Однією з найдавніших форм духовної культури є звичаї та обряди. Звичаї це повсякденні, усталені правила поведінки, що складалися історично в контексті людських стосунків. Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, стають звичаєвими, -традиційними.
Обряди це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Між звичаями та обрядами існує певна різниця. Якщо звичаїв дотримуються щоденно, то обряди виконуються напередодні чи безпосередньо у дні свят [37; с. 117]. Знання природних циклів і орієнтація в часі формувалися ще на тій стадії, коли давне населення вело привласнюючу форму господарювання, тобто існувало виключно за рахунок мисливства і збиральництва. І тільки з часом, коли людина вже приборкала деяких тварин та оволоділа початковими навичками рільництва починає зароджуватися і накопичуватися шляхом фільтрації набутої інформації, знання про відліки часу, пори року, міри та ваги тощо.
Тобто через переважну більшість наших предків, що займалися землеробством, та спеціалізувалися на лісопромислах, звіроловстві й тваринництві, рільництва [12; с. 44-45]; Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду на позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Саме ці обставини і змушували селян виробити сукупну систему вірувань, прогнозувань і фахову освіту - народну мудрість звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Власне це завдання і виконував аграрний (народний, річний) календар - неписаний кодекс рільника [47; с. 11]. Регламентація пристосовувалася до певних календарних подій. Аграрний календар регламентував строки посіву та глибоке розуміння технологій вирощування культурних рослин. В свою чергу Вінець - рік поділяється на чотири пори року - зиму, весну, літо і осінь. А взагалі рік мав 12 місяців і кожен з них мав власну назву, прив'язану до тих чи інших робіт, найчастіше до хліборобних.
Так, аналізуючи назви місяців за різними регіонами, можна простежити діяльність народу у сільському господарстві, кліматі, суспільстві, культурі тощо. Березень - березоль, сочень, з гір потоки, зимобор; Квітень - цвітень, дзюргальник, лукавець, снігогін; Травень - май, травник, пісенник; Червень - червець, хліборост, різноцвіт, кресник; Липень - липець, сінокіс, косень, маківка літа; Серпень - хлібочол, - різносол, жнивець, копень, спасівець; Вересень - вереснець, ревун, зоревник, хмурень, "бабине літо"; Жовтень - костричник, свадебник, позимник, листопад, грязник; Листопад - падолист, грудень, напівзимник, братчиком; Грудень - мочавець, солоноворот, андрієць, стужайло; Січень - просинець, перезим'є, тріскун, сніговик; Лютий - крутень, бокогрій, криводоріг, сніжень, громник, казибрід.
Місяць поділявся на чотири тижні. Уже за часу Трипільської культури на українських землях існував семиденний тиждень, він, доречі, був поширений серед усіх пелазгів аж до Малої Азії, а також у єгипетських жреців. Кожних сім днів відбувалася зміна фази місяця. Також семиденний тиждень добре узгоджується з психо-фізичними ритмами людського організму. А відтак спостерігаються зміни в життєдіяльності людей, тварин, рослин [28; с. 115].
Знання і уявлення про світобудову і розташування небесних світил покладено в основу як астрономічного так і народного календарів, а також припущень щодо організації Всесвіту. Згідно з давніми уявленнями, світ складався із Землі, Сонця, Місяця і, що найважливіше, - семисферного Неба, де у відповідному порядку розташовані усі світила. "Сьоме небо" служило місцем перебуванням богів, тому і вираз "сьоме небо" набув у народній творчості чогось недосяжного, казкового і загадкового. Спостерігаючи за зоряним небом, селяни розрізняли більшість сузір'їв, які в українців отримали свої назви: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел), Волосожар (Плеяди). Вирізняли на небі й окремі планети (зорі). З планетою Венера, яку пестливо називали Зірниця, Вечірня зіронька, Враннішня зоря тощо, пов'язано чимало прикмет. За нею орієнтувались про пору ночі: опівночі сходила Зірниця, а надранок мерехтіла яскравим світлом вранішня зоря. Помічена була ще одна планета - Марс, яку впізнавали за жовтуватим відтінком світила [31; с. 275-276].
З джерел сивої давнини, має витоки і народна медицина. Вона не виступає застиглим каноном, а розвивається разом з суспільством, добою епохи; повнокровно живиться та абсорбує у свої різноманітні засоби досягнення як загальнонаукових, так і в першу чергу медичних знань.
У народній медицині праукраїнців та українців переплітаються найрізноманітніші гілки понять, дій, засобів, означень, методів впливу на серце, розум та недуги людини, на природу, яка оточує цю людину, чи, правдивіше, на її стихії: Сонце, Небо, Повітря, Воду, Вогонь, Землю, на її рослинний та тваринний світ, на її неповторну красу, ту, що створена природою, і ту, що виплекана людиною, з допомогою замовляння цілющого зела, предметів мистецтва, пісень, ритуалів, оберегів, житла, одягу, їжі, напоїв і всього, звеличує людина, живучи на благословенній землі. Звертаємо особливу увагу, що уже у ті далекі доісторичні часи набирають особливої ваги такі наріжні пластини впливу на людину і природу: слово, мова, замовляння і магія дій, речей, рослин, різноманітних оберегів, численні святково-виробничі ритуали з високомистецькими дійствами.
Вже у прадавній слов'янській медичній культурі домінує особа жінки над чоловіком. Це ставить її у коло найважливіших подій. Вона творець родинного вогнища, мати дітей. Жінка стоїть у центрі весняної, літньої календарної обрядовості та поезії. Вона продовжує рід людський, годує дітей материнським молоком, співає колискові пісні, оповідає казки та легенди, формує духовний світ майбутнього покоління. Це вона купає дитину в настоях череди, материнки, квіток глоду, ромашки, трави м'яти, чебрецю, деревію, аби її дитина росла здорова і бадьора, повна сил та енергії [7; с. 22].
Уже первісна людина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І, цілком природно, засоби для цього шукала в навколишній природі, насамперед у світі рослин.
У народній медицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні, поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користувалася словесна магія. Протягом певного історичного періоду було розроблено окрему форму мовного навіювання - замовляння. Специфікою замовлянь та нашіптувань є те, що у процесі їх використання за призначенням забороняється додавати довільні слова, речення, гадки, змінювати їхній зміст.
Зразки стародавніх замовлянь вельми різноманітні: замовляння про здоров'я взагалі, для немовляти при першому його поруху після народження, для вояків та зброї. Замовляння мають глибоку фольклорно-пісенну основу, на підвалинах якої легко спостерігати віковічну інтелігентну мудрість народу, яка базується на медитаційній магічності слова як чинника діяльності центральної нервової системи. Разом зі словом народ вірить у великий вплив на людину небесних світил, вогню, води, землі, рослин як ліків та оберегів, язичницьких, а згодом і християнських божеств [7; с. 27].
Характеризуючи етнографічні та фольклорні джерела, слід зазначити, що вони є головним матеріалом для вивчення дохристиянських звичаїв та обрядів. За допомогою етнографічних матеріалів маємо можливість простежити, хоча дещо у видозміненій формі, пережитки язичницьких дійств, уявлень тощо.
До фольклорного матеріалу відносять казки, билини, сказання, народні пісні, щедрівки, колядки, які можуть бути джерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань. Адже в багатьох веснянках, щедрівках, колядках, піснях, дитячих іграх збереглись фрагменти давніх міфологічних поглядів та релігійних вірувань. Так, наприклад, за підбіркою Б.О.Рибакова до прадавніх мисливців палеоліту і мезоліту можна віднести цілий рядок елементів східнослов'янського фольклора: замовляння сил природи, замовляння проти лиха, біди (упирі, вампіри), образ чудовиська у вогні, культ ведмежої лапи чи казковий велетень Ведмеже Вушко, богатирі у звірячих шкірах, - все це відголоскі кам'яного віку [43; с. 7]. А от пізніша стадія мезоліту зазнала дещо змін, так з'являються божество Род та рожаниці, найчастіше в образі лосихи та її теля. І нарешті, образ матері як космогонічної Венери, задум плодовитості рільницькіх племен. Що теж згодом стала Матір'ю- Землею, або ж Маковою.
Основу язичницьких вiрувань давнiх слов'ян складали рiзноманiтнi природнi культи. Слов'яни боготворили лiси, рiки й iншi водойми, гори, каменi або безпосередньо, або заселяючи iх особливими духами. Подiбнi пережитки, власне, анiмiстичних вiрувань можна зустрiти не тiльки в язичництвi, а й у розвинутих національно-етнiчних i регiональних релiгiях -- досить згадати нiмф i сатирiв в олiмпiйськiй релiгiї давнiх грекiв. Стiйкiсть поклонiння духам i природним явищам пояснюється дуже легко - вони iснували поруч з людьми, були для них зрозумiлiшими, нiж, припустимо, небеснi боги [37; с. 96].
В очах наших слов'янських предкiв переважна бiльшiсть духiв ставилася до людей неоднозначно. Саме в такому виглядi переносили люди на духiв свої спостереження за рiзноманiтними природними феноменами, кожний з яких залежно вiд обставин мiг то допомагати, то шкодити людям, хоча, за великим рахунком, самi люди поводяться так само. Сонце, наприклад, могло виступати i небесним вогнем, джерелом тепла i свiтла, вiд якого повнiстю залежить життя i добробут людей, i нешастям, тому що саме його променi палять руських ваїв у "Словi о полку Iгоровiм" Отже, слов'янам-язичникам доводилося постiйно залучати на свiй бiк заради доброго врожаю, безпеки худоби, вдалих пологiв тощо, всiх цих водяникiв, лiсовикiв i домовикiв.
Природнi культи давнiх слов'ян можна умовно роздiлити на чотири: культи води, культ лiсiв i дерев, культ предкiв, культ злих сил. Зрозумiло, цим не вичерпуються прояви слов'янського язичницького анiмiзму: цiлий ряд джерел пiдтверджує, що слов'яни поклонялися каменям i горам, колодязям i озерам, звiрам i птахам, вогню, зiркам, Мiсяцю та Сонцю.
Культ води пов'язаний з тим, що слов'яни вважали воду першоматерiєю свiту. Насправдi "земнi" джерела водного культу слiд шукати в значеннi води для землеробства, що було основою господарства давнiх слов'ян. Здавна слов'яни приносили жертви озерам i колодязям, полюбляли молитися над водою, називали рiчки богинями, запалювали свiчки над колодязями i криницями. Поруч iз виключно "зрошувалъною" також шанувалася "очисна" властивiстъ води, внаслiдок чого ще в середнi вiки зберiгався звичай водних ордалiй [17; с. 349]. Воднi ордалi -- випробування, якi полягали в тому, що людину, запiдозрювану в чаклунствi, кидали у воду, уважно спостерiгаючи, -- потоне вона чи нi.
Найбiлъш вiдомий прояв культу води, безперечно, -- це вiра у водяникiв i русалок. Водяного народна фантазiя зображувала у виглядi старця з довгою, заплутаною бородою, який надає перевагу тихим глибоким заводям. Русалки уявлялися вродливими дiвчатами, що через якiсь причини (найчастiше -- через нещасливу любов) знайшли свою смерть у водi. Танцi русалок -- це хвиля на водi, а їхнi пiснi -- це шум хвилі [32; с. 38]. Коли в розпал лiта, пiд час визрiвання врожаю, вранцi виступала роса. люди вважали. шо русалки приносять її у своєму довгому волоссi, i назвали Русальським тиждень, що передував святу лiтнього сонцестояння.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
