Структурними компонентами творчих здібностей виступають: знання, вміння, навички, які реалізуються в конкретній діяльності (Б.М. Теплов, Г.С. Костюк та ін.); психічні процеси: уява (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн та ін.), мислення (О.Н. Лук, А.Б. Щербо, Г.П. Шевченко та ін.), емоції, відчуття (Д.М. Джола, Б.В. Клименко, В.П. Омельчук, А.Б. Щербо та ін.).
Творчі здібності формуються протягом усього життя людини, проте в генезисі її становлення існують оптимальні сензитивні вікові періоди її формування.
Молодший шкільний є сприятливим для творчого розвитку дітей, їхніх здібностей до творчості. Саме в цей період активно розвиваються уява, дар фантазувати, творчо мислити, помітно проявляється допитливість, формується вміння спостерігати, порівнювати, критично оцінювати діяльність.
Важливе місце у системі засобів розвитку творчих здібностей учнів посідає народне мистецтво, яке унікальним чином інтегрує у собі побутові, мистецькі, педагогічні традиції (Н. Вишнякова, Є. Горунович, С. Діденко, О. Ковальов, С. Коновець та ін.). Своєрідним різновидом українського народного мистецтва є українське національне вбрання.
Убрання безпосередньо пов'язане з визначними подіями в житті людини: з народними святами, весільними обрядами, з усіма укладами побуту. В ньому чи не найяскравіше і найвиразніше виявляється основна властивість народного декоративного мистецтва: вміння народних майстрів за допомогою простих логічних засобів органічно поєднувати утилітарність і красу.
Народне вбрання є синтетичним видом мистецтва. Воно включає до єдиного художньо-утилітарного ансамблю мистецтво крою, ткацтво, аплікацію, вишивку, плетіння, обробку шкіри, металу, перукарство.
Великі можливості для розвитку творчих здібностей молодших школярів засобами народного вбрання містять уроки образотворчого мистецтва та художньої праці, адже в процесі виховання та творчого розвитку особистості саме ці уроки допомагають дитині увійти у світ творчості і краси, прилучитися до скарбів художньої культури, плідно сприяють розвитку її емоційно-чуттєвої сфери, поглиблюють знання, інтенсифікують візуальний і сенсорний досвід, формують загальну та естетичну культуру.
Власне аналіз творів образотворчого мистецтва
Українська мистецька спадщина володіє досить великим потенціалом, який можна використовувати на уроках у початковій школі. Спробуємо зробити аналіз, систематизацію та класифікацію художніх творів образотворчого мистецтва, які можна використати як наочність на уроках творчого циклу в 1-4 класах в історичному контексті.
Уроки образотворчого мистецтва в контексті обсягу використання наочності розглядаються як найперші. Наочність на таких уроках може забезпечуватись різними шляхами:
ь наочні засоби, зроблені самим вчителем;
ь методична наочність друкованого (видавничого характеру);
ь мистецькі твори українських авторів;
ь мистецькі твори світових класиків.
Якщо розглянути діаграму використання видів наочності, то можна побачити, що використання її певною мірою залежить від всіх, виділених чинників, проте найбільшим серед них є використання групи мистецьких творів українських авторів.
Саме цю групу наочних засобів ми і розглянемо в цьому розділі роботи. Варто відразу сказати, що наочні посібники, як мистецькі твори українських авторів настільки різноманітні, що їх використання залежить від творчого підходу самого вчителя, потреб того чи іншого уроку тощо. Розглянемо основні групи мистецьких творів в історичному аспекті.
МИСТЕЦТВО XIX СТОЛІТТЯ (репродукції картин див. Додаток 2)
Культура - це образ народу. Вона виявляє і символізує національний світогляд, етичні, естетичні, мистецькі, релігійні чи соціальні аспекти життя народу в кожночасній добі його існування. Українська культура хоч і виростала та формувалася в різні історичні часи на підґрунті іншо-культурних наверстувань і процесів, остаточно вивершилась у наскрізь самобутню національну культуру.
В.І. Наулко розглядає феномен національної культури як цілісну систему досягнень народу в цілому, його внесок у сучасну цивілізацію. Національна культура не обмежується рамками сукупності лише традиційно-побутових особливостей, що складалися у минулому, оскільки відбувається постійна взаємодія нового і старого, тобто інновацій і традицій, а поряд із національно-специфічними особливостями існують та розвиваються загальнолюдські, які стають надбанням усіх народів. Приналежність людей до певного етносу визначається на основі того, володарями культурних надбань якого народу вони є, продовжувачами чиїх прогресивних творчих зусиль у різних галузях господарської, громадської та культурної діяльності, науки, літератури, мистецтва.
Українська національна культура пройшла складний шлях, увібравши в себе кращі надбання минулого, збагатившись культурами інших народів та збагативши світову культуру. Вона являє собою творчу спадщину представників усіх народів, що жили і живуть серед українців. Так, давні культурні пам'ятки верхнього палеоліту Мізинської стоянки на Чернігівщині, петрогліфи Кам'яної Могили в Приазов'ї різних епох, антропоморфні стели бронзового віку, пам'ятки трипільської культури, пов'язані з культом землеробства, культура скіфів, сарматів були в основі давньоруської культури східнослов'янських племен. Високого рівня розвитку досягають архітектура і монументальний живопис в епоху Київської Русі, зароджується і розвивається писемність, удосконалюється прикладне мистецтво. У ХV_ХVІІ ст. формується українська народність, кристалізується її культура, в образотворчому мистецтві. Виникають жанри портрету, пейзажу, історичної, побутової картини, батального живопису. Книгодрукування дає поштовх розвитку гравюри. При цьому слід зазначити, що саме народна творчість і саме життя народу визначали характер українського професійного мистецтва. У ХVІ-ХVІІІ ст. в українському образотворчому мистецтві знаходять свій вияв традиції Ренесансу і бароко, а в кінці XVIII на початку XIX ст. - класицизму (А. Лосенко, І. Мартос, Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Куінджі).
Буржуазно-демократичний визвольний рух, процес демократизації всього суспільства та культурного життя в XIX ст. спонукав до зміни в поглядах на суспільну роль мистецтва, яке ставило перед собою завдання критичного дослідження сучасного життя. Тому побутовий жанр у цей час виходить на перший план, розширюється коло сюжетів, поглиблюється поняття типовості характерів, розкривається психологія й індивідуальна неповторність людини незалежно від її соціального становища. Найяскравішим прикладом цього може служити творчість Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861), який художніми засобами розкриває і втілює в літературі та образотворчому мистецтві народне життя. У його творах герої проходять глибоку духовну еволюцію, як, наприклад; у «Притчі про блудного сина» 1856 року. Це було початком нової доби українського мистецтва, коли традиційні уявлення класичного стилю, який панував тоді в Російській імперії, відтіняються проблемами соціально-психологічного плану в висвітленні різних сторін суспільного життя. Так, порушення класичних правил перспективи в роботі «У казематі», що завершує «Притчу», - винесення на передній план з глибини тюремної камери світлого вікна з гратами, крізь яке пробивається сонячне проміння, підкреслює та допомагає проникнути у психологію духовного світу в'язня, сповненого пробудженням людської свідомості, який здається самотнім, чужим у тому в'язничному оточенні.
У таких образотворчих творах як «Кара колодкою», «Кара шпіцрутенами», «Мангишлацький сад», «Казашка зі ступою», «Дніпропетровські русалки», автопортрети та багато інших Т.Г. Шевченко розкриває глибоке людське почуття, створює психологічний характер. Своєю творчістю він підняв українську філософську, літературну і художню традицію на новий рівень.
Твори Т.Г. Шевченка «Циганка-ворожка», «Катерина», офорти 1844 р. на історично-побутову тематику «Видубицький монастир», «Дари в Чигирині», «Судна рада» визначаються блискучою технікою, життєвістю й історичною правдою. Наприкінці 1860 р. за майстерність у гравірувальному мистецтві Т.Г. Шевченко був визнаний академіком імперської Академії мистецтв.
Творчий поштовх Т. Шевченка знайшов своє продовження і розвиток у діяльності Л. Жемчужникова (1828-1912), І. Соколова (1823-1918), К. Трутовського (1826-1893) та інших, які у своїх картинах зображали багатогранність народного життя, його історію, культуру, прагнення тощо.
У другій половині XIX ст. спостерігаються процеси демократизації мистецтва, відхід від класицизму і звернення художників до соціальної тематики, точного відтворення дійсності. Позитивно вплинуло на розвиток образотворчого мистецтва в Україні засноване в Петербурзі Товариство пересувних виставок. Це була взаємодія двох культур на одному історичному просторі соціального розвитку. Остання третина XIX ст. була тісно пов'язана з діяльністю товариства і здобула назву «передвижництво». Українська тема сприяла посиленню романтичних тенденцій у творчості основоположників цього Товариства, які були українського походження: І. Крамський та І. Репін з Чугуєва на Харківщині. Епічного звучання набула українська природа у полотнах А. Куїнжі, який теж народився в Україні і був учнем І. Айвазовського, який народився в Криму і поклав початок цілій школі українських мореністів. Український період творчості Миколи Ге відзначається глибоко філософськими творами («Що є істина» (1890), «Голгофа» (1892)), імпресіоністичними портретами («Портрет хлопчика-українця») та ін. Історична, соціально-побутова, пейзажна тематика, портрет знайшли своє втілення і розвиток у багатьох образотворчих творах українських художників. Прикладами можуть бути роботи М. Кузнецова (1850-1929) «На заробітки», голови Одеського Товариства південноросійських художників, створеного в 1890 р., К. Костанді (1852-1921) «В люди», «Бузок», С. Кишинівського (1862-1942) «Ранок у буцегарні», М. Пимоненка (1862-1912) «Святочне ворожіння», М. Самокиша (1860-1944) «Тройка», В. Орловського (1842-1914) «Хати в літній день», С. Світославського (1857-1931) «Воли на оранці», П. Левченка (1856-1917) «У Пашенному», С. Васильківського (1854-1917) «Бездоріжжя», Г. Головкова (1863-1909) «Дубки» та багатьох інших.
МИСТЕЦТВО КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ
Кінець XIX - початок XX ст. характерний для українського мистецтва розвитком нових стильових тенденцій. Монументальні роботи М. Врубеля, В. Васнецова, М. Нестерова по розпису Володимирського собору та оновленню стінопису Кирилівської церкви передають дух мистецтва давньої Русі у його невпинному русі і знаменують наступний етап, пов'язаний із зародженням нового стилю - модерну. Так, М. Врубель у Київській період творчості в модерні органічно поєднав високу традицію монументального живопису Київської Русі, поетику народного епосу та пластичну основу мистецтва Італійського Відродження. За допомогою наростаючих ритмів, контрастів пластичних форм із міцною проробкою майже кубістичних об'ємів він домагається драматичного відчуття простору.
Початок XX ст. відзначається прагненням українських митців не тільки споглядати, а й створювати пластичну структуру внутрішнього світу людини в її складних і багатогранних зв'язках із навколишнім світом, що відповідало змісту нової епохи соціальних катаклізмів. Приходить захоплення декоративністю колірних сполучень, пружним рухом ліній, відчуттям неповторної сили процесу творення. Український портрет набуває нових рис синтетичності і концептуальності, увібравши в себе досвід народного портрета ХVП-ХVШ століть, досягнення імпресіоністів у живописі пейзажу, інтер'єра та запровадження в своїй декоративній системі барвистого світу народного мистецтва. Наприклад, роботи Ф. Кричевського (1879-1947) «Наречена», «Портрет Л.Я. Старицької на золотому тлі», О. Мурашка (1875-1919) «Портрет дівчини у червоному капелюсі», «Селянська родина» та ін.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
