МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В.Н. Каразіна
ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Курсова робота
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА. ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ РОСІЇ
студента 1 курсу
денної форми навчання
Науковий керівник
д.і.н., професор
СКОРОБОГАТОВ А.В.
Харків - 2008
Зміст
Вступ
Розділ І. Передумови та укладення договору
Розділ ІІ. Зміст договору, його наслідки для України
Висновки
Список літератури і джерел
Актуальність теми дослідження. З набуттям незалежності українське суспільство потребувало розбудови сильної демократичної України, ця знаменна подія зумовила розвиток різних напрямів вітчизняної історії.
За умов становлення історичної науки в незалежній Україні неухильно зростає інтерес до тих визначних подій, які мали місце за часів українського гетьмана Богдана Хмельницького. Адже між явищами в сучасній України, та тими, які відбувались понад три століття тому, існує об'єктивний історичний зв'язок.
Діяльність найвідомішого українського гетьмана Богдана Хмельницького, його величезний військовий та організаторський геній, за допомогою якого він зміг перетворити повстання на революцію, його багатовекторна дипломатична політика, направлена на створення незалежної Української держави, викликають потребу у всебічному вивченні діяльності гетьмана і його найсуперечливішого кроку - входження України до складу Російської держави. Лише правильно розставивши усі акценти, ми можемо рухатися далі. Переяславська угода була значною віхою в подальшій український історії.
У 2004 році було 350 років з часів укладення тієї суперечливої угоди, а вона й досі викликає великий інтерес як у суспільстві загалом, так і серед істориків, зокрема. Прикладом цьому, є дискусія, яка поновилась з новою силою в науковому середовищі після опублікування Указу Президента України, щодо відзначення 350 річниці Переяславської Ради. У цьому Указі Президент, напевно в угоду якимось політичним інтересам, не долучаючи наукове середовище для підготовки Указу, повторив радянські тези про воз'єднання двох братніх народів.
Зараз для Української держави є надзвичайно важливим встановити історичну правду в багатьох спірних питаннях, які довгий час були спотворені через протидію правлячого режиму, який почав панувати в Україні, саме після укладення Переяславської Угоди і до набуття незалежності у 1991 році.
Переяславська козацька рада 1654 року належать до тих вузлових етапів української та й світової історії, які внаслідок свого великого значення не можуть оцінюватися однозначно і лише з історичних позицій. Вона завжди викликала значний інтерес політиків та науковців, а її трактування мало політичний підтекст. Тому цю угоду потрібно розглядати не лише як якесь окреме явище, а лише у контексті із Гадяцьким трактатом 1658 року та іншими спробами української дипломатії того часу знайти надійного союзника у боротьбі із зовнішньою загрозою.
Суперечливість Переяславської угоди завжди була тією подією, щодо якої велися запеклі суперечки. І це легко зрозуміти, оскільки вже під час укладання договору обидві сторони вбачали у ньому різні функції. Також слід зазначити, що цей договір був укладений під тиском політичних обставин. Саме тому, з юридичної точки зору, він був неповноцінним і недосконалим.
Нова генерація українських вчених - істориків, яка працює над цією проблемою, використовує нові методи і нові підходи для вивчення цього питання. Будемо сподіватися, що їх дослідження допоможуть нам побачити ті аспекти проблеми, які досі були невідомими. Українське суспільство має почути різні точки зору на події пов'язані з Переяславською радою, прагнути досконалого вивчення цього важливого питання української історії. Як казав Цицерон "Якщо ти не знаєш історії - ти завжди залишатимешся дитиною".
Хронологічні рамки дослідження. В роботі хронологічні рамки дослідження обмежені початком національно - визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648 року та початком періоду відомого під назвою Руїна.
Історіографія. Україно-російський договір 1654 р. був і залишається предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців державного права, та інших науковців. Серед відомих вчених, які досліджували цю проблему, ми можемо побачити такі імена як В. Антонович, М.Драгоманов, М Грушевський, Л.Цегельский, В. Будзиновський, М. Кордуба, В. Липинський, М. Покровський, М. Яворський, М. Брайчевський, О. Оглоблин, Ю. Мицик , О.Гуржій, В.Степанков, О.Апанович, Н.Яковенко.
Зокрема В.Антонович у своїй роботі розглядав Переяслав як невдалу спробу козацького гетьмана створити федеративний зв'язок з Росією, також він вважав що тексти пропозицій, написані українськими авторами наспіх, містили в собі численні двозначності, чим вправно скористалися досвідчені російські дипломати, щоб спочатку обмежити, потім і взагалі ліквідувати українську автономію. Згодом цю думку сприйме учень В. Антоновича М. Грушевський.
М.П. Драгоманов який також цікавився цією проблемою, висловив традиційну для народницької історіографії думку про станову обмеженість "березневих статей", котрі, за його словами, писали козаки, думаючи лише про власні станові інтереси, але забуваючи про хліборобів.
Погляди найвизначнішого українського історика М.Грушевського, щодо цієї проблеми зазнавали певної еволюції та поглибленої деталізації. Він першим з українських істориків детально, крок за кроком, описав основні події, що склали комплекс Переяславської угоди 1654 р. У зображенні М. Грушевського, Переяславська угода виокремлювалася з густого нашарування соціально-політичних упереджень чи патріотичних почуттів, породжених малоросійським автономізмом, і осмислювалася в контексті реальної міжнародної політики, двосторонніх взаємин двох держав, в якій кожна сторона переслідувала власні, цілком конкретні інтереси. Переяславська угода 1654 р. стала, на думку М. Грушевського, була глибокою помилкою Богдана Хмельницького, який недооцінив у даному випадку ні власної слабкості, ні характеру російської політичної та державної системи. Історик не надавав особливого значення питанню про юридичний статус українсько-російських взаємин після Переяславської угоди. Головне для нього полягало в тому, що Україна й після досягнутих домовленостей залишалася державою, хоча й без гарантій з боку російського уряду.
Один з перших оглядів українського історичного процесу з національно-державницької точки зору спробував здійснити галицький автор Лонгин Цегельський. На думку автора у Переяславі в 1654 р. відбулося не приєднання України до Росії, не злука і не підданство, а союз між двома самостійними державами, до якого Україна була змушена прилучитися, але який не заперечував її державного статусу.
Особливу концепцію вивчаємої проблеми давав і відомий мислитель В.Липинський - він вважав, що Переяславська угода 1654 р. була тактичним союзом, спрямованим насамперед на забезпечення військової допомоги під формою протекторату тобто так званий "мілітарний союз". В. Липинський одним з перших українських істориків заперечив поширену в історіографії думку про те, що Богдан Хмельницький був змушений до російського протекторату через невдачі у війні та зовнішній політиці, а також постійний тиск з боку "черні". В його інтерпретації це був крок, продиктований з позицій сили, а не слабкості, політичний успіх, а не поразка.
М. Яворський тлумачив Переяславську угоду 1654 р. як класовий союз реєстрового козацтва з російським дворянством. Вона мала юридичний характер реальної унії, в результаті якої гетьман ставав підданим російського монарха. Це був так званий "марксистський погляд" на Переяславську угоду.
У добу короткочасної політичної "відлиги" в Україні 60-х років з'явилася робота Михайла Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання"? Автор називає "абсурдом" термін воз'єднання. На його думку Переяслав був союзом правлячих класів обох держав, спрямований проти підвладних їм трудящих масс. У національно - державницький історіографії з'являється нове ім'я - Олександр Оглоблин. Цей учений повторив традиційні для національно-державницької історіографії оцінки події як військово-політичного союзу, укладеного з тактичною метою Україною, але брутально зламаного Росією.
За часів незалежної України теж працювали над вивченням цієї проблеми, зокрема Олександр Гуржій, говорив про "об'єднання" України з Росією, але обережно ставився до всенародного схвалення цієї події та її правовий xapaктep.
Валерій Степанков заперечив тезу про те, що гетьман з самого початку контактів з російським урядом почав клопотатися про приєднання України до Росії. Володимир Сергійчук вважав, що ніякого договору в Переяславі у січні 1654 року між Росією й Україною не було підписано. Лише домовлено, що російський цар не тільки підтвердить давні права й звичаї українського народу. Вважливу роль відіграла праця О.Апанович, яка каже що Переяславська угода "ні була ні трагедією ні ганьбою".
З незначними відмінностями державницька концепція Переяславської угоди 1654 р. стала загальноприйнятою в українській історіографії, утвердившись у працях навчального, популярного та монографічного дослідницького характеру.
Натомість парадоксальним, на думку деяких сучасних істориків, виглядає той факт, що ні в Україні, ні в Росії сьогодні не привертає уваги проблема юридичного характеру Переяславської угоди, котра викликала такі дискусії на початку XX ст. Незважаючи на істотні розбіжності та плутанину щодо визначення правової основи українсько-російських взаємин середини XVII ст. деякі авторитетні автори взагалі відмовляють цій проблемі в науковій актуальності, вважаючи її науковою схоластикою.
Поряд з державницько-національним напрямом інтерпретації Переяславської угоди 1654 p., представленим переважно вченими академічного Інституту історії України, в сучасній українській історіографії існує національно-державницька парадигма проблеми, яку репрезентують, зокрема, праці Юрія Мицика та деяких інших авторів, пов'язаних не лише з державними, а й громадськими національними організаціями та творчою інтелігенцією. Автори відповідних праць роблять наголос переважно на національних, а не соціальних аспектах Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького.
Мета і задачі дослідження. Метою наукової роботи є розкриття суті, основних характерних рис та особливостей подій, завдяки яким Україна стала частиною Російської держави, встановлення їх історичного значення у процесі розвитку української держави.
Відповідно до поставленої мети основну увагу в роботі зосереджено на вирішенні наступних завдань:
* дослідити походження та наслідки Переяславської Угоди ;
* встановити роль та історичне місце України до і після підписання Переяславської Угоди в контексті розвитку європейської політики та державотворення.
Джерельну база. Джерельну базу дослідження склали збірки архівних документів, наукові публікації історико-правових джерел, історичні літописи. Важливу інформацію про документи які використовувались під час дипломатичної переписки несуть у собі такі історико-правові пам'ятки як "Полное собрание законов Российской империи" - це фундаментальна збірка законодавчих актів, перше видання якої складало більше 30 тис. документів, з 1649 по 1825 роки. В значній мірі результати дослідження спираються на збірники першоджерел, опубліковані у другій половині XIX - на початку XX ст.: "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России", "Акты, относящиеся к истории Западной России", "Архив Юго-Западной России" - 15-томне видання документальних матеріалів, присвячених головним чином історії України й Білорусії 13--17 століть, в 10 та 14 томах опубліковані документи , про визвольну війну українського народу. Проаналізувати зовнішню політику в період гетьманування Б.Хмельницького дають змогу документи, що містяться у збірниках першоджерел, опублікованих у радянський період: "Воссоединение Украины с Россией", "Документи Богдана Хмельницького", "Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг." та у новому доповненому виданні - "Універсали Богдана Хмельницького".
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
