По-друге, пантеон 980р. утверджував князівську владу, ставлячи на головне місце Перуна. Великокнязівський характер культа Перуна підкреслювався тим, що навіть у Візантійському Царьграді теж був ідол руського Перуна, біля якого скріплювалися присягою договори з імперією.

По-третє, пантеон відображав важливі елементи давньої картини світу та сил, які керували його окремими частинами: небо - Стрибог; "білий світ" та сонце - Дажбог; посередник між небом та землею - Семаргл; плодюча земля - Макошь.

По-четверте, до тактичності волхвів, які створювали пантеон, слід віднести те, що до нього не були включені Род та Волос. Обидва ці божества, широко шановані та обожнювані на Русі, були недостатньо благопристойними для державного пантеону, який створювався в умовах суперництва із зовнішньо-благообразним християнством та мав конкурувати з ним за прихильність населення.

По-п'яте, пантеон 980р. мав як засіб протистояння християнству три божественних образи, котрі могли бути прямо протиставлені християнським: бог-отець - Стрибог; бог-син Дажбог та жіноче божество, аналогічне християнській богородиці (особливо в побутовому культі) - Макошь.

Реформа Володимира, вочевидь, завершилася поразкою. Усього через декілька років він був змушений зробити новий крутий поворот, прийнявши як державну релігію християнство. Реформа ж 980р. не тільки не сприяла консолідації, але й поглибила суспільні протиріччя: неможливо було досягти мети консолідації суспільства, не надавши божествам нових функцій та не визначивши місце для кожного з них в божественній ієрархії, В результаті криза язичництва загострилася через політичні проблеми взаємовідносин різних племен. В цих умовах язичництво вже було приречене на поразку, а християнству було порівняно легко отримати перемогу над ним.

РОЗДІЛ 4. ПЕРЕЖИТКИ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРУВАНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ КУЛЬТУРІ

Прийняття християнства як державної релігії не означало повної та швидкої зміни способу мислення та стилю життя населення Київської Русі.

Були запроваджені єпархії, побудовані церкви, суспільні богослужіння у язичницьких святилищах змінились на богослужіння у християнських храмах, але серйозного перелому у поглядах, повної відмови від вірувань пращурів не сталося. І не могло статися, тому що різке протиставлення християнства язичництву як двох діаметрально протилежних одна одній систем, як протиставлення "світла" "темряві", було не відображенням реальної суті справ, а літературно-полемічним винаходом християнського духовенства, певним місіонерським прийомом. Поганству докоряли багатобожжям, а християнству ставили в заслугу монотеїзм. Але це не зовсім чесно по відношенню до язичництва: монотеїзм у ньому почав виникати за декілька тисячоліть до перших християнських творів. У слов'ян творцем світу і усієї живої природи був Род-Святовид. Середньовічні православні богослови у суперечках з язичниками повинні були використовувати дуже примітивні способи, аби довести пріоритет християнського бога-творця у зародженні життя: "То ти не Род, седя на воздусе… Вдуновение… един вдымаеть вседръжитель, ине един безсмертен и непогибающих творец…", "Всем бо есть творец - бог, а не Род!"

Сама можливість такої елементарної заміни доводить, що християнський відносний монотеїзм нашарувався на Русі на давній землеробський монотеїзм слов'ян.

Отже, на межі XII-XIIIст. утворився своєрідний синтез двох абсолютно різних вір: поганства і християнства, так зване двовір'я. Зламана на офіційному, державному рівні давня віра ще дуже довгий час (аж до початку XXст.) зберігалась у вигляді різноманітних пережитків. Вони знайшли яскраве вираження у сільському побуті і частково - в побуті міщанському, міському, бо саме серед цих верств населення найдовше зберігалися давні традиції й обряди. Пережитки поганства, нехай у віддаленому, позбавленому чіткого змістовного навантаження значення вигляді, знайшли відображення в літературі та фольклорі, ужитковому мистецтві та матеріалах етнографії, в народних віруваннях і побуті, проникаючи в усі сфери людської діяльності.

Значний інтерес в цьому контексті становить народна вишивка, в якій протягом багатьох століть повторювались основні композиційні теми і символи. В давнину ці узори мали певний священний зміст, значення, яке було зрозуміло не лише майстрині, що виконувала цю роботу, але й решті також. З часом значення таких знаків губилося, але за традицією узор повторювали дочки, онучки, правнучки, і на перший план виступало вже не магічне заклинальне значення композицій, а лише естетичний вигляд виробу та його функціональність.

Як зазначає Г.С.Маслова, орнаменту властива постійна мінливість, його мотиви протягом багатьох віків зазнавали чисельних переробок. Проте, архаїчні сюжети вишиванок, що дійшли до нас в чисельних варіантах, дозволяють прослідкувати стійкість у збереженні певних рис, побачити в них повторювані "загальні місця", спільні для багатьох вишивок.

Всі дослідники дотримуються думки про те, що найстарішими орнаментами можна вважати геометричні. Найпростіші узори у вигляді хреста, квадрата, ромба, кола були умовними знаками, символами, вважались священними зображеннями.

Найдавнішим мотивом у народному мистецтві і у вишивці зокрема є мотив ромба. Б.О.Рибаков вважає, що ці мотиви слід шукати ще у палеоліті (під час розкопок Мезенської стоянки на Чернігівщині знайшли браслет з меандровим орнаментом. Вчені виявили, що меандровий орнамент був притаманний кісткам мамонта і був добре помітний на косих зрізах. Потім таким візерунком прикрашалися фігурки "палеолітичних венер", що були символом плодючості, продовження життя).

Іншим напрямком було поєднання давнього ромба із зображенням насіння. Чотири ромби разом означали засіяне поле.

Третім напрямком еволюції ромба є перетворення його на символ родючості взагалі: до ромбічної основи додавалися завитки чи паростки по зовнішніх кутках.

В українському народному декоративному мистецтві, в тому числі і в мистецтві Чернігівщини, відомо багато видів простого ромба. Вони дійшли до нас на таких в основному у вишивці на сорочках.

Крім одягу, ромбічні мотиви широко розповсюджені в рушникових вишивках, які, доречи, концентрують у собі найбільш символічний зміст у всьому декоративному мистецтві.

Прикладом тут може бути рушничок з Чернігівщини, що відноситься до 1762 року. Кінці цього рушника густо вкрито вертикально розміщеними лініями, які складаються у ромби, заповнені маленькими ромбиками, в центрі ромба - маленьке коло.

В геометричних орнаментах, що дійшли до нашого часу, можна побачити й інші язичницькі символи. Це - розетка, коло, хрестовидні фігури - давні символи вогню, сонячного божества. Якщо і далі розвивати тему символіки сонячних знаків у вишивці, то слід згадати про такий вид українських рушників, як божники (набожники). Значного поширення вони набули у Сосницькому, Коропському, Новгород-Сіверському, Борзнянському районах. Ритуальні функції таких рушників відомі здавна. В.В.Зайченко вказує на те, що в дохристиянський період рушниками прикрашали священні дерева, приносили в жертву священним джерелам. Деякі дослідники припускають, що рушник слугував чимось на зразок ікони. Прикрашений геометричним орнаментом - символами вищих сил природи - він займав почесне місце у оселі, у так званому "красному куті". Із запровадженням християнства з'явилися мальовані ікони, але рушник залишився на своєму місці, набувши функцію елементу оздоблення хати.

Розглядаючи орнаменти рушників, не можна обминути увагою такий сюжетний момент, як "дерево життя". Особливого поширення набула ця композиція у XVIII-XIXст., коли активно розвивалися рослинні орнаменти.

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення зафіксувати процес життя, красу навколишнього світу, природи. Дослідники вбачають у ньому відгомін первісного культу "світового дерева". Адже дерево символізувало єдність світобудови, вічність життя, безкінечність Всесвіту. В дереві давня людина вбачала сакральну силу, вважала його священним оберегом. В образі дерева підкреслювали коріння, стовбур та крону. Часто на вишивках навколо дерева в'ється гірлянда з ромбів, хрестів, тобто воно відзначено давніми знаками сонця, родючості.

Неабиякий інтерес у вивченні пережитків язичництва викликає один з найдавніших видів народного декоративного мистецтва українського народу - писанка. Писанки - це розфарбовані до Великодня ритуальні яйця. У християнській традиції вони символізують Воскресіння Господнє, але писанки зустрічалися в археологічному матеріалі й більш давніх, дохристиянських часів. Сакральна роль яйця фіксується ще з часів ранньої бронзи. Залишки яєчної шкарлупи зустрічаються у похованнях, в основному, дитячих та жіночих.

В добу пізньої бронзи культові яйця вже виготовляються з каменю або глини і зустрічаються у залишках майже кожного житла. У залізному віці ідея Світового яйця набуває нового, більш реального змісту: саме в цю добу з'являється ідея виникнення Всесвіту з хаосу, який мав форму яйця.

З приходом християнства писанки стали використовуватись як релігійний атрибут Великодня і символізувати воскресіння Ісуса Христа. Є.Литвиновець стверджує, що яйце - зародок життя - зберігає в собі силу майбутнього, як сонце, дає силу всьому живому. Тому писанки і були пов'язані з весняною обрядовістю, а вже пізніше християнство залучило цей культовий атрибут до своїх обрядів.

Слід зазначити, що кожен регіон має свої традиції писанкарства, хоча загальні риси є спільними для усіх місцевостей. Так, на Чернігівщині переважало використання геометричних мотивів у поєднанні з рослинними.

На відміну від рушників, мотиви яких все більше наслідують сучасні декоративні сюжети, писанки майже повністю зберегли символіку магічних знаків архаїчної давнини.

Як відомо, давньоруське село у XI-XIIст. було ще язичницьким. У матеріалах сільських курганів того часу обмаль речей, пов'язаних із християнством. Проте, багато прикрас, що мають язичницьку символіку. Окремий інтерес викликають підвіски-обереги. Вони пов'язані із заклинальною магією. В окремих похованнях зустрічаються цілі набори оберегів, підвішених на ланцюжках до спільної основи. Так, у складі одного з них - дві ложки, птах, щелепа хижака та ключ. Ложка - символ ситості, добробуту та довольства, ключ - символ багатства та охорони. Підвіски у вигляді стилізованих тварин та птахів були пов'язані з їх животворними властивостями. Іноді у складі наборів підвісок-оберігів були ще й бубонці, котрі при найменшому русі дзвеніли, відганяючи злі сили.

Найчастіше підвіски-оберіги зустрічаються не в наборах, а індивідуально. Крім ложок, ключів, щелеп, тварин, часто зустрічаються підвіски у вигляді гребінців, сокир та стилізованих зображень зубів, пазурів хижаків. Залишки культових сокір були знайдені на Чернігівщині (селище Сибереж-3, Седнів, Ліскове, Чернігів та ін.). Іноді як підвіски використовували і справжні зуби. Зуби і пазурі хижаків слугували для захисту від зла. Обереги-гребінці були використовувались для захисту від хвороб.

Окрему велику групу оберегів складають зооморфні підвіски. Крім птахів, дуже часто зустрічаються обереги, що звуться "кониками". Кінь був символом добра та щастя і пов'язувався з культом сонця, може тому майже на усіх цих підвісках є сонячні ознаки - орнамент, що має в основі кола. Інші зооморфні підвіски у вигляді риби, зайця, собаки були мало поширеними. Від фіно-угрів до слов'ян перейшли порожні підвіски-качку з рельєфним візерунком, до яких підвішували гусині лапки.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12