Князь розпочав упорядкування внутрішнього життя. Він здійснив низку реформ: адміністративну - ліквідував племінні княжіння, поділив усю країну на вісім округів, округи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб або своїх синів; військову - замінив племінну організацію війська на феодальну - службу за право володіти земельною власністю; оборонну - повів широке будівництво фортець-укріплень навколо Києва, яки стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами; судову - прагнув розмежувати єпископський та градський суди; вів широке градобудівництво, заснував нові міста… та найголовніше, провів релігійну реформу [57; с. 49].
Пристосування прадавнiх язичницьких культiв слов'ян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспiльства i його держави. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя [50; с. 68].
Саме за Володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на "державу-територію" - із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах [57; с. 39].
Пiд 986 роком починаються пошуки альтернативи традиційному язичницькому багатобожжю. Літопис вказує на знайомство князя Володимира Святославина з постулатами ісламу, іудаїзму, християнства в західному та східному варіантах [8; с. 171]. Після детального вивчення усіх релігійних систем, оцінки конкретної політичної ситуації та цілого ряду дипломатичних заходів, князь, а за ним і вся Русь приймають віровчення східного варіанту - православ'я [12; с. 179].
При всiй своїй недостатнiй обiзнаностi князя в християнських догматах та обрядовостi, можна виокремити найвагомийші причини прийняття християнства: по-перше, це історична доля християнства у Київській державі, що має витоки ще з доби Аскольда, і на протязі століття реформувалося в "двовір'я". Враховуючи соціальне розшарування та різноплемінне населення держава потребувала єдиної ідеології та моралі, звичаїв та обрядів, вірувань - все це могла дати церква [22; с. 52]; по-друге, майже всі держави Європейського континенту на Х ст. вже встигли охреститися, язичництво перешкоджало рівноправним відносинам з християнськими державами середньовічного світу, а відтак Русі загрожувала ізоляція [48; с. 249] Завершувалося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави, відходив у минуле родоплемінний побут слов'ян, утверджувалися нові прогресивні феодально-виробничі відносини, та притаманні їм форми політичного і духовного життя [13; с. 277].
По-трете, монотеїзм як найкраще відповідав суті єдиної держави на чолі з монархом, що тільки б зміцнило центральну владу князя. Наразі і сам Володимир, безперечно, розумів про підпорядкованість православної церкви інтересам світської влади [55; с. 712]. І нарешті, четверта причина, християнство - як найкраще сприяло писемності та грамотності, завдяки богословській літературі; відповідало на одвічне питання про першопричину світу, могло відпустити гріхи та очистити душу, розвивало філософію, збагачуючи людину новими знаннями [8; с. 127].
Християнiзацiя вiдкривала шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця в полiтичнiй структурi тогочасного свiту й входження до свiтової християнсъкої спiльноти [12; с. 166].
Дуже зросло політичне значення посади великого князя. Шлюб з візантійською принцесою Анною зробив Володимира фактично рівним імператорові. Сталося це, певна річ, не з доброї волі константинопольського двору, який категорично заперечував подібні мезальянси, а під тиском давньоруського зверхника [30; с. 77]. Для цього йому довелося здійснити похід на кримський Херсонес (літописний Корсунь), де після військової операції й відбулися обидві урочисті події - хрещення князя та його вінчання з Анною [1; с. 51 ].
За наказом київського князя дерев'яні божества було повержено, порубано й спалено. Тільки улюбленця дружинників Перуна скарати вогнем князь не посмів, його перенесли до води, адже вода у стародавнiх слов'ян вiддавна пов'язувалася зi смертю, потойбiчним свiтом. Побиття Перуна палицям було символiчним: iдола необхiдно було фiзично знищити. Перуна проводжали аж до днiпровських порогiв, за якими вiдкривався свiт кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межi розселення слов'ян [15; с. 118].
З літописного повідомлення видно, що нова віра не могла поширитися тільки за бажанням князя. Введення християнства зустріло гострий опір і вимагало примусових заходів. Кияни були зігнані до Дніпра, де їх хрестили попи з Корсуня та Царьграда [50; с. 73]. А напередодні Володимир попередив про наслідки непослуху: - "якщо хто не з'явиться уранці на річці, багатий чи бідний, то стане ворогом…" [1; с. 80].
Мовою лiтописа, Володимир повелiв "робити церкви i ставити їх на мiсцях, де колись стояли кумири", відновлювалася митрополича кафедра, почалося будівництво православних храмів. На колишньому Перуновому пагорбі було поставлено церкву покровителя князя святого Василія, а біля берегів Дніпра збудовано Видубицький монастир, у 989-996 рр. монументальна кам'яна Десятинна церква [4; с. 25]. Київ росте й укріплюється, по Сулі, Стугні, Трубежу, Остру й Десні будуються "богатирські застави", численні фортеці.
Примусове запровадження християнства на Русі проходило досить складно. Восени 990 року розпочалася християнiзацiя населения Суздальщини. На березi рiчки Клязьма закладено мiсто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сферi його полiтичного та iдеологiчного впливу опинилися племена словен, кривичiв, в'ятичiв i мерi. Згодом тут почалося жваве церковне будiвництво [25; с. 50].
В 991 році насильницька християнiзацiя населення Новгородської землі [50; с. 73]. Після зруйнування язичницького капища, повалення-побиття Перуна та потоплення у рiчці Волхов, як засвiдчують скупi, але дуже промовистi слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем" [30; с. 67-69].
Тiльки в першiй половинi ХI ст. завершився процес навернення мешканцiв Мурома та Ростова, що за своїм етнiчним складом вельми строкаті: тут переважно народи угро-фiнської групи та частково слов'яни, що з'являються в цих краях, як засвiдчують данi археологiї з другої половини Х ст. [54; с. 342].
Князь з дружинниками i попами побував у межирiччi Оки й Волги, застосував силу для навернення язичникiв у "iстинну вiру", проте його успiхи були вкрай незначними. Люди розбіглися по лiсах i дiбровах. Цей край залишався язичницьким принаймi до кiндя ХII столiття.
Розділ ІV. Пережитки язичництва в Київській Русі після прийняття християнства
Процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо, населення гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах, погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволения народу, яке iнодi виявлялося у формi фiзичної розправи над ними [22; с. 76].
Духовна колонізація, церковне навіювання покори та відчуття одвічної людської гріховності, неспромоглося зтерти язичництво з свiтоглядних уявлень, з вiдправлення культiв, з повсякденного життя русичів [15; с. 119].
Після смерті Володимира у 1015р. ситуація в державі погіршується, розгортається міжусобна боротьба між його синами. Новоспечений київський князь Святополк через владу вбиває братів - Гліба, Бориса та Святослава. На протидію виступає Ярослав, боротьба триває декілька років аж до остаточної його перемоги на р. Альті у 1019 р. [36; с. 24].
У Суздальській землі у 20-і роки ХІ ст. відбувається перший виступ, що мав відлуння міжусобної боротьби за "шлях із варяг у грекі", між Ярославом та іншим братом - Брячиславом Полоцьким, що скінчилася поразкою останнього; та Мстиславом Тмутараканським [13; с. 282].
Цей час позначається як дуумвірат братів, що в цілому досить позитивно відзначився для Русі. Спільними зусиллями було повернуто Червенські міста у 1031 р., була проведена забудова ряду міст, укріплення кордонів. У 1036 році, після смерті Мстислава Ярослав розбив печенізькі орди, через рік спорудив Софіївський собор та Золоті ворота [20; с. 68]. По всіх містах розгортається храмобудівництво, що сприяло розвитку культури та мистецтва; просвіта: відкриваються школи грамоти, бібліотеки, православна церква отримує повну монополію в освіті та медицині. А під 1051 роком вперше згадується Печерський монастир.
Після введення християнства становище волхвів кардинально змінилося. Їхне місце при "медопитії" за княжим столом зайняв священик. Він ставав близьким порадником володаря, а усунуті від можливості політичного впливу на княжу верхівку волхви були змушені "йти в народ". Більше того, вони навіть намагалися перехопити ініціативу та відшукати шляхи впливу на християнство. В умовах феодалізації, соціальних утисків широких мас населення, міста ставали центрами соціальних конфліктів, що виливалися нерідко в народні виступи на чолі служителiв язичницького культу -- волхвів [54; с. 343].
За правління Ярослава Мудрого кордони країни почали стабілізуватися і, в основному, збігатися з етнічними межами розселення східних слов'ян (хоча до них входили і деякі землі, заселені представниками інших народів). Західна орієнтація у політиці зробила Київську Русь повністю європейською державою, проте повна стабілізація кордонів відбулася вже після самого Ярослава [12; с. 183].
У лютому 1054 р. зі смертю Ярослава починається вдруге загострення через престолонаслідування. Згідно з заповітом Ярослава, Київ переходив до старшого Ізяслава, Чернігів - Святославу, Переяславщина - Всеволоду, а наймолодші сини - Ігор та В'ячеслав отримали Володимир-Волинський та Смоленськ; на думку деяких істориків саме заповіт став передумовою та початком роздрібленості руських земель [57; с. 90].
Другий виступ - мав місце у Ростовській землі та на Білозері у 1070-1071 рр. і був спровокований політичними подіями 1068-1069 рр. [1; с. 79] - поразка руських князів від половців, народне повстання у Києві, польська інтервенція, селянські заворушення на Київщині [13; с. 490].
Обидва повстання очолювалися волхвами, а отже проходили під релігійними гаслами, повстанці захищали язичество проти силоміць нав'язуваного, осоружного християнства [35; с. 219]. Літописи під словом "волъхвъ" позначають язичеських жерців, що протиставлені християнському духовенству, волхванння - трактують як обрядові та ритуальні дії, відмінні від християнства [22; с. 264].
Не підлягає сумніву, що справжньою причиною виступів в обох випадках стали моменти соціально-економічного порядку - недорід, голод, здирства визискувачів, а також послаблення центральної державної влади за умов міжусобної боротьби. Повстанці нищили представників феодального класу, звинувачуючи їх у приховуванні продовольства [12; с. 181].
Пiд тим самим роком умiщено в лiтописi повідомлення про заколот мешканцiв Новгорода, яких підбурив волхв. Спокусившись проповiдями натовп роздiлився надвоє. Менша частина -- купка дружинникiв на чолi з князем Глiбом -- пристала до єпископа, а "люди" всi пiшли за волхвом. Тiльки пiсля як пiдбурювач був пiступно забитий князем Глiбом, натовп вiдступився i заколот ущух. Наведена оповiдь яскраво завiдчує велику популярнiсть волхвiв у народному середовищi [8; с. 216]. Літописецъ, схоже, свiдомо, об'єднав матерiали про заворушення в Ростовськiй землi та заколот у Новгородi в однiй лiтописнiй статтi. В такий спосiб вiн намагався пояснити характер цих рухiв "намовляннями бiсiвськими".
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
