Таким чином, досліджуючи дохристиянські уявлення і вірування доби Київської Русі, спираючись на письмові згадки, археологічні джерела та фольклорні матеріали в цілому можемо відновити загальні риси язичницької системи вірувань та її пережитки після прийняття християнства.
1.2 Історіографія
З прийняттям та поширенням християнства на теренах Київської Русі ще довгий час продовжується поклоніння "отай" старим богам, а згодом відбувається процес присвоєння персонажам християнських святих якостей язичницьких нижчих і вищих божеств[12; с. 182].
Досить довгий час церква, за власними релігійними вподобаннями, заперечувала тему язичництва як повної сформованої системи уявлень, вірувань та обрядів, натомість заповнюючи цю прогалину своїми судженнями про високу моральність та розквіт культури з прийняттям християнства.
Увага до історії язичництва помітно зросла у XIX ст., у зв'язку із зростанням національної самосвідомості. Починає проводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень, прислів`їв, запис народних звичаїв. З'ясувалося, що і в той час, у XIX столітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри, більше язичником, аніж християнином.
В цей час з'являється дуже цікава збірка поетичних казок, розповідей, легенд про вірування, побут слов'ян, розмаїття демонологічного та звіриного світу відомого етнографа та фольклориста О. Афанасьєва [6; с. 1022-1024].
Демонологією та уявленнями слов'ян займався І. Нечуй-Левицький, у невеликому описі якого яскраво змальовані вовкулаки, русалкі, польовики та багато іншіх створінь, що відігравали у повсякденному житті певну магічну роль [32; с. 58].
Інтерес суспільства до дохристиянських вірувань помітно проявився і в художній літературі. Найяскравішим прикладом використання язичницькіх вірувань є творчість М. Гоголя. Слід згадати і про літературний спадок М. Коцюбинського; зокрема, про "Тіні забутих предків", де прослідковуються пережитки поганських вірувань у селянському середовищі, та Г. Квітки-Основ'яненка "Конотопська відьма" [34; с. 665, 536]. Також слід згадати твір "Лісова пісня" Лесі Українки, де яскраво зображені пережитки язичницьких вірувань про нижчих духів.
Дореволюційна історіографія теми хрещення Русі, процесу християнізації та взаємовідносин нової та старої релігій вельми широка. Але характерним є те, що навіть намагаючись досліджувати джерела, автори часто переносили в минуле уявлення свого часу. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичниством, як світла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили до теми язичництва. Самі дохристиянські вірування відривалися від соціально-економічних та політичних умов, у яких вони зароджувалися, поширювалися та існували.
Дослідження Є. Анічкова ніби завершують та підбивають підсумки літописним пошукам дореволюційних авторів у сфері язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, що стосувалися слов'яноруських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існують різночитання щодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їх імен. [2].
Після розпаду Російської імперії та початку побудови СРСР постало на меті виховання атеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі - у язичницьких чи християнських своїх проявах - стала розглядатися як "опіум для народу". Тому тема історії релігії достатньо довго була не актуальною. В радянські часи особливо до середини ХХ ст. лише деякі дослідники торкалися проблеми язичницькіх вірувань та їх пережитків.
Найбільш широко досліджував проблему слов'янського язичництва у другій половині ХХ ст. Б. Рибаков [43; 44]. Його роботи "Язичництво Древньої Русі" та "Язичництво давніх слов'ян" базувались на широкій джерельній базі, масово залучався археологічний матеріал. На думку Б. Рибакова, у східних слов'ян до прийняття християнства вже існувала віра в єдиного верховного бога. Він вважав, що у східнослов'янському язичництві таким головним богом був Род. Після прийняття християнства язичництво не зникло, а просто змішалось з християнством.
Серед радянських дослідників ще потрібно відмітити праці В. Топорова та В. Іванова, Н. Велецької, В.Проппа. Особлива активізація релігієзнавчого напряму в історичній науці припадає на час проведення святкування 1000-літнього ювілею прийняття християнства на території Русі, як державної релігії.
Сучасні дослідники язичницьких вірувань та міфології акцентують увагу на дослідженні світоглядних вірувань, виділяючи їх з християнської обрядовості і виводячи витоки слов'янських язичницьких обрядів та вірувань з часів існування на теренах майбутньої Київської Русі індоєвропейських племен, залучаючи археологічні джерела. Серед сучасних дослідників, котрі висвітлюють релігійне становище Давньої Русі, слід відзначити П. Толочка, О. Моцю, Н. Яковенко, М. Котляра та інших археологів, істориків та культурологів.
Досить лаконічно та змістовно розкриває проблематику язичницьких богів, календаря та світобудови Г. Лозко у праці "Коло Свароже" [28; с. 78, 115, 180]. Одна з найгрунтовніших праць, присвячених релігійній трансформації давньоруського суспільства - "Київська Русь: від язичництва до християнства" О. Моці та В. Рички [30].
Таким чином, підсумовуючи історіографію даної теми, можна стверджувати, що язичництво при всій своїй різнобарвності, всежтаки залишається досить суперечливою темою, що потребує подальшого вивчення.
Розділ ІІ. Язичництво Київської Русі
2.1 Язичництво та язичницький світогляд
Язичництво (вiд давньослов. слова "язики" -- народи) є досить невизначеним термiном, що свого часу виник у церковному середовищi для позначення всього нехристиянського. У релiгiєзнавствi пiд "язичництвом" розумiють рiзноманiтнi релiгiйно-мiфологiчнi уявлення, обряди та культи, що iснували в рiзних народів планети до прийняття ними вищих релiгiйних форм (як правило, світових релiгiй). Найчастiше цим поняттям позначають вiрування тих народiв, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну iз свiтових релiгiй, минаючи стадiю тривалого розвитку власно нацiонально-державної релiгiї. Тому хронологiчнi рамки слов'янського язичництва надзвичайно широкi -- своїми коренями воно сягає в кам'яний вiк, а його пережитки можуть зберiгатися до ХIХ -- початку ХХ ст. [17; с. 347].
Язичництво давнiх слов'ян саме по собi не є унiкальним явищем у свiтовiй iсторiї релiгiй, це -- слов'янський варiант загальнолюдського язичницького масиву, однак варiант неповторний. Цю неповторнiсть язичництву давнiх слов'ян додає перетинання в ньому кiлькох вiдносно самостiйних релiгiйних шарiв, на основi яких воно, власне кажучи, i сформувалося.
Перше релiгiйне нашарування в давньослов'янському язичництвi складають обряди i вiрування прадавнього населення лiсостепової смуги Украни (середня течiя Днiпра --Десна), що заселяло цю територiю ше з кам'яного вiку (з VI тисячорiччя до н.е.). Цей шар вiдповiдав розвинутому анiмiзму i складався бiльшою частиною з духiв природи , першоосновою їх виникнення є страх, формується демонологічний світ. Головними його представниками виступють упирі, вампіри, русалки, домовики, великої уваги набувабть культи лісів та дерев тощо Мiцно зачепився в народнiй свiдомостi i функцiонував досить автономно щодо культiв пiзнiших язичницьких богiв.
Другий шар у язичництвi давнiх слов'ян, деякі дослідники, пов'язують iз впливом трипiльської культури кiнця IV--ІІІ тисячолiть до н.е. у межирiччi Днiпра -- Днiстра, яку вважається однiєю з найбiльш високорозвинених для свого часу. Цей шар вiдбивав релiгiйнi вiрування i культи, пов'язанi з раннiм землеробським господарством, з шануванням божеств родючості та врожаю, що уособлювали собою Всесвіт, а щодо кожної окремої людини виступали як бог чи богиня долі. Тут мають місце обряди та ритуали сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання та збору врожаю, і таке інше). Представниками цього шару є боги Рід (Святовид) з рожаницями, Коляда, Ярило, Жива і Морена, Купайло.
Нарештi, центральним шаром язичництва є коло релiгiйних уявлень i практик iндоєвропейцiв ІІІ--ІІ тисячолiть до н.е., прабатькiвдиною яких були пiвденнi степовi регiони Росiї, Молдови, України. В iндоєвропейських народiв склалися загальнi погляди на свiт, його трискладову структуру; вiра в богiв -- творцiв неба, землi, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предкiв i поховальна обрядовiсть [30; с. 4-6].
Таким чином, язичництво давнiх слов'ян має витоки з тисячолiтньої iсторiї, протягом якої воно перебувало в процесi постiйних видозмiн. В цьому і полягає головна особливiсть еволюцiї слов'янського язичництва -- впродовж усього перiоду iснування якого рiзноякiснi релiгiйнi нашарування в ньому не асимiлювали, не замiнювали один одного, а спiвiснували, взаємодоповнюючись, змiшуючись один з одним. От чому в слов'янському язичництвi напередоднi хрещення Русi в один той самий час iснував пантеон богiв на рiвнi розвинутого полiїтезму при вiдсутностi сталого культу вшанування головних божеств i окремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном -- не менш популярний i шанований пантеон нижчих духiв на рiвнi первiсного полiдемонiзму.
Бiльш-менш упевнено ми можемо розглядати язичництво тiльки в тому виглядi, в якому воно iснувало в схiднослов'янських племен другої половини І тисячолiття н.е. пiд час виникнення в них власної державності [17; с. 348].
Середньовічні автори знали слов'янське язичество в часи його розквіту, однак залишили про нього дуже мало свідчень [54; с. 338]. Тому для відтворення цього часу актуальним є звернення уваги на найдавнішу форму традиційної культури народу, що тісно пов'язана з природними умовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером, психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддях праці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній (звичаях, творах усної народної творчості, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах тощо).
Язичество - це не просто релігія, це світогляд, тобто цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом і суспільні процеси. Є всі підстави вважати, що наприкінці І тис. слов'янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрі мали глибокі первістні коріння та пройшли шлях різних перетворень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна та Сварога [54; с. 338].
Наразі, спираючись на автора фундаментального дослідження про язичество древніх слов'ян, академіка Б.О.Рибакова та історичне джерело ХІІ ст. "Слово про ідолів" можна виокремити чотири стадії розвитку, що відповідають певним історичним епохам у слов'янській дохристиянській історії: поклоніння і покладання треб (жертв) "упирям і берегиням", ставлення страв ("трапез") Роду й рожаницям; культ Перуна; після запровадження християнства таємні ("отай") поклонінням різним богам, у тому числі й найдревнішим [43; с. 5]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11