В Галичині на українське національне відродження мали великий вплив революційні події 1848 р. у Відні, які також мали вплив на всю Австрійську імперію. Під тиском революційних подій Австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки. У 1848 р. він прийняв нову конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян.
З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація -- Головна Руська Рада, яка складається з духовенства і міської інтелегенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.
Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету -- «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову [2,312]. Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому був пов'язаний з діяльністю «народовців».
Заламання консервативного табору викликало, реакцію серед молоді появу нової групи, що звала себе - народовцями.. Це була молода інтелігенція -- вчителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Організаційним центром молодого руху були редакції журналів («Вечірниці»,~ «Мета», «Нива», «Русалка», 1860-х р.). Представниками цього нового покоління були письменники Володимир Шашкевич, Климкович, Ф. 3аревич Горбаль та ін.
Наприкінці 50-х--на початку 60-х років приймають участь у формуванні на Україні народницької ідеології, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. А тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства -- так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти.
Народовецькій рух підтримували студентські учнівські організації, так звані громади.
Перша “Українська Громада “ виникла в Києві під керівництвом молодого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф Вовк, І. Касіяненко, М. Лисенко, О. Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської Громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу «Современная летопись» була опублікована заява громади про оборону «українців молодого покоління» [30,10].
За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини.
Громадівські організації створили на Україні цілу мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки усної народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, займались вивченням та пропагандою історії та етнографії України, складанням українсько-російського словника.
Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя на Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок українською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені.
У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху на Україні, що свідчило про нове піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу на Україні з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували ряд фундаментальних праць.
Провідну роль у цій різноманітній діяльності стали відігравати радикальні представники демократично настроєної інтелігенції (С. Подолинський. О. Терлецький, М. Зібер, М. Павлик, І. Франко, М. Драгоманов). У пошуках найбільш реалістичного ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії. За свідченням одного з провідних тодішніх громадівців С. Подолинського (1850--1891 рр.), відомого громадського і політичного діяча, соціолога та економіста, майже всі так звані українофіли -- учасники громадівського руху були «соціальними демократами», які пропагували серед народних мас ідею «народної революції».
Перша Громада на Західній Україні виникла у Львові коло 1863 р. на зразок київської Громади; належали до неї студенти університету; деякі з них були співробітниками «Мети». Щоб відрізнитися від поляків, що прибиралися в конфедератки, українці вдягалися в народній або козацький одяг і носили високі шапки. Як організатор визначився Данило Танячкевич, що заклав Громади в середніх школах (в Тернополі, Бережанах, Станіславові, Самборі та інших містах), вів з ними листування і будив серед юнацтва національну свідомість. Громади мали характер освітніх організацій, збирали бібліотечки, передплачували газети, давали відчиги з літератури та історії, деколи видавали свої газетки, мали свої хори і уладжували вечірки та концерти. Організація була таємна члени складали присягу, що не зрадять її нікому.
Новою формою організації в 1860-их роках стали товариства, що виникли на основі нових конституційних законів. Першим з них була «Руська Бесіда» у Львові (1861) --товариський клуб, що з успіхом вів національний театр. В 1868 р. засновано «Просвіту», спершу для видавання популярних книжок; пізніше вона зорганізувала свої читальні і охопила своєю працею широкі кола селянства.
Товариство поставило за мету поширення освіти серед народу. При активній допомозі вчителів і парафіяльних священиків товариство створило широку мережу читалень та бібліотек, при яких діяли хори, театральні трупи, спортивні секції та кооперативи [2,132].На початках цієї організації діяльну участь брав у ній Степан Качала, довголітній сеймовий посол, один з нечисленних представників старшого покоління, що пристав до народовецького руху.
“Народники” одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по українські. Та головною працею громадівців і співчуваючого ім. Громадянства була пропаганда розкріпачення селян [2,261].
Нову діяльність народовці почали від видавання політичних часописів -- «Батьківщина» (1879) для селянства і «Діло» (1880) для інтелігенції.
В 1873 р. за допомогою меценатів з Наддніпрянщини зорганізовано Товариство їм. Шевченка, завданням якого було опікуватися розвитком письменства: в 1892 р. воно переорганізувалося в наукову установу.
В цих культурних установах народовецький рух оформив своє національне обличчя, з'ясував свої погляди і випробував їх полеміці зі старим поколінням, яка заторкнула різні справи -- від мови і правопису починаючи і до основ світогляду та політичної думання включно. Коли ж занепад консервативного табору став очевидний, народовці поширили спою діяльність на політичне поле Безпосередньою причиною їх виступу був катастрофічний вислід виборів у 1879 р., коли Руська Рада змогла провести до парламенту тільки трьох своїх представників -- інші мандати загорнули поляки. Народовці рішилися ввійти в політику, щоб не допустити, «щоб поляки, здобувши всі позиції легальної репрезентації нашого народу, укріпилися на цих позиціях назавше і набули не тільки де факто, але й де юре право говорити, що вони є справді єдина репрезентація краю і народу» [2,288].
Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин (1841--1908 рр.), Омелян Огоновський (1833--1894 рр.), Омелян Партацький (1840-- 1895 рр.) до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його Львівської філії й близько 200 тис. у сільських читальнях. У цей час виникають перші молодіжні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Все це свідчило, що народовці перейшли до активної діяльності в масових організаціях.
Куди слабшим відгомоном, як по Галичині, прокотилися революційні події 1848 р. по Буковині. Правда, й тут життя заворушилося, а звільнене з панщизняної-неволі селянство прийшло до голосу. Вона то устами своїх парламентарних послів, з'явилося проти відокремлення української частини Буковини від Галичини й домагалося усунення румунської супремації над цілістю краю. Але румуну були більш політично підготовлені й подібно як поляки в Галичині мали більше доріг до ціли, як українці, що всю свою надію поклали на ...цісарську справедливість. Щойно народовець кий рух 60-х рр.. у Галичині вспів розбурхане сонне плесо українського життя на Буковині. Григорій та Ісидор Воробкевич і Осип Федькович, оце репрезентанти того життя й носії культурно-національного об'єднання маленької Буковини з рештою України. Позатим Буковина має в білянці всеукраїнського національного руху одну безсумнівну заслугу - в ній розвинулося москвофільство найслабше.
На Закарпаттю, що пережило бурхливі моменти мадярського повстання й австро-московської пацифікації, з'явився в 1848 р. “чоловік провидіння” Адольф Добрянський; він мав усі дані на те, щоби створити нову добу в історії країни, але для цього забракло йому витривалості в раз обраній політичній лінії. Як один з низки українських патріотів, що особисту кар'єру й національну політику сперли на посторонній допомозі уряду. Добрянський був зразу завзятим австрофілом. Під час мадярського повстання він утік до Галичини, а вернув на Закарпаття щойно з військом царя Миколи, як австрійський комісар при московській армії. Осмілені авторитетом “двох царів”, закарпатські українці, вислали до цісаря депутацію, яка домагалася виділення українських територій в окремі комітати, заведення української мови в урядах і школах, заснування в Ужгороді української академії й т.п. Лояльне становще українців і їх проти мадярські домагання були тоді по нутру австрійському урядові й він старався зробити все можливе, щоб скріпити український елемент на Закарпаттю. Уряд пішов по лінії українських домагань, але попсував справу сам Добрянський. Ставши над - жупаном чотирьох українських комітатів Закарпаття, він, замісць ширити національну свідомість і розбудувати українську культуру, почав класти підвалини під москвофільство Закарпаття. Його особисті нахили та враження, яке серед мас зробило царська армія, приборкавши мадярів, зробило своє. Закарпаття, що скоріше від Галичини пробудилося, тепер скоріше й послідовніше як Галичина покотилося по похилій площі москвофільства. Скористали з цього мадяри, як тільки прочуняли від перших паціфікаційних ударів. Добрянський втратив своє керівне становище в краю, а українське громадянство Закарпаття опинилося на міліційному індексі. Це мало свої катастрофальні наслідки. З того теж часу, мало не до самого вибуху світової війни в 1914 р. національне життя Закарпаття завмерло, а коли й давало про себе знати, то тільки в формі проводжених на ньому москвофільських експериментів [15,262].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
