В "СОЮЗІ НЕПОРУШНІМ" 46 РОКІВ
Війна закінчилася. На фронтах загинули Шеремета Василь Дмитрович (1906-1945), Кіндрат Ілько Степанович (1904-1944), Бойчук Петро Степанович (1909-1945), Проць Павло Петрович (1907-1944), Чепіжак Володимир Степанович (вбитий в бою у Східній Прусії), Курок Йосиф (1906-1945), Кулеба Федір Петрович (1908-1948), Мичка Дмитро Миколайович (1904-1944), Проць Григорій (1907-1944), Мартиняк Зиновій Петрович (1921-1944), вбитий під містечком Сянок, та інші. Пораненими з фронтів повернулись Роса Петро, Щільник Василь, Вербіцький Антон, Жох Степан, Мичка Іван, Новосад Микола, Тістик Дозик, Мартиняк Степан, Стецько Ілярій, Сипко Федір, Мерза Ілько, Гунц Антон, Садовий Іван, Яцишин Михайло, Сипко Петро, Гарасим Дмитро та інші. З Німеччини повернулись люди, що були вивезені на примусові роботи.
В селі радянською владою запроваджувались нові порядки. Проведені вибори до місцевих рад. Головою сільради обрано Шеремету Василя. В селі появився дільничний. За рішенням обкому партії на Львівщині були створені винищувальні загони (істребки). Щоденно в село навідувалося керівництво з райцентру Поморян. В село приїзжали працівники міліції, органів державної безпеки, уповноважені по заготівлі і обкладанню селян продовольчим та грошовим податками. Був запроваджений податок на нежонатих, який сплачували хлопці і дівчата, яким виповнилося 18 років. Вже восени 1944 року селян обклали обов'язковою здачею державі пшениці, ячменю, вівса, м'яса, молока, яєць, шкіри та шерсті (вовни овець).
Всі землі були переписані, і кожен селянин залежно від кількості поля був зобов'язаний здавати встановлений державою контигент. В село приїздили чиновники різних рангів і перевіряли виконання планів контигентів. Проте в східних областях Великої України багато хліба знищили німці, відступаючи. Запасів хліба не було, і на Західну Україну вже восени прийшло багато голодуючих. А в селах органами державної влади з комори селянина забирали все зерно. Люди ночами закопували в землю, ховали в гноєсховищах залишки зерна. В усіх селах Прикарпаття панувало правило: нездача і переховування зерна - державний злочин, а той, хто його переховує, - ворог народу, і йому місце в Сибірі. Щоденно з села на Поморяни їхали підводи з мішками зерна в супроводі військової охорони. Зерно звозили в місто Золочів і вантажили у вагони. Під час перевезення зерна конвой стежив, щоб перевізники не розкрадали. Конвоїр мав право розстрілювати саботажника на місці. Мали місце факти, коли при перевезенні хліба в Нестюківському лісі були перестрілки конвоїрів і воїнів УПА. Починаючи з 1946 року, районне начальство з Поморян щоденно приїздило і займалося примусовим вивезенням юнаків та дівчат в школи ФЗУ (фабрично-заводські училища). Хлопців переважно везли в райони Донбасу і Криворіжжя, де їх навчали на шахтарських курсах і слабонавченими, напівголодними заставляли працювати під землею в шахтах. Дівчат навчали штукатурно-мулярських робіт і використовували на будівництві житлових будинків. На перших порах дівчата жили в бараках.
Спільно з органами місцевої влади вивчалась органами НКВС кожна сім'я. За неблагодійними встановлювався таємний нагляд. До цього залучалися місцеві сексоти. НКВС з агентами-сексотами проводили роботу, вишукуючи, хто з селян має зв'язки з загонами оборони УПА. Були складені списки родин, чиї сини, батьки переховувались у лісах. Велику увагу звертали НКВС на хутори, які розміщені поблизу лісу. В цих місцях підготовлювали таємні схрони, з яких можна було слідкувати за діями повстанців. Зимою 1945-1946 років в село з облавами почали навідуватись внутрішні війська. Влітку 1946 року в Великій Україні почався голод. Тисячі людей нескінченними потоками пішли жебракувати по селах Прикарпаття. Двері хат не зачинялися. Голодні діти, бабусі, жінки, обдерті, сотнями з криком душі "дайте поїсти" йшли від хати до хати. Селяни чим могли помагали голодуючим. Варили гірчицю, лободу, кропиву. Люди рятували від голоду один одного чим могли.Так Брославський Трохим віддав голодуючим теля .Звичайно, не всі вижили. "В 1949 році я був студентом Стрийського педучилища. Студентка з Дашави розповіла мені про те, що німці, тікаючи, запалили Дашавські родовища газу. Внаслідок вибухів газу в повітря летіли камені, підземні родовища перетворювалися на циклічно вибухаючу горючу масу. Голодні, обдерті люди підходили до смертельного котловану і тут гинули."
Надія була на новий врожай, але засуха 1946 року негативно вплинула на врожаї. Врятувала картопля. Знову почалися масові заготівлі і вивезення "контигентів". Сотні солдатів, десятки чиновників нишпорили, щоб вилучити від селян продукти харчування. Вже в 1945-1946 роках була запроваджена внутрішня державна обов'язкова позика. Районні фінансові відділи в кожному селі мали своїх фінагентів, які збирали надану позику, видаючи селянам за сплачення податків квитанції, а за позику - облігації. Фінагентом в селі був Поляк Ярослав. В його обов'язки входили вищевказані державні справи.
В селі була створена крамниця, в яку почали завозити сіль, рибні консерви з військових складів, кінські цвяхи, підкови, хомути, шлеї. В 1947 році появляється штапель, рушникове полотно, бавовняні тканини, кирзові черевики, чоботи, рідко - фуфайки, ватні штани. В основному селяни ходили в полотняних сорочках і штанах з домотканого полотна. На ярмарках від військових купували верхній одяг, ношені фуфайки, шинелі, гімнастерки, штани. В містах можна було виміняти за хліб або купити за гроші американські та англійські шкіряні черевики, траплялися на ярмарках взуття та трофейний одяг (німецькі черевики, офіцерські чоботи, одяг, пошитий з угорських та німецьких шинелей). Жінки, чоловіки яких загинули на війні, одержували гуманітарну допомогу з США, країн Латинської Америки, Канади. Моя сусідка одержала велике сомбреро. Діти жалілися, чому той американець не зробив його більшим, щоб захиститися від дощу.
Події, що відбувалися на території села, щоденно давали про себе знати. З села на Сибір були вивезені декілька родин. Появились перші жертви сталінського терору. Місцева влада поступово почала з органами Поморянського району готуватися до масового залучення селян до колгоспного об'єднання. Йшла кропітка підготовча робота. З села в село передавалися чутки про створення колгоспів у Бродівському, Золочівському, Буському, Рогатинському, Бережанському районах. В селі змінювалися голови сільських рад, як козирі в картах. Підшуковувалися районними органами довірливі особи, які були надійною опорою на місцях. Відомо, що НКВС постійно працювало з населенням, щоб вислідити їх зв'язки з оунівським підпіллям. Було створено густу сітку місцевого сексотського інформаційного кубла, до якого входили місцеві прихильники нової влади. В цей час починаються масові облави, в яких брали участь місцеві винищувальні загони "істребків". Раніше вже згадувалось про те, що велика частина підпілля перейшла на територію Польщі, Чехословакії, Німеччини. Щоб покінчити з оунівським підпіллям за лінією Керзона, було мобілізовано великі сили внутрішніх військ та Польська Армія Крайова, яка підпорядковувалась урядові Миколайчука, що був сформований в Англії. Не стояла осторонь і Армія Людова, яка підпорядковувалась польському урядові. Ці сили були кинуті на здійснення операції "Вісла". Почалися масові облави, які кінчалися кровопролитними боями.
Почалася масова репатріація польського населення з Прикарпаття в райони, що до війни були зайняті німцями. З Краківського, Жешівського воєводств, із Засяння почали прибувати переселенці. В 1945 році в село прибули родини Бриня Андрія, Бриня Івана з батьком Григорієм, Писарчук Петро з сином Іваном, Лепака Федора, Писарчука Степана, Пецеляка, родина Круп'яків із Засяння та інші родини етнічних лемків. При створенні Яворівського полігону в село прибули родини Кушнір та Бас Григорія.
Прибувши в село, змучені дорогою родини почали шукати притулок в місцевих селян. Люди відгукнулися з допомогою новоприбулим. Через деякий час почали будувати хати, господарські будівлі, завели худобу, тяглову силу і увійшли в ритм сільського життя. Писарчук Петро виростив дітей, дочекався онуків. Помер у сім'ї його замінив Іван, син його, що виростив Петра Писарчука - депутата Верховної Ради 3-ох скликань.
Бриня Іван оженився на вчительці з Бродівщини Савич Любі Петрівні.
Лепак Федір приїхав з Горліц, виростив дітей. Працював техпрацівником у школі, а син його Петро оженився у Вишнівчику на вчительці Цястун Н.І.
В селі почала з 1944 року працювати школа. В школі почали приїзджати вчителі зі східних областей Великої України, переважно з освітою педучилищ та курсів скороспечених педагогічних кадрів. Більшість становили дівчата. Вони ,ще під час навчання, примусово поступали в ряди комсомолу. При виїзді в Західну Україну їх ідейно начиняли сталінськими догмами, а НКВС робило їх агентами в «боротьбі з буржуазним націоналізмом». В село з Поморян часто приїзджав Ілля Андрійович Хоменко, який через певний час оженився в селі і відіграв певну роль у створенні колгоспу. Хоменко І.А. родом із Сумської області. Служив в час війни у внутрішніх військах. Розповідав, що він в тюрмі Москви охороняв вихідця з Сумщини І.Ф.Федька - командуючого армією, арештованого в 1939 році і розстріляного в 1943 р. Про те, що він мав стосунки з органами НКВС свідчила його персональна пенсія. Опираючись на органи місцевої влади, агітаторів, які прославляли "батька народів", в 1949 році районне керівництво приступило до створення колгоспів. За розповідями старожилів запис селян в колгосп проходив в примусовому порядку. Пізно ввечері прибули військові та цивільні особи. Селян загнали в школу. Старожили, які пам'ятають 1949 рік, розповідають, що в село прийшов майже батальйон війська з Поморян. Люди після роботи в господарстві, збирались на нічний відпочинок. Однак, спати не довелося. В хати почали заходити військові і вимагати, щоб господар чи господиня, якщо вона була одинока, збиралися і йшли в сільраду. Сільрада знаходилась на місці теперішньої ощадкаси. Люди нашвидку виходили з хат у супроводі військових. Частину людей завели в сільську раду, інших - в будинок школи, колишній будинок Міклушка. Як в сільраді, так і в школі, були військові офіцери та цивільні начальники. Зробили короткі збори.
Виступали начальники, розхвалювали переваги колгоспного ладу. Люди, коли заявили, хто підпишеться першим, всі мовчки стояли. Ніхто заяви не хотів писати першим. Тоді почалися обзивання, погрози висилки на Сибір. Народ мовчав. Після того заявили, що "серед вас є "вороги народу", радянської влади, прихвосні бандерівців", і почали виводити з залу по одному чоловікові для індивідуальної обробки. Така тактика привела до того, що окремі не витримали побоїв, погроз і записалися в колгосп. До речі, багато заяв було написано організаторами акції на російській мові. Підписи на заявах не відповідали підписам селян на інших документах. Були випадки, що з хуторів селяни робили спробу заховатися, їх виловлювали і примушували писати заяви.
Перед селянами виступали районні керівники, які розповіли про переваги колгоспного господарювання над одноосібним. Виступаючий наголошував, що ви станете вільними від куркулів, заможними колгоспниками, що комуністичний рай для вас мішають створювати “бандерівці і оунівці”.
Залучити на такі збори всіх людей було важко при наявності хуторів. Дехто з селян тікав у ліс, переховувався.
Збори кишіли обіцянками, але селяни на приманку чиновників не пішли. Після того, як головуючий оголосив: "Хто хоче в колгосп записатися?", в залі запанувала тиша. Почалася індивідуальна обробка селян. Викликали на співрозмову багатих і бідних. Але діло не посувалося. Тоді почалась обробка багатоповерховою матнею, погрозами не лише Сибіром, але і зброєю. Ніч йшла в погрозах для селян. І деякі здалися. При вивченні заяв в колгосп від селян більшість їх написані на російській мові, а замість підпису поставлено тут хрестики. Цікаво, що деякі селяни вміли писати і читати. З причини небажання стати колгоспниками не признавалися, що вміють писати та читати.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17
