Якщо ворожість середньовічних християн до візантійців, з якими вони знаходилися в постійних контактах, не обходилася без докорів сумління, то по відношенню до мусульман тут, мабуть, не було проблеми. Магомет був одним з гірших страховищ середньовічного християнства. Він невідступно переслідував уяву християн в апокаліптичному баченні. Він не згадувався інакше як у зв'язку з Антихристом.
В той же час історія ставлення середньовічних християн до мусульман є історією коливань і відтінків. До XI ст. християнські паломництва в завойовану мусульманами Палестину здійснювалися мирно, і лише у деяких теологів вимальовувався апокаліпсичний образ ісламу.
Усе змінилося в XI ст., коли усією пропагандою, що висувала на перший план ненависть християн до прибічників Магомета, були підготовлені і майстерно організовані хрестові походи. Але все ж через цю опущену завісу між християнами і мусульманами, які, здається, підіймали її тільки для того, щоб воювати, через цей бойовий фронт, тривали і навіть розширювалися мирні контакти і обміни. Передусім торговельні обміни. Які б ембарго не накладало папство на вивезення християнських товарів в мусульманський світ, ці заборони підривала контрабанда. Потім інтелектуальні обміни. Не те щоб багато християнських інтелектуалів спокушались переходом в інший табір, по правді кажучи, араби головним чином передавали християнським ученим грецьку науку, накопичену в східних бібліотеках і пущену в обіг мусульманськими ученими, які принесли її на західну окраїну ісламського світу, в Іспанію, де вона у міру Реконкіста жадібно вбиралася освіченими християнами.
Більш того, у Святій землі, головному місці військового протистояння християн і мусульман, швидко встановилися стосунки мирного співіснування.
Щодо навколишнього світу, то селян здебільшого обмежувався їх поселенням та двором, предметно-чуттєве ставлення до якого визначало його центральну роль у системі космічних уявлень людей середньовіччя. "В дворі землероба містилась модель Всесвіту".
Той світ поруч із земними істотами, предметами і явищами включав у себе ще і інший світ, що породжується релігійним свідомістю і забобонами. Цей світ, на наш сучасний погляд, можна було б назвати подвоєним, хоча для людей середніх віків він виступав як єдиний. Про кожен предмет окрім обмежених відомостей, що стосуються його фізичної природи, існувало ще і інше знання - знання його символічного сенсу, його значень у різних аспектах відношення людського світу до світу божественного. Символічне подвоєння світу надзвичайно його ускладнювало, і кожне явище можна і потрібно було по-різному тлумачити і розуміти, бачити за його зримою оболонкою ще і суть, приховану від фізичного погляду. Світ символів був невичерпний.
Здавалося б, християнство XIII ст. хотіло вийти зі своїх меж. Воно почало замінювати ідею хрестового походу ідеєю місії і ніби було готове відкрити обійми всьому світу. Але воно залишалося замкнутим світом того суспільства, який міг приєднати до себе насильно одних нових членів, але виключити інших, тобто визначався справжнім релігійним расизмом. Приналежність до християнства була критерієм цінностей і поведінки. Війна між християнами була злом, але ставала обов'язком, коли її вели проти іновірців. Лихварство було заборонене в християнському середовищі, але дозволене невірним, тобто євреям. Бо усі інші, весь цей строкатий світ язичників, яких християнство або відкидало, або тримало поза своїми межами, існували усередині нього, будучи об'єктом виключення із загального правила.
Поряд із забобонами і символами, які існували у ще з язичницьких часів, замкнутий на землі, закритий на цьому світі християнський світ широко розкривався вгору, у бік неба. Всесвіт став системою концентричних сфер - така була загальна концепція; думки розходилися лише відносно кількості і природи цих сфер. Уявлення про небесну ієрархію сковувало волю людей, заважало їм торкатися структури земного суспільства, не розхитуючи одночасно суспільство небесне. Воно затискало смертних в лещатах мережі ангелів і звалювало на їх плечі на додаток до вантажу земних повелителів важкий тягар ангельської ієрархії серафимів, херувимів і престолів, сил і влади, архангелів і ангелів. Людина звивалась у кігтях диявола, заплутувалася серед помахів і биття мільйонів крил на землі і на небі, і це перетворювало її життя на жахіття. Адже реальністю для нього було не лише уявлення про те, що небесний світ такий же реальний, як і земний, але і про те, що обоє вони складають єдине ціле - щось заплутане, що заманює людей в тенета надприродного життя. У давніх германців навіть був звичай вибирати собі покровителя з числа апостолів, витягуючи запалену свічку, на якій було написане його ім'я. Складається враження, що середньовічна людина не відокремлювала земне життя від небесного.
Цьому змішанню простору або, якщо завгодно, просторовій безперервності, яка переплітала і сполучала небо і землю, відповідала аналогічна безперервність часу. Час - лише момент вічності. Опанувати час, виміряти його, отримати з нього користь або вигоду вважалося гріхом. Увірвати від нього хоч одну частку - крадіжкою. Людина не володіла часом бо час - власність бога.
Цей божественний час безперервний і лінійний. Він відрізняється від часу філософів і учених греко-римскої античності, які, якщо і не сповідували єдиний погляд на якийсь час, спокушалися все ж в тій чи іншій мірі уявленням про постійно поновлюваний циклічний час, вічний кругообіг. Хоча римські історики уже були набагато сприйнятливіші до лінійного плину часу. Такий час був і постійно новим, таким, що виключає всяке повторення, бо не можна увійти двічі до однієї і тієї ж води, і постійно схожим. Це уявлення залишило свій відбиток на середньовічній ментальності.
Час для кліриків Середньовіччя і тих, хто знаходився під їх дією, був історією, яка мала певний напрям. Проте він йшов по низхідній лінії, являючи собою картину занепаду. У безперервність християнської історії втручалися різні чинники періодизації. Однією з найбільш дієвих схем був розподіл часу по днях тижня. Макрокосм, всесвіт проходить, як і мікрокосм, людина, через шість віків на кшталт шести днів тижня: від створення Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Давида, від Давида до вавілонського полону, від вавілонського полону до Різдва Христового, від Христа до кінця світу. Такі ж і шість віків людини : дитинство, юність, молодість, зрілість, старість і кволість.
Лінійний час був поділений надвоє в головному пункті: втіленні Господа. У VI ст. були закладені основи християнської хронології, яка вела відлік часу з негативним і позитивним знаком від Різдва Христового: до і після народження Ісуса Христа. Доля людей уявлялась абсолютно різною залежно від того, по яку сторону від цієї центральної події вони жили. До Христа у язичників не було жодної надії на порятунок. Будуть врятовані одні лише праведники, які чекали в лоні Авраама, коли Христос зійде, щоб звільнити їх. Окрім численних старозавітних праведників, порятунок був приготований також декільком популярним персонажам античності, яких священний переказ викинув обхідним шляхом з пекла.
Справді, середньовічні християнські мислителі намагалися щосили зупинити історію, завершити її. Феодальне суспільство з його двома панівними класами, рицарством і духовенством, розглядалося як кінець історії.
Перед лицем цих двох тенденцій - песимістичної концепції занепаду історії і позачасового оптимізму, що цікавився тільки вічними істинами, - пробивалися боязкі спроби оцінити сьогодення і майбутнє. Тут головною тенденцією була та, яка, приймаючи схему віків світу і діагноз про старість, що наступила, підкреслювала переваги старечого віку. .
Ле Гофф підтримує формулу М. Блока, яка, здавалося б, резюмувала ставлення середньовічних людей до часу: повна байдужість. А. Я. Гуревич погоджується з цим, але з деякими уточненнями: байдужість не до часу, а до його змін та розвитку.
У країнах Скандинавії ставлення до хронології та точних дат було таким же, як і у західноєвропейських, за винятком невеликих відмінностей, основною з яких був рахунок поколінь. Визначивши приналежність особи до того чи іншого покоління або встановивши їх послідовність, отримували цілком задовільне уявлення про зв'язок речей, перебіг подій і обгрунтованість правових домагань. Поняття покоління відтворювало відчуття живої спадкоємності органічних людських груп, в які індивід включався як реальний носій зв'язків, що сполучають сьогодення з минулим і передавали їх в майбутнє. За допомогою перерахування предків з'ясовували не загальну хронологію народу, племені, держави, а спадкоємні зв'язки в межах роду, сім'ї, далеко не завжди встановлюючи їх співвідношення з течією часу за межами кола спорідненості. Значення цієї форми ставлення до часу, яку можна було б назвати родовим або сімейним часом, визначалося переважно інтравертним характером сімейно-родових груп, що вели відособлений спосіб життя і лише поверхнево пов'язаних між собою. На кожному хуторі, в селищі, общині час проходив, підкоряючись ритму зміни поколінь і тих нечисленних і нерізноманітних подій, які накладали відбиток на життя групи.
Навіть Скандинавські Саги, які мали велику кількість посилань на час, не мали чіткої хронології і ці дати важко ідентифікувати. Датування не мало сенсу. Минуле розумілось як пласт часу.
Але в своїй основі людина Середньовіччя все-таки була байдужою до тривалості часу. Ця байдужість виражалася у скупих на дати хроністів (вони взагалі були байдужі до точних цифр), у невизначених виразах на зразок "в цей час", "тим часом", "незабаром після цього". Масовій свідомості, в першу чергу, було властиве змішення часів, вона плутала минуле, сьогодення і майбутнє. Це змішання проявлялося особливо виразно в стійкості почуття колективної відповідальності - характерній рисі примітивізму. Усі люди, що нині живуть, відповідають за провину Адама і Єви, усі сучасні євреї відповідальні за страсті Христові, а всі мусульмани - за магометову єресь. Як було вже відмічено, хрестоносці кінця XI ст. вважали, що вони прямують за море, щоб покарати не нащадків катів Христа, а самих катів. Так само і анахронізм костюмів, що довго зберігався, в образотворчому мистецтві і театрі свідчить не лише про змішання епох, але головним чином про почуття і віру середньовічних людей в те, що усе істотне для людства є сучасним. Щороку впродовж тисячоліть літургія змушувала християн наново переживати стислу в ній з надзвичайною силою священну історію. Тут ми маємо справу з магічною ментальністю, яка перетворює минуле на сьогодення, тому що канвою історії служить вічність.
Проте, вже саме втілення Господа створювало необхідність датувань. Життя Христа розділило історію на дві частини, на цій події грунтувалася християнська релігія; звідси - і схильність, більше того, надзвичайна чутливість до хронології.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
