрішню вартість молоді, за її високі духовні вальори як перед церковною владою, так і перед Богом» [37, с.6]. Розгляд праці катехита як вчителя релігії, виховника школярів є ще далеко не повним описом усіх напрямів його діяльності. Більш повно їх діяльність можна показати навівши статут спеціально організованого «Товариства катехитів». Його ціллю були - підтримка всіх справ, що переслідують мету навчання релігії, релігійно-моральне виховання шкільної молоді, духовна досконалість належний матеріальний добробут членів товариства. Досягнути згадану ціль, на думку членів товариства, можна було шляхом виконання наступних завдань. Це, по-перше, регулярне ознайомлення з найновішими катехитичними творами, влаштування сходин, з'їздів де серед Інших питань мають обговорюватися й шкільні проблеми; по-друге, організація викладів, відчитів, конференцій та педагогічно-катехитичних курсів. Третій пункт їх діяльності передбачає видання часописів, шкільних підручників і творів катехитичного й педагогічного змісту. Наступна ділянка роботи товариства зводиться до проведення вправ духовного вдосконалення катехитів. П'ятим пунктом статуту передбачаються звернення до державних структур у справах, що стосуються процесу навчання релігії. Останніми напрямками праці є регулярні звіти про хід вивчення релігії і збір необхідних фондів для реалізації товариством певних просвітницьких чи харитативних акцій. Також потрібно зазначити, що членами товариства були професори і доценти Богослів'я університету, катехити всіх шкіл і священики [72, с.1].
Дуже цікаві думки щодо методики і технології навчання релігії в школі висловлює Ю. Дзерович. Лейтмотивом його міркувань є звернення до більш дієвих методів ніж катехитичний спосіб, механічне заучування, репродуктивне відтворювання. Найбільш відповідним середовищем де можна організувати навчання активними практичними методами, на думку педагога є «школа праці». «Школа праці - це школа, в якій цвіте ініціатива і самостійність учнів, в якій виховуються сильні характери, в якій програма пристосована до психіки учня і потреб сучасного суспільного життя» [12; с.25]. Вербалізм, що був принципом і характерною ознакою тогочасних шкіл, повинен бути замінений «поглядовою наукою». Не викликає заперечень й твердження про те, що модернізація навчального процесу повинна відбуватися завдяки широкому , впровадженню наочних засобів і методів, а також активізації діяльності учнів при дещо пасивній ролі вчителів. Провідним навчально-організаційним принципом «школи праці» є положення про те, що учні здобувають знання - шляхом практичної діяльності. Однак, надто широка й необмежена самодіяльність учнів при вивченні релігії є неприпустима, їх самочинність у певній мірі є дещо обмежена, оскільки не можна дозволити, щоб релігійні й моральні переконання, принципи та норми вони формували самостійно шляхом власного практичного досвіду чи псевдофілософських шукань.
Застосування наочності у процесі викладання релігії (окрім Біблійної історії) є доволі складним завданням. Так як суть цього предмета становлять абстрактні речі та поняття, принципове розуміння яких є понад людськими можливостями.
Активізації участі дітей у навчальному процесі сприяє також заохочення їх до роздумів, бесід, дискусій. У старших класах чинником активізації пізнавального інтересу учнів є використання так званої «скриньки запитів». До спеціальної скриньки учні вкладають свої анонімні запитання, що стосуються предмета і дотичних сфер. Катехит відповідає на ці запитання, дає необхідні коментарі.
Удосконаленню знань з предмета, вмінь висловлювати і обґрунтовувати свої думки, а також зростанню пізнавального інтересу сприяє виконання учнями спеціальних письмових вправ-відповідей. Теми цих вправ можуть звучати так: «Як відбувалося хрещення України-Руси?», «Як, що, де, коли на яку пам'ятку і з якою метою ви колядували?», «Напишіть заповіт багатого і побожного чоловіка», «Чи знаєте, що таке совість і що зробите щоб її заспокоїти?». Характерно, що в таких творах катехит не має права виправляти помилки, стилістику і тим більше виставляти оцінки.
Одна н методичних вимог, що стосується процесу викладання релігії, полягає у дотриманні катехитом певного рівня науковості. «He можна при викладанні релігії впадати в дитинство, бо росте небезпека, що діти стануть ,релігією вважати за казку», - вважав Ю.Дзерович [12, с. 48] .
Позитивні наслідки будуть мати пропозиції катехита дітям інсценізувати біблійні оповідання, власноруч виготовити новорічні прикраси, влаштувати символічні престолики на честь Пречистої Діви Марії у травні й на честь Христового серця - у червні.
Також катехит повинен заохочувати й спонукати дітей до практичних проявів дійсної любові до ближнього Такими актами милосердя можуть бути: допомога здібних відстаючим, багатших біднішим, відвідування недужих, молитва за померших тощо.
Першою дисципліною із циклу релігії був катехизм. У початкових школах для його вивчення користувались книгою Ю. Дзеровича «Катехизи». В рамках цього предмета учням подавались початкові знання з основ релігії. Дітям розповідали про створення світу перших людей, походження ангелів, злих духів, пояснювали зміст і призначення молитви, Богослуження і т. ін. Пізніше учні вивчали окремі оповідання св. Письма. На противагу традиційній пам'яттєво-механістичній методиці вивчення релігії, викладання катехизму здійснювалося у формі проблемної лекції. Подача нового матеріалу здійснювалася за певною схемою: вступ (актуалізація опорних знань, мотивація діяльності). «заповідження» (своєрідне зацікавлення учнів, постановка конкретної задачі, проблеми), виклад (повідомлення нової інформації), поучення (аналіз інформації, логічні висновки, приклади з буденного життя, практичне застосування) і повторення (відповіді на поставлені питання). Слід зазначити, що виклад нового матеріалу здійснювався у простій зрозумілій дітям формі. зміст його був адаптований до рівня їх розвитку, при цьому вчителі отримувались принципів доступності, систематичності, послідовності й наочності. Інформація, що подавалась учням, окрім теоретичних відомостей містила й певні практичні вказівки. Так, зокрема, учням було подано методику проведення «іспиту совісті» [11, с.204].
Другим предметом із циклу релігійних дисциплін була історія Старого Завіту. Вивчався цей курс за підручником А.Торонського, котрий був автором цілого ряду навчальних книг з релігійних предметів. Хронологічно предмет охоплював період від створення світу до народження Ісуса Христа. Виклад кожного оповідання закінчувався спеціальними поясненнями і розмірковуваннями автора. У них були проаналізовані події і вчинки в їх послідовності, виходячи з позицій християнських догматів, визначалися негативні і позитивні сторони, наводилися приклади для наслідування, давалися конкретні оцінки, формулювались практичні вказівки щодо правил поведінки учнів у повсякденному житті тощо. Так, наприклад, в аналізі оповідання про Каїна і Авеля, зазначалося, що «злі похоті і пристрасті повинні придушуватися людиною на стадії задумів, тобто тоді коли вони ще не переросли у злі діла» [78, с. 14].
У процесі вивчення цього предмета, окрім суттєвого морально-релігійного вишколу, здійснювалася також і різнобічне виховання учнів. Поглибленню їх знань, реалізації міжпредметних зв'язків сприяли певні відомості з історії (виникнення різних народів і мов) та географії (положення, рельєф, населення, найбільші міста Палестини), що подавались у ході цього предмета.
Хронологічним продовженням цього предмета була наступна дисципліна Історія Нового Завіту, яка викладалася теж за підручником А.Торонського. Як і в попередньому підручнику, у цій книзі після кожного оповідання містилися авторські пояснення. Особливим виховним змістом відзначалися розглядувані у межах цього предмета біблійні притчі (про блудного сина, про милосердного Смарянина, про багача і Лазаря, про митаря і фарисея та ін.), а також здійснені Ісусом Христом чуда (оздоровлення прокаженого, недужих, сліпих, воскресіння мертвих та ін.). Так, наприклад, аналізуючи притчу про блудного сина, автор наголошував на таких моментах: повернення до Бога можливе лише за умови визнання своєї провини і постанови поправитися; кожен грішник може навернутися; кожному грішнику, що навернеться, Бог іде на допомогу; заздрість є тяжким гріхом та ін. [79, с.73].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13
