В першому розділі розповідається про загальне становище українських земель з початку національно - визвольної війни 1648 року до так званої переяславської присяги гетьмана Хмельницького. Описуються дипломатичні зносини гетьмана в найвдаліший - початковий період національно - визвольної боротьби, та його намагання знайти "найвигіднішого" союзника. Але ж, заважаючи на події які трапилися згодом, зокрема підписання невигідного Білоцерківського мирного договору, коли гетьман був змушений діяти за обставинами, тобто брати у союзники або Московську державу, або султанську Туреччину.
У другому розділі розповідається про документальне оформлення союзу з Російською державою - "Березневі статті Богдана Хмельницького", розкривається його державно-політичний характер і юридична природа, вивчається доля оригіналів цього документа, та його можливих копій. Також, зважаючи на велике значення цього документу, для подальшого розвитку України, вивчаються різні події, які зв'язані з підписанням цього договору і входженням України до складу Російської держави.
Розділ І. Передумови та укладення договору
Становище українських земель напередодні підписання Переяславської Угоди.
У середині XVII ст. Європа увійшла у нову епоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв'язання найголовніших завдань - створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.
Українська революція почалася у 1648 році, козацьким повстанням на Запорозький Січі, а невдовзі охопила всі прошарки тогочасного українського суспільства. Блискучі перемоги гетьмана Богдана Хмельницького над поляками на Жовтих Водах, під Корсунем і Пилявцями завдали важкого удару Речі Посполитій не лише мілітарно, але й політично та ідеологічно. Ця боротьба закінчилась появою нового державного утворення - Української козацької держави, яка мала офіційну назву - Військо Запорозьке. Її становлення внесло принципові зміни в геополітичну обстановку в тогочасній Східній Європі. Україна, яка до цих подій вважалася об'єктом міжнародної політики, поступово починала бути справжнім гравцем у великій геополітичний грі.
Утворення Української козацької держави, як спадкоємця старої Руської (Київської) держави, було найбільшим політичним досягненням українського народу за довгі століття бездержавності й національного поневолення. Цей величезний успіх поклав на всі стани української людяності й передусім на козачину важкий тягар дальшої збройної й політичної боротьби проти Польщі й праці над будівництвом нової держави в умовах дуже складної міжнародної ситуації на Сході Європи й великих соціально-політичних змін на Україні.
Так склалося, що Українська держава увесь час мала шукати собі союзника у боротьбі проти Речі Посполитої. Досвід шести років важкої боротьби показав гетьманові, що Польську державу не подолати одним ударом, тим паче, що міжнародне становище Польщі, несприятливе перед 1648 р., змінилось на краще. Нагальна потреба в пошуку союзників для цієї боротьби та забезпечення гарантій для існування нової держави зумовлюють досить активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду.
Молода Українська держава потребувала міцної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні, бо політична підтримка Туреччини була недостатня, а військова поміч кримського хана була ненадійною. Особливого значення у військово-політичних планах Б. Хмельницького набирає справа українсько-московського союзу.
З перших же кроків повстань важливе місце в діяльності гетьманського уряду займають контакти з Москвою. Розвиток визвольної боротьби, еволюція її програмних завдань і зміна геополітичної ситуації в регіоні, істотно вилинули на характер московської політики Б.Хмельницького. Однак саме стосунки з царським урядом посідали одне з пріоритетних місць у діяльності гетьманської адміністрації.
Українсько-російські контакти даного періоду започаткував лист гетьмана Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 8 червня 1648 р. Цей документ не раз розглядався в історичній літературі та отримав неоднозначне трактування в історіографії. Деякі історики, зокрема, М. Петровський висловив припущення, що лист гетьмана до Москви мав започаткувати переговори про приєднання України до Росії. Варто зауважити, що саме ця теза використовувалась у радянській історіографії. Чи не поодиноким винятком з цієї теорії була думка, висловлена І. Крип'якевичем стосовно того, що мотивом написання листа є спроба схилити Олексія Михайловича до надання військової допомоги українській армії, при цьому російський цар мав мати і власний інтерес - претендувати на польську корону.
Ще в перших місцях повстання увага Б.Хмельницького була звернута на московський кордон. Гетьман знав, що між Польщею і Москвою був договір оборонного союзу, укладеним Адамом Киселем у Москві 1647р. Цей договір був спрямований проти Криму, але від початку 1648р. Крим був союзником України, й таким чином, вістря польсько-московської угоди могло звернутися й проти української революції. З початком визвольної війни та появою на українських землях союзника повстанців - кримського хана, польське керів- ництво активно налагоджує контакти з московськими воєводами, закликаючи їх до виконання союзницьких зобов'язань і надання військової допомоги в боротьбі проти Хмельницького і татар.
Отримавши відповідні відомості від польських урядовців, царський уряд 16(26) лютого 1648 р. надіслав наказ хотмизькому воєводі князеві С. Волховському готуватися до відбиття можливого нападу ординців, у квітні розпочав мобілізацію в прикордонних з Україною повітах, а в другій половині травня віддав розпорядження С. Волховському та сівському воєводі 3. Леонтьєву виступити в похід. Достовірну інформацію про наміри царя гетьман почерпнув з перехопленого листа князя О. М. Трубецького до брацлавського воєводи Речі Посполитої Адама Киселя. Прагнучи спростувати негативні наслідки анти козацької кампанії, проведеної польською стороною та запобігти втручанню московських військ у конфлікт, Хмельницький в листі до Олексія Михайловича, переданому через гінця О. М. Трубецького, повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків на полях битв, порушував питання про надання повстанцям військової допомоги.
Нічого не сказано про наміри гетьмана прийняти разом з Військом Запорозьким підданство Москви і в листі Богдана до сівського воєводи Леонтьєва від 8(18) червня 1648 р., де йшлося лише про прихильне ставлення української сторони до царя
На початку того року український посол, у Москві Силуян Мужиковський пропонує московському урядові окупувати Сіверщину. Пропонуючи це Москві, український уряд мав на меті не тільки забезпечити Україну з півночі (з боку Литви), але й розбити московсько-польську спілку та вмішати Москву в українсько-польський конфлікт. Як мінімум Мужиловський просив дипломатичної інтервенції московського уряду й захисту прав православної церкви на Україні і в цілій Речі Посполитій. Але Москва не допоможе Україні. Марні були й численні спроби Б. Хмельницького в наступних роках прихилити Москву до виступу проти Польщі. Посилаючись на "вільний мир" з Польщею, московський уряд обмежувався впевненнями, неясними оцінками й деякими пільгами для української торгівлі, в якій Москва сама була заінтересована, особливо в пограничних своїх повітах. Московський уряд з острахом дивився на перемоги української революції й зріст нової козацької держави. Перша лякала Москву своїм соціальним радикалізмом; друга загрожувала московським претензіям на "спадщину" Київської держави.
Будуючи плани "унезалежнення" Української держави, Хмельницький розраховував на допомогу православного російського царя. В травні 1649 року направляє до Москви представницьке посольство на чолі з полковником Федором Вешняком, в акредитивній грамоті якого чітко висловлено прохання про покровительство московського монарха.
Варто зауважити, що "московська карта" була важливою, але не єдиною в тогочасній дипломатичній грі Богдана. У першій половині 1649 р. він активно контактує з трансильванським двором, прагнучи організувати спільний антипольськпй похід. Зокрема, під час лютневих переговорів з польськими комісарами до Переяслава прибули трансильванські посли. Вони передали гетьманові досить привабливі обіцянки князя Д'срдя II Ракоці стосовно того, що разом з українськими та угорськими військами за його молодшого брата Сигізмунда як претендента на корону Речі Посполитої вступляться литовські війська.
Однак плани Хмельницького щодо використання Москви й Трансільванії в боротьбі проти Польщі тоді так і не були втілені в життя. Влітку 1649 р. в боротьбі за звільнення з-під влади польського короля Військо Запорозьке могло використати лише Кримське ханство. А наскільки ненадійною була його допомога засвідчили результати Зборівської битви.
Після Зборова українсько-російські відносини значно погіршилися. Пригнічений невдачею, Богдан Хмельницький вбачав одну з її головних причин у небажанні Москви надати Україні необхідну військову допомогу.
На політичний курс Хмельницького в стосунках з царем значний вплив справляє й позиція кримського хана, який наполегливо схиляв гетьмана до спільного походу на московське порубіжжя. Тому інформація про українсько-кримські плани не могла не непокоїти Москву.
Початок 50-х рр в історії української дипломатії позначений активізацією її контактів з керівництвом Османської імперії. Нерішучість царського уряду, його відмова взяти під захист Військо Запорозьке змушує гетьмана на початку 1650 р. знову активізувати контакти зі Стамбулом і султанський уряд, незважаючи на скрутне внутрішнє становище, обіцяє надати Україні військову допомогу.
Наступного року українсько-турецькі контакти тривають, і в середині вересня до Хмельницького прибув Осман-ага, котрий повідомив гетьмана про готовність турецького уряду взяти під свій захист Україну, але ж політично - дипломатичні гойдалки продовжуються, і наприкінці 1650 -- початку 1651 рр. поліпшуються українсько-російські відносини. Це зумовлено тим, що у Москві розпочав роботу Земський Собор(19 лютого 1651 року), московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання польською стороною умов "вічного миру" дозволити Олексію Михайловичу прийнята в підданство Військо Запорозьке.
Поразка козацького війська під Берестечком завершує період висхідного розвитку визвольної боротьби. Укладений за її результатами Білоцерківський мирний договір зводить нанівець автономію козацької України, спричиняє значне загострення соціальних суперечностей на Наддніпрянщині, породжує реальну загрозу спалаху громадянської війни. Незважаючи на блискучу перемогу під Батогом, внутрішньополітичне становище України та геополітична ситуація з регіоні не лише не поліпшилися, а й, з огляду на різні обставини, значно погіршується. Перед Хмельницьким постала дилема: визнати владу польського короля, відмовившись від усіх здобутків у царині державотворення, або ж заручившись військовою підтримкою чужоземних правителів, поступившись власним суверенітетом. На середину 1653 р. шанси на політичне розв'язання конфлікту з Річчю Посполитою шляхом задоволення королем і сеймами вимог Війська Запорозького як тогочасного репрезентанта політичної волі українського народу були вельми мізерними.
Складність становища гетьманського уряду значно посилювалася й тим, що затяжна війна з Річчю Посполитою серйозно зруйнувала господарство краю, розорила місцеве населення, значна частина якого не могла бути залученою до війська через матеріальні нестатки. Крім того, у настроях переважної більшості населення України почало з'являтися відчуття емоційно-психологічної втоми, розчарування та зневіри. Невдоволення рядового козацтва політикою гетьманського уряду, неспроможного завершити війну і тим самим припинити спустошення краю та насильства над місцевим населенням своїх союзників -- татар, зриває наступальну операцію козацького війська під Городком і змушує йото керівництво шукати шляхи примирення з польським королем. Російські шпигуни в Стамбулі у першій половині 1653 р. інформували уряд Олексія Михайловича про активізацію зносин козацької старшини з представниками турецького султана . Підтвердженням цього стає грамота великого візира Мустафи на ім'я Б. Хмельницького, в якій повідомлялось про те, що султан, милостиво реагуючи на прислану йому останню чолобитну про прийняття гетьмана і Військо Запорозьке "в підданство і покровительство", погоджується виявити стосовно них свою високу ласку. Щоправда, захист свого нового васала Порта планувала здійснювати силами Кримського ханства, з приводу чого було вислано відповідне розпорядження кримському ханові Іслам Гірею.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6
