Суспільно-політичне і культурне життя України другої половини ХІХ ст.. свідчило про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було одним з проявів інтенсифікації процесу становлення української нації, а, з другого - й саме дійова впливало на цей процес у сфері такої важливої і невід'ємної ознаки будь-якої нації, як спільність Ії психічного складу або національного характеру. Останній, як відомо, являє собою сукупність почуттів, уявлень і сприйнять, які формуються під впливом матеріального життя і зовнішнього середовища, акумулюють особливості історичного розвитку даного народу, умов його праці, соціально-економічного і політичного життя, знаходять вияв у традиціях, звичках і звичаях, своєрідності літератури, мистецтва, культури в цілому.
Якщо в першій половині XIX ст. лише окремі діячі демократичної інтелігенції час від часу виявляли інтерес до українського фольклору, то у другій половині цього ж століття найширші кола прогресивної громадськості стали вивчати і популяризувати зразки усної творчості та звичаї українського народу. В результаті цього з'явилися ґрунтовні публікації фольклорно-етнографічних матеріалів.
Найгрунтовнішою узагальнюючою етнографічно-фольклорною працею став семитомник «Трудов зтнографически-статистической зкспедиции в Западнорусский край» за редакцією Павла Чубинського.
У пробудженні національної самосвідомості українців помітну роль відіграли наукові публікації, в яких висвітлювалися питання історії та етнографії України, фольклористики та мовознавства. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці: «История Малороссии» М. Маркевича у п'яти томах, дослідження М. Костомарова («Богдан Хмельницький», «Руина», «Мазепа и мазепинці»), П. Куліша («Записки о Южной Руси», «Історія України від найдавніших часів») У той час плідну наукову діяльність розгортає професор Київського університету В. Антонович (1834--1908 рр.), який очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Він був автором численних праць з історії, археології, етнографії.
У 1873 р. з ініціативи П. Чубинського (1839--1884 рр.) в Києві було відкрито Південно-західний відділ Російського географічного товариства, яке стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М. Драгоманов, О Кістяковський, М. Лисенко та ін), яка розгорнула широку науково-пошукову роботу. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність колективу вчених-професіоналів і аматорів увінчалась семитомною працею «Труды зтногра-фическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край» (СПб., 1782--1879 рр.), яка вийшла за редакцією П. Чубинського. Дана праця не втратила своєї цінності як важливе джерело вивчення духовної культури та побуту українців і в наш час. Одночасно слід зазначити, що П. Чубинський був і автором вірша «Ще не вмерла Україна», який вперше був опублікований у 1863 р. з нотами українського композитора М. Вербицького (1815--1870 рр.). Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.
Текст вірша-гімна пройнятий ідеями українського національного відродження, непохитності визвольних змагань українського народу за «святе є діло», прославлення козацького минулого України. Патріотичні ідеї вірша-гімна викликали глибоке занепокоєння в правлячих колах Російської та Австро-Угорської імперій. Твір було заборонено друкувати і виконувати, однак це лише сприяло зростанню його популярності серед широких народних мас. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації. Аналогічну роль відіграли музичні обробки поезій Т. Шевченка «Заповіт», І. Франка «Не пора», О. Духновича «Я русин бнл, єсть и буду», що їх здійснили українські композитори М. Лисенко, М. Аркас та Д. Січинський. Патріотичні мотиви тісно перепліталися з гуманістичними ідеями у «Молитві за Україну» М. Лисенка -- «Боже великий, єдиний, Нам Україну храни...», яка утверджувала ідеали волі, любові до рідного краю.
Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно ступала українська літературна мова. Важливим чинним п розвитку стали-численні наукові і мовознавчі праці а навчальні посібники з історії, граматики української мови, авторами яких були О. Потебня, П. Житецький, А. Кримський.
В 40--80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства У цей час вийшли друком «Словарь малорусского или юго-восточного язьїка» П. Білецького-Носенка та «Опьіт южнорусского словаря» К Шейковського. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, вийшли у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Важливу роль в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні відіграли твори І. Франка, І. Верхратського, К. Студинського, М. Возняка. Завдяки їх зусиллям була започаткована багатотомна книжкова серія «Пам'ятки українсько-руської мови та літератури».
У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологу О.О. Потебні (1835--1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Мова і народність» (1895 р.) та інші не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування Ця небезпека не менш загрозлива,, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плекання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує ( волю та прагнення до незалежності.
У нації О. Потебня вбачав ту реальну силу, яка здатна підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право національних культур на «самостійне співіснування та розвиток», тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно насамперед добре засвоїти українську мову -- без її вивчення усі українські змагання за незалежність будуть нездійсненні.
Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Г. Шевченка та М. П. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.
За визначенням І Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов -- «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова "могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.
Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII--початку XIX ст. й розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла своє остаточне оформлення у творчості Т. Г. Шевченка.
Великий український поет, художник, мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843-- 1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Т. Г. Шевченко, насамперед, повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди: «Тарасова ніч», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» та героїко-романтична поема «Гайдамаки», в яких Україна зображена «зболеною і розтерзаною, вкритою могилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України.
Таким чином, національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас Т. Г. Шевченко формулює своє бачення єдиної панслов'янської спільності.
У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т. Г. Шевченко вбачає одну з форм державного устрою, що могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеалом поета є єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак це єднання не повинно призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури та історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, як нації.
Ідея братання слов'янських народів у творчості Т. Г. Шевченка побудована на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі якого лежить національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державництва, є характерною ознакою його світогляду.
Під впливом творчості Т. Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму та народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А. Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.
Ідеї Т. Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841--1895 рр.), діяльність якого становила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклав теоретичні засади, на яких ґрунтувався визвольний рух кінця XIX--початку XX ст.
Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань з боку царського уряду, М. П. Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах «Громада» (1878--1882 рр.).
М. П. Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору та етнографії: «Історичні пісні малоруського народу», у співавторстві (1874--1875 рр.); «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876 р.); «Нові українські пісні про громадські справи. 1764--1880» (1881 р.); «Політичні пісні українського народу XVIII--XIX ст.» (1883--1885 рр.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова [30,14].
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
