Порівняльний аналіз нормативного регулювання підготовки кадрів міліції (поліції) України та Європейських країн - рефераты, скачать рефераты, бесплатно рефераты

Рефераты. Порівняльний аналіз нормативного регулювання підготовки кадрів міліції (поліції) України та Європейських країн

ерше враження від знайомства із зарубіжним досвідом - багато нового, не співпадаючого з нашим досвідом, що викликає цікавість, заслуговує вивчення і оцінки. Друге - велике різноманіття, причому вузловим питанням, причини якого викликають здивованість і думки, є питання в якому все вирішується за принципом: „хто на що здатний". Такий вплив посилюється коли виявляється, що існуюче різноманіття є не тільки в досвіді різних країн, але в одній і тій же країні.

Отже, це підштовхує до здійснення порівняльно-педагогічної роботи як різновиду наукової, юридично-педагогічної роботи. Порівняльна педагогіка користається не тільки методами дослідження самої педагогіки, але, будучи наукою міждисциплінарною і інтегральною, використовує весь арсенал суміжних з нею наук. Специфічне значення для порівняльної педагогіки мають кілька методів:

описовий - вимагає точності, об'єктивності, угрупування, систематизації й інтернаціоналізації фактів; нагромадження необхідної і достатньої інформації для аналізу, передбачає визначення одиничного і типологічного в системі освіти. Динаміка цього методу виражається в послідовному зростанні питомої ваги дослідницького аналізу;

історичний - передбачає аналіз генезису й особливостей розвитку педагогічних проблем, сприяє більш глибокому розумінню сучасного стану вивчення педагогічних явищ;

соціологічний - припускає оцінку відповідності організації освіти потребам розвитку даного суспільства;

статистичний - характеризує аналіз і інтерпретацію кількісних показників освіти. Складність використання методу полягає в тому, що параметри національної статистики освіти піддаються міжнародним порівнянням;

порівняння - основний, за допомогою якого виявляються риси подібності і розходження систем правоохоронної діяльності, освіти, роботи з кадрами та інше, фіксуються загальні і специфічні прояви педагогічних закономірностей.

У сучасній вітчизняній порівняльно-юридичній педагогіці наукові принципи і методи вивчення, оцінки і використання закордонного педагогічного досвіду діяльності правоохоронних органів розроблені професором А.М. Столяренко [21, 458]. Ним визначений і комплекс можливих різних підходів у педагогічному вивченні і використанні закордонного досвіду:

ознайомчо-інформаційний - полягає тільки у відтворенні картини того, що відбувається за кордоном, наприклад у перекладі і публікаціях закордонних джерел інформації про педагогічний досвід або в описі того, що спостерігали окремі працівники системи МВС України, які виїзджали за кордон;

аналітико-інформаційний - виражається в наданні практикам матеріалів, що відбивають перший результат педагогічного осмислення досвіду з чітким виділенням всіх елементів педагогічної системи;

порівняльно-аналітичний - закордонний досвід не тільки описується, але і зіставляється з нашим, виділяються подібності і відмінності, а на основі порівнянь робляться оцінки і висновки;

науково-прикладний - зв'язаний з науковим обґрунтуванням процесу, процедур, методів, практичного осмислення закордонного досвіду, витягу ідей, їхньої трансформації у варіанти (версії) прикладних рішень по реалізації досвіду;

впроваджуючий - виражає практичні шляхи реалізації досвіду, експериментальну перевірку ефективності його впровадження, вибір найкращих варіантів.

При порівняльно-педагогічній роботі виявляється своєрідність зв'язків вітчизняного і зарубіжного досвіду. Їх розуміння і врахування при використанні зарубіжного педагогічного досвіду в недалекому минулому нашої країни було засмічено класово-ідеологічними догмами: споконвічною упередженістю в непримхливості; тенденційному відборі матеріалу з ціллю критики і замовчуванням того, що не погоджувалося із критичною позицією; необ'єктивністю в оцінках зарубіжного досвіду і самолюбством в оцінках соціалістичної освіти. Те, що робилось за кордоном, оцінювалось переважно як прояв „занепаду ”, „загнивання", „антинародності". Очевидно, що тепер потрібні інші наукові, забезчуючи безпристрасність і наукову коректність підходи. Цьому і слугують спеціальні методологічні принципи забезпечуючи наукові орієнтири порівняльно-педагогічної роботи.

Принцип об'єктивності зобов'язує суворо прагнути до пошуку істини, правди і тільки їх, звільнюючись від всіх крайностей, суб'єктивізму, волюнтаризму, симпатій і антипатій. Уваги заслуговує не тільки новизна і привабливість рішень, форм і методів роботи за кордоном, але головне - наукова коректність і практичний результат, який вони забезпечують.

Принцип комплектності відображає об'єктивну залежність особливостей правових систем і освіти в кожній країні від соціальних, політичних, економічних, культурних, національно-етнічних, соціально-психологічних та інших особливостей суспільства і його громадян. Те, що добре в одній країні - може бути неприйнятним в іншій. Кожна країна по-своєму унікальна і те, що робиться в ній, завжди повинно відповідати її унікальності.

Принцип конкретно-історичного (генетичного) підходу, має на увазі те, що довід завжди знаходиться в розвитку, пов'язаний з окремими тимчасовими рамками, обумовлений історичними суспільними факторами. Тому один закордонний досвід може бути для нас застарілим, а для іншого - час у нас ще не настав.

Принцип системності полягає в тому, що цілі, завдання, зміст, форми навчання, методи, способи контролю оцінки, забезпечення педагогічного процесу - завжди елементи якоїсь цілісної педагогічної системи, які функціонують як відокремлені інструменти в складному оркестрі і добре „звучать” тільки в гармонії, у згоді один з одним.

Принцип протиріччя педагогічного досвіду відображає факт внутрішньої діалектичної неоднозначності.

Отже, розглянуті спеціальні принципи порівняльної педагогіки та її методи і напрямки дослідження свідчать проте, що використання зарубіжного педагогічного досвіду - „важке мистецтво”. Треба навчитися використовувати зарубіжний досвід, але не менш важливим є вміння не зловживати ним.

Педагогіка в практичній діяльності поліції країн Західної Європи

Величезне різноманіття різних концептуальних схем діяльності правоохоронних органів (переважно поліцейських) в різних країнах, які мають свої педагогічні аспекти, можна згрупувати в чотири моделі, які розташовані в послідовності збільшення відповідності ідеалам демократичного, правового суспільства [30, с.118-123].

Перша модель - поліція „політиків-спостерігачів” характеризується політичною корумпованістю, службі політичній силі, низьким рівнем професіоналізму, репресивністю, неформальним, особистісним поводження співробітників. Поліцейські органи цієї моделі знаходяться під пресом критики суспільства, мають негативний імідж.

Друга модель - поліція „юристів-професіоналів". Надається більше значення владі права, порядку, а не політичним вподобанням. Від поліцейських вимагається не вірність конкретній особі у владних структурах, а компетентність, професіоналізм, почуття відповідальності. Їх робота носить адміністративний, вузько і сухо правовий характер. Поведінка співробітника регламентована, а оцінка його діяльності носить статистичний характер (кількість арештів, штрафів, розкритих злочинів). Із наглядача він перетворився в соціального солдата, холодного, формально справедливого, але не в корумпованого.

Третя модель - поліція „служіння суспільству". Органи повинні займати не реактивну позицію (діяти після правопорушення), а активну, займатись профілактикою можливих соціальних напружень, попереджуючи злочинність через вирішення проблем громадян і просування програми самообслуговування у сфері забезпечення безпеки. Фігура поліцейського становиться уже не „спостерігачем", не „солдатом”, а „вчителем", який грає не негативну автократичну роль, а позитивну, підтримуючу функцію. Важливе значення прибічники цієї моделі надають вихованню, навчанню і етичним стандартам. Поліцейські повинні відрізнятися чесністю, правдивістю, поважати людей в їх багатообразності, дотримуватись законів і прав людини, відноситися до людей не авторитарно, а як до споживачів їх значних і якісних соціальних послуг. Вислуховувати громадян терпеливо, бути складовою частиною „команди", перевагу віддавати не авторитарному типу керівництва, а спільній праці в якості лідера, вчителя, тренера, демонструвати контроль у використанні сили і зброї, працювати над собою. Модель „служіння суспільству" („соціального обслуговування”), як стверджують аналітики, буде більше притягувати на службу в правоохоронні органи кращих кандидатів, сприяти їх особистому росту та інтересам суспільства.

Застосування цієї моделі в ряді держав на заході в 70-90 роки дало позитивні результати. Так, інститут Геллапа, з'ясовуючи у лютому 1994 року думки громадян про чесність і дотримання етичних стандартів представниками різних професій виявив таку пріоритетність: фармакологи - 61%, священики - 54%, дантисти - 51%, викладачі - 50%, поліцейські опинилися на почесному п'ятому місці - 46%. При чому рівень довіри і поваги до поліцейських виріс з 1977 року на 7%. Нова модель позитивно склалась і на моральній атмосфері у самих правоохоронних органів, так як супроводжувалась постановкою нових завдань, використанням нового змісту і методів виховання і навчання, більш гуманних і демократичних. В колективах пропагувалась атмосфера прозорості, довіри, взаємної відповідальності, спільних зусиль, взаємодопомоги, колективних обговорювань шляхів покращення роботи (по типу „кружків якості", створених в Японії ще в п'ятидесяті роки).

Четверта модель - „раціоналістична”. За цією моделлю співробітники перетворюються в аналітиків, що досліджують світ соціуму і передбачають результати забезпечення законності, правопорядку і боротьби зі злочинністю. Поки що ця модель знаходиться в стані розвитку, поелементно випробується, в правоохоронних органах повністю не використовується, але розглядається як перспективна.

Якщо зробити аналіз цих моделей з позиції практики органів внутрішніх справ України, то можна сказати, що остання відноситься до симбіозу першої і другої з перевагою елементів другої, хоча пропорції відчувають зрушення в окремих моментах діяльності держави, і звичайно, варіюють в конкретних органах.

В концепціях удосконалення діяльності наших правоохоронних органів спостерігається дефіцит принципово нових підходів, а окремі цікаві ідеї не витримують випробувань життя. Фактично і історично є необхідним перехід до третьої моделі соціального обслуговування, виправданий із всіх позицій (соціальних, правових, економічних, моральних, етичних, психологічних, педагогічних та інших). Педагогічна перевага його полягає в різкому покращенні правового виховання населення, позитивних змінах у всій системі соціально-педагогічних факторів, які впливають на стан законності і правопорядку, підвищення здорового престижу професії юриста, збільшення потоку в правоохоронні органи найбільш досвідчених, вихованих, культурних і розвинених громадян, в якості більш високого рівня соціальної і педагогічної підготовленості співробітників правоохоронних органів, їх культури, багатогранності професіоналізму, в закріпленні партнерських відносин співробітників з громадянами. Більш прогресивна модель правоохоронної діяльності відповідає потребам і можливостям радикального удосконалення виховання, навчання й освіти в правовій системі, внесенню в них нових, більш гуманних, демократичних, особистісних задач, змісту, форм і методів роботи з персоналом, у більшості співробітників, що відповідають інтересам особистісного росту, підвищення освіченості і професіоналізму, самоствердженні і повазі. Більш того, прийняття третьої моделі на перспективу вже сьогодні вимагає реалізації всіх можливостей юридичної педагогіки для удосконалення юридичної освіти і системи роботи з кадрами органів внутрішніх справ України, тому що тільки освіта, культурні, морально-виховані, гуманно і демократично навчені кадри міліції можуть створити ґрунт, що забезпечує реальний підхід у моделі соціального обслуговування. Не випадково розгляд питань і необхідність прийняття концепції обслуговування зараз викликає критичні побоювання лібералів про можливість виникнення "поліцейської держави", що при сучасному педагогічному рівні підготовленості кадрів мають визначені підстави. У згоді з підходом, що затверджується в розвинутих країнах - поліція - орган по наданню масових соціальних послуг, об'єктивно розширюється коло педагогічних задач і потреба в їхньому якісному вирішенні. У країнах Західної Європи (Німеччина, Бельгія) першочерговими питаннями, що стоять перед поліцією, є організація роботи по взаємодії з емігрантами. Загальним педагогічним напрямком діяльності країн Заходу є взаємодія з населенням, що знаходить вираження у всіляких формах та змісті. Тому, зокрема, в останні двадцять років у поліції з'явилися особливі служби, що умовно називаються суспільною поліцією ("комунальною поліцією"), відповідальної за виховання законослухняних громадян, що роблять, у свою чергу, посилену підтримку поліції.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6